Колись Рон Хаббард написав досить правдиву тезу: "Хочеш заробити мільйон - придумай свою релігію". У багатогранній конфесійній мозаїці нашого часу зробити це можна, однак витратно, - і з огляду на кошти, а тим паче, час. Ба більше, спільнота що далі, то з більшою недовірою ставиться до новітніх пророків та месій, витворюючи їх хіба лише з власної примхи або доконечної потреби. А мільйона хочеться...

Зовсім недавно у Білорусі посадили за ґрати нашого колегу-журналіста, заступника головного редактора газети "Згода" Аляксандра Здвіжкова. Посадили за давньою, цілком притягнутою за вуха до реалій сусідньої держави, справою. Здвіжков передрукував із данської газети Jullands-Posten карикатури на пророка Мухаммеда дво­річної давності. Скандал у данців з цього приводу давно вщух, але, як бачимо, його відлуння знайшлося у Мінську.

Що цікаво, - нечисленні мусульмани, які знайшли собі другу батьківщину на берегах Нємана, не надто протестували проти доволі оригінального розуміння свободи преси, культивованого "Згодою", точніше, ніяк не протестували. Місцевий муфтій Абу-Бєкір Шабановіч заявив буквально таке: "Ми не виступаємо за помсту: зуб за зуб чи око за око. Наша релігія найбільш мирна. Ми не вимагали, щоб його засадили. Мені здається, що, може, штрафу йому і вистачило б".

Але муфтій прекрасно знає, що Аляксандра оскаржено, а відтак засуджено, фактично, за законами шаріату, зовсім не з причини його релігійної некоректності. Справу проти журналіста порушено ще 2006 року, акурат напередодні президентських виборів, і її цілком можна кваліфікувати як відверту нагінку на невгодні режимові медіа. Просто "лояльність до ісламу" стала гарною нагодою зробити цю справу "чистою" з пог­ляду лукашенковскіх цензорів.

Свого часу й українська преса потерпала від схожих фабрикацій. Зазвичай, послуговувалися економічними важелями - податковою, зокрема, аби затулити роти надто відвертим "писакам". Нині багато чого змінилося, але, у принципі, ставлення до журналістів, до їхньої місії та до професійних стандартів віддано на відкуп тих чи інших урядників. Хоче якийсь посадовець поділитися інформацією і таким чином просто виконати закон, - добре; не хоче, - що ж, отримавши облизня, газетяр повертається і йде. І нема на те управи...

Зате управа є, коли журналістові таки таланить роздобути необхідне з інсайдерських джерел. По-перше, його безпідставно звинуватять у замовності його викривальної публікації (це гарантовано у майже ста відсотках випадків), по-друге, знаючи, що редакції зазвичай не мають особливих коштів на правовий захист, подадуть до прикупленого суду. І виграють його також у 90 зі ста випадків, оскільки нині можна прикупити й експертизи - зокрема, лінгвістичні, які найбезневинніше слово потрактують як смертельну рану репутації ображеного.

Неадекватність владних реакцій на будь-яку критику, - хай навіть на найконструктивнішу і найдоброзичливішу, - вражає. Що цікаво: ніхто ж не забороняє критикованому відповісти, принаймні, у "Пошті" ніколи не відмовляли "героям" своїх публікацій у праві висловитися. Але ні. Чи то сказати нічого, чи просто легше ширити чутки про безпідставну образу гонору?

Найлегше звинувачувати журналістів у всіх смертних гріхах, як зазвичай і чинять в Україні. Це, виявляється, газетярі винні у роздмухуванні пристрастей довкола катастроф, але аж ніяк не МНС, вічно не готове до "надзвичайки". Це їм не слід розкривати подробиці розслідування резонансних справ, аби не зашкодити процесові тривати десятки років. Це від них треба тримати за сімома замками відомості про підготовку до Євро, бо інакше ті, хто при владі, не покладуть собі до кишень "навар" від потенційного інвестора.

Мені здається, що вітчизняним журналістам тільки й залишилося, що  публікувати карикатури на пророка дво­річної давності.