Нарешті, й український читач отримав знамените й дуже резонансне у світі дослідження "Чорна книга комунізму" (переклад Яреми Кравця, видавництво "Афіша"), яке створили відомі європейські історики під орудою француза Стефана Куртуа, що вперше побачило світ понад десять років тому у Франції.  Відтоді це поважне видання енциклопедичного характеру про діяльність світової комуністичної системи у ХХ столітті переклали десятками мов світу. А Україна дочекалася його тільки зараз, попри те, що від цієї системи постраждала особливо.

Однак це людині здається, що щось у її життя прийшло занадто пізно. Насправді усе стається тоді, коли й має статися. Адже незважаючи на те, що парламент України кілька років тому після попередніх затяжних дебатів, нарешті,  офіційно визнав голод 1932-33 років геноцидом українського народу (як зазначає один із авторів книги Ніколя Верт, за кількістю своїх жертв, Голодомор - єдина європейська подія ХХ століття, яку можна порівняти з двома іншими - вірменським геноцидом та Голокостом), одностайності в розмові на цю тему - що найгірше, в межах держави - досі немає. Як немає її і в багатьох інших важливих для історії моментах, зокрема  коли йдеться про необхідність відповідальності комуністичної системи за скоєне на теренах сучасної України. Найдивовижніше, що кількість тих, хто вперто заперечує очевидні факти, не зменшується. І подекуди не лише через заангажованість у тих чи інших політичних процесах, матеріальне чи ідейне узалежнення тощо, а й через брак знань, які значно збагатити покликана і ця книга.

Глибоко проаналізувавши причини і наслідки як ідеї, так і реального комунізму не лише на теренах СРСР, а й у Китаї, В'єтнамі, Камбоджі, Північній Кореї, Афганістані, інших країнах, автори написали свою книгу як своєрідну реакцію (за словами Стефана Куртуа) на "дивний стан однобічного підходу до проблем тоталітаризму в світі, коли численні дослідники й по­літики ретельно вивчали проб­леми нацизму, а тим часом комунізм, як страхітлива світова практика та ідеологія ХХ століття, дотепер не дочекався міжнародного морального та кримінального трибуналу". Скоївши злочини проти, за підрахунками авторів, 100 мільйонів осіб, комуністичні режими і далі перебувають у тіні уваги, хоча спричинені ними фізичні втрати для людства у чотири рази перевищують кількість жертв нацизму. Тобто Куртуа, Верт, Анджей Пачковський, Жан-Луї Панне та інші університетські історики мають усі підстави підводити комуністичні злочини під висновки Нюрнберзького процесу над фашизмом і показувати їхню якісну співмірність. З іншого боку, автори окреслюють причини всезагальної мовчанки за допомогою документів - і це теж цікаво. Як і те, що (попри специфічну історію, місцеві та регіональні особливості кожної з країн, де при владі перебувала комуністична партія) всі ці держави вписувалися "у шаблон, вироблений у Москві 1917 року, і в цьому не суперечили заданому генетичному кодові". 

Тож нічого дивного, що кожен переклад  "Чорної книги комунізму" тією чи іншою мовою супроводжувався додатковою національною передмовою, яка би виділяла той чи інший народ на тлі універсального характеру цього дослідженння. Відповідно глибока і грунтовна передмова авторства члена-кореспондента НАН України Олега Романіва ( який, на жаль, виходу книги так і не дочекався) є і в українському виданні. Зокрема, Олег Романів вказав на занижені цифри втрат у цій книзі, бо лише Україна за час побудови комунізму втратила 18 міль­йонів людей, а це лише на два мільйони менше, ніж Куртуа називає цифру для всього СРСР. Але це вже деталі. Значно важливіше інше. Як наголосив Олег Романів, осмислення цієї книги, перегляд її висновків у контексті української історії мало посприяти суспільним змі­нам у напрямі побудови нової України, вільної від терору та злочинів комунізму. І посприяти реально...