"Це мине", - казали російські дипломати на початку 1990-х років, коли мова заходила про Україну: незалежність "молодшого брата", розміщеного на півдні, для великої Росії була чимось несерйозним, як минуща застуда. "Це ж несправжня держава, Джодже", - напевно, говорив недавно Владімір Путін своєму американському колезі Бушу. А постпред Росії у Брюсселі погрожував пальцем Україні: вона має бути обережнішою - якщо ризикне наблизитися до НАТО, то "люди можуть повстати".

Перед Заходом дилема: як потрібно ставитися до таких заяв? "Помаранчева революція" в Україні, яку Москва сприйняла за провокацію, означала, що країна обрала демократію. Тепер українська еліта стукає у браму НАТО та ЄУ. Обидві організації довго маневрували, та на саміті у Бухаресті альянс здався першим і фактично запропонував Україні членство. ЄС наразі зволікає. На користь того, що варто чинити інакше, багато фактів. І російський спротив у цьому - не найголовніше. Більш суттєвою перепоною є те, що переважна частина українців не хоче і чути про членство у НАТО.

Перш за все, на Сході та Півдні країни, де розмовляють російською і де ще сильною є ностальгія за совєтськими часами, форсована політика щодо вступу може стати каталізатором пожежі, коли підпалювачі спробують втілити у життя слова про те, що народ "повстане". Стратегії на кшталт тієї, що її Кремль випробовує у Грузії та Молдові, можуть застосувати і в Україні. Зближення з НАТО "проти волі народу" може стати приводом до цього. Доки українці не бажають альянсу із Заходом, прагнення до членства лише поглибить внутріш­ні протиріччя. Для безпеки країни цей шлях - не вирішення, а частина проблеми.

Ставлення до Євроунії інше. Від Галичини до Донецького вугільного басейну - по всій Україні превалює згода щодо вступу до ЄС. Донецькі металургійні барони прагнуть потрапити на європейські ринки, традиціоналісти зі Львова марять поверненням до Європи. І, на відміну від НАТО, це зближення не може бути ніким використане як пальне для підпалу. Навіть у Москві, ймовірно, були б задоволені таким поворотом подій. 

Україна прийшла б у ЄУ не з порожніми руками: вона принесе зі собою економіку, яка останнім часом зростає на 7,5 % річно, і ресурси для майбутнього - вугілля та сталь, а також неосяжні простори орних земель. Через своє географічне положення країна може стати стратегічним мостом, який провадитиме до енергетичних резервів Центральної Азії. Крім того, Україна однозначно вибрала для себе шлях на Захід. За всієї хаотичної неоковирності молода українська демократія сповнена життя і позбавлена насильства.

Та за усіх позитивів вступ приховує певні проблеми. Україна - велетенська країна із застарілою інфраструктурою, шаленіючою корупцією і оперетковим політичним класом, що перебуває у стані постійної сварки. Одна тільки думка, що така безмежна територія інтегрується в європейську економічну політику, стає жахом. Сам ЄС потерпає від неспроможності розродитися реформами. Громадяни ЄУ висловлюють світовий страх і перестороги поділів гнівним голосуванням на референдумах. А еліти демонструють нехіть додавати до наявних проблем ще одну.

Однак, у сухому залишку залишається розуміння того, що немає жодної іншої можливості, окрім того, щоб підвести Україну до прийому в Євроунію. Ця країна не схожа на Швейцарію, яку можна залишити наодинці в її альпійських видолинках. Вона - об'єкт, одержати який прагнуть усі. Така ситуація вже руйнівним чином позначилася на її сусідах, і в Україні вже зауважуємо спроби використати внутрішню напругу. Вибір, що постає перед Києвом, - це не "Європа або ней­тралітет", а "Європа або повторення балканської ситуації". Якщо демократична Україна не досягне успіху за допомогою Євросоюзу, то через внутрішні чвари вона може стати осердям ще однієї кризи. Європейські перспективи Києва - далебі не найгірша можливість запобігти їй. 

Frankfurter Allgemeine.
Переклад з німецької