Удруге у своєму житті збираючись до Москви, я поставила перед собою те саме завдання, яке мені вже не вдалося виконати під час першої поїздки, а саме - позбутися стереотипів. Адже відомо, що більшість наших уявлень про життя і особливо про життя наших сусідів складається лише з хибних уявлень про дійсність, і тільки під час подорожей вдається позбутися принаймні якоїсь їх частини. Зрозуміло, це стосується далеко не всіх подорожей.

Поїздка до Москви починалася дуже не стереотипно. Коли до мене зателефонували з мого харківського видавництва і спитали, чи не зможу я поїхати на Московський книжковий форум у складі офіційної делегації України, бо наша держава цьогоріч є почесним гостем виставки, я здивувалася. Адже ніколи раніше за моєї і не тільки моєї пам'яті до складу офіційних делегацій на закордонні форуми видавців не входили письменники. А минулого року, коли Україна була почесним гостем Варшавського книжкового ярмарку, мені навіть дали цілком офіційний коментар у Міністерстві культури, що, згідно із законом, державні гроші на письменників витрачати не можна. На працівників Мін­куль­ту - скільки завгодно, але на письменників - ні в якому разі. Це не дуже раціонально, подумала я собі тоді, адже письменників, яких видають за кордоном, у нас значно менше, ніж працівників міністерства, і було б суттєво дешевше возити перших, а не других. Але, мабуть, на промоції своєї культури за кордоном, наша держава заощаджувати не збирається. І тому ласкаво забронювала торік письменникам готелі у самому центрі польської столиці. А через кілька днів з'ясувалося, що платити за готель авторам доведеться зі своєї кишені. На тому вся промоція і завершилася.

Тому, коли цього року стало відомо, що проїзд і проживання у Москві оплачуватиме таки держава, взяти участь у такій поїздці стало просто справою честі. Незважаючи на всі нюанси політичної ситуації і те, що ми з чоловіком вирішили бойкотувати товари російського виробництва на знак протесту проти цих нюансів. "Треба відділяти політику від культури, - сказала я собі, - бо якби хтось за кордоном вирішив  змінювати своє ставлення до мене відповідно до зовнішньої політики моєї держави, мені від цього було б прикро".

На той момент я вже знала, що з усіх країн, до яких мені доводилося їздити, Росія має найдивніші прикордонні звичаї. Не лише те, що їздити туди можна з внутрішнім українським паспортом, так ніби це ніякий не закордон, а й те, що в'їхати туди значно легше, ніж виїхати. Останнє найбільш дивно, адже зазвичай буває навпаки. Цього разу я старанно заповнила і зберігала міграційну картку, чи як там називається папірець, який дають при в'їзді, а вимагають при виїзді. Але росій­ська прикордонниця, у якої за­мість звичного, скажімо, у поль­ському потязі, портативного комп'ютера для перевірки особистих даних, був товстелезний зошит із колонками прізвищ в алфавітному порядку,  переглядала ці списки і, знайшовши (або не знайшовши) прізвище, трохи розчаровано віддавала паспорт назад. До моєї міграційної картки у неї були якісь претензії, які вона пробурмотіла собі під ніс, а потім розірвала картку і кинула собі під ноги.

Український прикордонник, який розбудив мене через кілька годин у Конотопі, теж мав якісь претензії до мого внутрішнього паспорта. Але спросоння мені було складно вникнути, які саме, тож я показала йому паспорт  закордонний і залізла назад, на свою верхню поличку, і міцно заснула з почуттям правильності того, що відбувається. Бо повинен бути порядок - закордонний паспорт існує для закордонних поїздок, а внут­рішній - для внутрішнього користування, і не потрібно ці речі плутати, а то спершу тебе впускають із внут­рішнім паспортом, потім із ним же не хочуть випускати, а далі не встигнеш озирнутися - і треба вже переживати за територіальну цілісність власної країни.

Найважче позбуватися антиросійських стереотипів, коли починаєш розмовляти з росіянами. Точніше, коли вони починають намагатися з'ясувати з тобою якісь дражливі теми. Бо поки просто ходиш містом і займаєшся звиклою туристикою, то враження збираються досить-таки позитивні. Наприклад, ще кілька років тому я не бачила у московському метро автоматів, з яких можна викликати міліцію у разі небезпеки. А тепер вони на кожному кроці. Такі самі стоять у метро багатьох світових столиць. І ця дріб­ничка мене чомусь зігріла. Як зігріли і сміттєві контейнери для пластикового сміття, яких теж раніше не було, принаймні я не помічала. Москвичі кажуть, що ними все одно ніхто не користується, бо відділяти пластик від решти сміття не звикли, але це, думаю, тимчасово. Рано чи пізно таки звикнуть і почнуть користуватися, і від цього у світі стане ще трохи більше людей, які мислять екологічно. Як зігріли і краєвиди ранкового міста, подекуди ще напівпорожнього, сонного і неповороткого, такого несхожого на себе ж у звичній щоденній метушні.

