Якби йшлося про найпростішу формулу щастя, то, мабуть, справді щасливим був би той, хто навчився б тамувати заздрість. Бо якщо тільки подумати, скільком ця "жаба" зіпсувала й продовжує псувати життя, а декого елементарно звела у могилу (задусила!), стає просто моторошно.

Заздрість, мов іржа, з'їдає людину із середини і єдині відомі ліки - це праця, праця і ще раз праця - занадто слабка втіха. Не всім дано бути аж такими трудоголіками, та й що робити, коли предметом заздрощів є не якась цяцька з матеріального світу, а, скажімо, вроджена риса, хист або талант, а чи просто звичайне везіння? От, мовляв, дурневі та ще й щастить! І перестає людина спати, їсти... Виглядає на те, що заздрість - це також вроджене, наше рідне, суто людське. А від заздрості один крок і до ненависті.

Втім, заздрість - це зазвичай почуття приховане, а ненависть - тут уже не сховаєш... Кажуть, заздрість буває "біла" і "чорна". Але, здається, я б не давав забагато білого, бо заздрість - вона і в Африці заздрість.

А ще прийнято вважати, що заздрість - це преференція слабких. Це також не зовсім правда. Сильні світу цього і заздрять, і ненавидять так само, якщо не більше, і підтверджень цього з історії - всі ці  війни, перевороти, інтриги - більш, ніж достатньо. І те, що жінки схильні до заздрощів більше, ніж чоловіки, також видається вигадкою. Просто жінкам, можливо, через свою емоційність часто важче це приховувати. А буває навіть, що чоловік починає заздрити жінці, - її популярності, успішності, - і якщо вони до того ж обоє політики, то справи такого чоловіка кепські. Не хотілося б згадувати у зв'язку з цим останньої прес-конференції нашого Президента, але це надто вже яскравий приклад.

У цьому контексті більш звичним явищем виглядають чвари, спричинені заздрощами між самими жінками. Тому, мабуть, і вважається, що нема гірше, ніж жінкам працювати у суто жіночому колективі.

Окрема тема - це творчі люди. Письменники, художники, актори, журналісти... У цьому середовищі "жаба" заздрощів особливо живуча і чийсь успіх нерідко сприймається як власна поразка, а то й катастрофа. Однак, що простимо митцям, те виглядає дивним серед держслужбовців, але, виявляється, що й там наша "жаба" прижилася й почувається вельми комфортно.

Нещодавно донька одного знайомого, що працює в облдерж­адміністрації, випускниця одного з місцевих університетів, відмовилася іти на домовлене татком, тепленьке місце у цій установі лише через те, що, мовляв, там нічого не роблять, тільки дивляться, у чому прийшла та як виглядаєш, аби потім усе це позаочі обсмоктувати. Вразлива дитина! Вочевидь, сам татко і винен, не варто було ділитися "виробничими справами" аж настільки відверто навіть із донькою, а там би, гляди, звикла, притерлася...

Виходить, все це у нас, і це сильніше за нас. Отже, заздрість - як стимул її побороти, хоча б тією ж працею, працею... Але, припускаю, що навіть на того, хто б навчився жити і не заздрити, обов'язково знайшовся б свій заздрісник.

Тернопіль