Чимало українців живуть переконанням, що серпень вагітний катастрофами. Високосний 2008-й додав аргументів на користь цієї версії, однак, згадую, що витоки апокаліптичного налаштування супроти останнього літнього місяця приховані у Росії. Нинішня молодь навряд чи пригадає серпень 1998-го, тамтешній дефолт. Серпневий путч для них - взагалі історія кам'яного віку... Зате цьогорічний "нервовий зрив" кремлівсько-гебешної хунти на Кавказі ще довго відлунюватиме світом.

Насправді ж в Україні, особливо нинішній, біди та катакліз­му можна  сподіватися будь-якої пори року. Посеред літа причини усіх негараздів та аварій можна списати на загальну відпусткову налаштованість, розслабленість та лі­нивство, спричинене спекою. Решта року позначена недбальством, безвідповідальністю та відвертим нехлюйством. 

І саме в Україні подибуємо найбільше "пророків", ошустів і "ясновидців", які у різний спосіб намагаються "науково" пояснити, що так і має бути.

Насправді ж має бути по-ін­шому. Але не тут і принаймні не зараз. Серйозні аналітики схиль­ні розважати над ментальною спадщиною українців, - завжди упосліджених та гноблених, позбавлених можливості приймати рішення, які б стосувалися безпосередньо їхніх доль. За сімнадцять років незалежності не змінилося ні йоти у цій царині: радше навпаки, - "українська влада" визискує своїх громадян, далебі, непристойніше і брутальніше, ніж це робили окупанти; ба більше, - уміліше, ніж зайди, спекулює на темних струнах національних душ.

Наталя Лігачова на "Телекритиці" яскраво проілюструвала ці процеси, спираючись на досвід вітчизняного телебачення. Її міркування базовані на прикладах візуальної "чорнухи", якою розпочинаються і закінчуються інформаційні випуски національних мовників. Я додав би до цього переліку справжню, неприховану і циніч­ну спекуляцію найвищих посадових осіб держави на людському горі у зоні стихійного лиха.

Обіцянки-цяцянки, піар-жертвоприношення лише розхолоджують бажання потерпілих щось робити, повертають їх до надій на державу-патрона, а коли пересічний громадянин наштовхується на жорстоку реальність після візитів vip-гостей, то зриває злість на хатніх або сусідах.

Львівський історик Ярослав Грицак намагається укласти свої погляди на цей суспільний феномен у блискучому есеї "Заздрість". Мабуть, відомий учений вирішив дотриматися вимог "політкоректності", невтомно наголошуючи на універсальності людських вад. Але, погодьтеся, дозволити собі слабинку, притаманну людській природі, зануритися у нірвану власного єства можуть лише ті, хто завершив побудову комфортної оселі. І аж ніяк не ми з вами...