Як не банально це звучить, але, коли не стало Юрка Покальчука, світ втратив якусь поважну частину барв.

У його бажанні жити, перебувати в русі, писати, музикувати, ображитися по-дитячому, сваритися, витанцьовувати складні па за будь-якої нагоди, проголошувати тости, пити коньяк, носити шалики та темні окуляри, виступати на публіці було так багато вітальної сили, а сам він був настільки яскравою і кольоровою постаттю, що із звісткою про його смерть світ поcірів.

Звичайно, за якийсь час барви повернуться. Але вже ніколи за столик львівської кнайпи не сяде Покальчук і не скаже: "Так отож, друзі".

Купу років тому ми позна­йомилися у Москві, коли відбувався перший у ще тоді Радянському Союзі вечір пам'яті Василя Стуса. Приїхав зі своєю виставою театр ім. Леся Курбаса. Покальчука тоді запросили вести той вечір. Він був доволі офіційним та стриманим. А через кілька років він поїхав з українськими письменниками та групою "Мертвий Півень" до Польщі. На шляху від Варшави до Любліна письменники якось потрохи "розсмокталися", залишився Покальчук. Тоді він уже став для нас всіх Пако. Звідтіля, із Любліна, на задрипаній автостанції, поки ми чекали  автобуса на Львів, Пако сів у не надто звичний тоді нашому оку двоповерховий красень і вирушив в інший бік, до Парижа.

Тоді він проводив там немало часу. Якось і мені довелося діставатися цього міста замалим не автостопом. Моя самостійність "загнулася" у Брюсселі, і я передзвонила до Пако. Він відразу дав мені цілу купу завдань,  а коли я сказала, що телефоную з брюссельського вокзалу, нітрохи не здивувався і призначив зустріч на Сен-Жермен. Так і стоїть у мене перед очима ця картинка: брудне паризьке метро, дві доби моїх автобусних мандрів, і Пако - як рятівне коло, вальяжний і різнокольоровий. "Пішли на каву", - сказав він мені так, ніби ми зустрілися поблизу старого "Вавилона". А потім були його неймовірні танці у паризькому клубі "Нью-Монінг", мандри містом, яке він дуже любив...

Потім були Львів, Київ, знову Львів. І осінній ранок, коли Пако прокинувся у кімнаті  під самісіньким дахом і вимовив, побачивши на підлозі меланхолійні пересування черепахи: "Тепер я зрозумів, що ми живемо у вічності".

Він тепер таки й справді живе у вічності. А ми залишилися тут, без нього.

І знову у Львові осінь, а разом із нею - Форум видавців. У його програмі - купа акцій Юрка Покальчука: презентації, автограф-сесії, творчі зуст­річі... У нього завжди було всього багато. І його було багато. І здавалося, що, коли всі падають з ніг, він може розмовляти, сміятися, ображатися, пити коньяк, писати книжки, давати інтерв'ю зі своїм: "Так отож"...

На "Дзизі", де він артистично провів стільки акцій і не менш артистично згаяв стільки вільного часу, сьогодні лежить Книга пам'яті. Кожен може залишити в ній свій образ Юрка. І не варто дивуватися, якщо для кожного він виявиться різним.