Та і з людьми все спершу було дуже навіть ідилічно. Якісь дуже молоді і неформальні читачі підходили за автографами після презентацій і замріяно розповідали про те, як відпочивали у Криму, як їм сподобалися Київ, Львів, Одеса, Чернівці. І про те, що читати українську літературу в Москві зараз модно. Принаймні у дуже неформальних колах. Приблизно те саме і з такими ж інтонаціями розповідають їхні польські однолітки, серед яких зараз теж модно їздити в Україну.

- Я вважаю, що перекладати сучасну українську літературу життєво важливо для росіян, - заявив культовий московський поет Дмітрій Кузьмін. - Даремно ми думаємо, що це їм потрібно, аби ми переклали їхні тексти російською. Насправді нам це потріб­но значно більше. Адже процеси модернізації та вестернізації у культурі відбуваються в Україні значно інтенсивніше, ніж у нас. І тому ми повинні стежити за їхньою літературою і вчитися у них. Ска­жімо, типовим для сучасного українського поета є те, що він може укласти антологію віршів п'яти своїх українських і п'яти європейських одно­літків, які сам же і перекладе, як це робить, скажімо, Сашко Ушкалов. Але я не знаю таких поетів серед сучасних московських. І справа не лише у знанні іноземних мов, з яким у нас значно гірше, ніж у них, а й у тому, що вони, на відміну від нас, живуть у спільному з Єв­ропою культурному прос­торі.

Задля такої заявки вартувало їхати дві доби потягом до Москви і назад, терпіти прикордонників і злоститися на організаторів, які винайняли велетенський розкішний, зручний і прохолодний павільйон, поселили письменників близько до нього і навіть привезли якісь книги і запланували презентації, але чомусь не здогадалися повідомити про все це москвичів, тож павільйон залишився порожнім і приємно прохолодним на час усіх акцій, тоді як до російського павільйону, розташованого за кілька кроків, стояла велетенська черга.

Можна було б не зважати на ідіотську назву номінації, у якій трьом українським авторам, чиї книги вийшли у Росії, дали почесні грамоти за відзнаку в конкурсі "Книга року". Усе це було б можливо, якби не нав'язлива потреба російських інтелектуалів порозмовляти з українцями "про важливе". Я досі не розумію, навіщо їм це було потрібно, адже все складалося так добре, і у мене був реальний шанс поїхати з цього міста з купою позитивних вражень і залишити тут назавжди якусь частину своїх упереджень.

Але поважній дамі з видавництва, яке перекладає українську літературу, чомусь забаглося розповісти, за якими саме критеріями вона це робить. І ми дізналися, що "про лісових братів" вона ніколи в житті б не видала книги, бо не розуміє, як "можна писати про бандитів", як не видала б про "весь цей націоналізм та інше". Бо "треба бути нормальними і забути всю цю дурню". І взагалі їй шкода український народ, бо у країні робиться бардак, кожен думає і говорить що хоче і ніякого порядку і стабільності немає. Тож вона видає книги, щоб хоча б чимось допомогти. І взагалі, треба прагнути до об'єднання, бо всі ми брати, і українці теж заслуговують, щоб у них був такий же добробут, порядок і процвітання, як і в Росії.

Приблизно те саме повторила мені вже на зворотному шляху моя попутниця з Єкатеринбурга, літературознавець, яка вперше у житті їхала за кордон на конференцію. 30 годин до Москви, потім ще півтори доби до Ужгорода, а далі автобусом до Словаччини. І все своїм коштом. Вона довго переконувала мене, як добре зараз жити в Росії, хоча я радо повірила б їй і без переконань. Завжди тішуся, коли комусь добре, і переконувати мене не потрібно. Але раптом моя співрозмовниця посумнішала і сказала, що все було б незле, якби не самотність. Тут я зацікавлено прислухалася, сподіваючись на якесь поетичне продовження, але почула:

- Дуже вже багато самотніх жінок, і не знайдеш чоловіка, який би не сидів і не пив. Тому треба прийняти закон, що кожен чоловік може мати дві дружини. Від цього всі тільки виграють. І самотніх було б менше, і жити було б простіше. Бо я, наприклад, не хотіла б брати на себе деяких жіночих функцій у шлюбі. - Вона зробила паузу, а я вже трохи перелякано чекала продовження. - Я би не хо­тіла готувати їсти і прати, хай би це робила інша дружина.

Тут ми приїхали до Львова, і я вийшла. На пероні мене чекали чоловік і діти. Ми обійнялися, і я втішилася велетенському букетові соняхів. Так закінчилася ця поїздка. І слава Богу, що закінчилася.

Львів - Москва - Львів