Опитування

Як не банально це звучить, але, коли не стало Юрка Покальчука, світ втратив якусь поважну частину барв.

Особисто мене інформація про судову тяганину між міською владою та власниками комунікаційних мереж, зруйнованих унаслідок бурхливої діяльності Ратуші, не дивує. Дивує інше, - "надзвичайний стан" на львівських дорогах пояснюють прагненням надати галицькій столиці європейського шарму до континентального чемпіонату з футболу. За рахунок поодиноких свідчень причетності до цивілізації, притаманних нашому місту, - Інтернету та телефону.

Що діти емігрантів думають про владу?

Усе почалось доволі банально. Я йшов нічною харківською вулицею і раптом відчув, що вона, ця вулиця, ніби зникла. Така знайома спокійна вулиця, якою просто ходиш, не помічаючи її. Я зупинився. "Мабуть, це якось неправильно, - подумав я, - коли твоє місто й твої вулиці отак бе­руть і зникають, обертаючись на траєкторії, що мають вивести тебе до мети найближчим шляхом, залишаючи у твоїй пам'яті тільки точку А й точку Б з пунктирною лінією, що їх поєднує, а більше, бачиться, й нічого".

Я не схильний нині міркувати - тим паче, що квапливі оцінки ситуації, яка ще не визріла доконечно, ризикують бути визнаними фразерством, - отож не висновуватиму, хто має більше рації у столичному владному клінчі. Злива аналітичних бадань і поверхових емоцій дає читачеві певну картину того, що відбувається.

Що не місяць місто помітно додає у довгожданому розвої. І саме про це товариство гомоніло у барі  "Івасик-Телесик". Особливо наголошувалося на розвитку транспорту. Сильно рушили за обрій, звісно, й інші галузі індустрії. Он бачите, зі свого балкона на першому поверсі пан Дроздяк зробив перукарню. Зауважте, головним фризієром гонорово призначив тещу - хай і вона не завжди товчеться в покоях, а її таланти будуть платними. А то цілісінькі дні стриже. Язиком.

Нарешті, й український читач отримав знамените й дуже резонансне у світі дослідження "Чорна книга комунізму" (переклад Яреми Кравця, видавництво "Афіша"), яке створили відомі європейські історики під орудою француза Стефана Куртуа, що вперше побачило світ понад десять років тому у Франції.

Із п'яти моїх двоюрідних братів залишилося четверо і найстарший із них Михайло живе в Росії, точніше - у Західному Сибіру. Возить автобусом нафтовиків до бурових. Завербувався туди ще в останні роки перед розпадом Союзу й так і залишився. А приблизно раз на два роки він має довгу відпустку і приїздить погостювати в Україну.

Якби йшлося про найпростішу формулу щастя, то, мабуть, справді щасливим був би той, хто навчився б тамувати заздрість. Бо якщо тільки подумати, скільком ця "жаба" зіпсувала й продовжує псувати життя, а декого елементарно звела у могилу (задусила!), стає просто моторошно.

"Це мине", - казали російські дипломати на початку 1990-х років, коли мова заходила про Україну: незалежність "молодшого брата", розміщеного на півдні, для великої Росії була чимось несерйозним, як минуща застуда. "Це ж несправжня держава, Джодже", - напевно, говорив недавно Владімір Путін своєму американському колезі Бушу. А постпред Росії у Брюсселі погрожував пальцем Україні: вона має бути обережнішою - якщо ризикне наблизитися до НАТО, то "люди можуть повстати".