Іван Гречко – патріот, людина-музей, учитель

Подія року: до 14 серпня у Львові демонструватимуть унікальну збірку колекціонера і розповідатимуть про історію її творення

фото: zbruc.eu
У Центрі архітектури, дизайну та урбаністики «Порохова вежа» Український католицький університет представив дуже особливу виставку – «Виображення колекції. Як Іван Гречко красу шукав», присвячену збірці відомого львів’янина, громадського діяча та колекціонера Івана Гречка, яка дала початок музею УКУ. Її приурочили до перших роковин смерті людини-музею. 586 експонатів розповідають про унікальну колекцію та колекціонера, який її зібрав, а також про цілу епоху в українській історії та культурі.

Хто створив виставковий проєкт

Куратором і креатором виставки є Роман Зілінко, координаторкою виставкового проєкту –Уляна Креховець. Також у команді виставкового проєкту Наталя Матлашенко, яка написала таймлайн до біографії Івана Гречка, і Світлана Тимків, яка допомогла систематизувати й каталогізувати колекцію по-новому. 
«На виставці представлені дуже різні твори, які збирав один колекціонер. Ми хотіли показати це все розмаїття в одному просторі та розповісти історію цієї колекції, а також віднайти нитки, які це все «зшивають»: цими нитками виявилося середовище Гречка та його контакти. Під час роботи над виставкою ми побачили Гречка не лише як колекціонера творів мистецтва, але й як колекціонера людей», – пояснює Роман Зілінко.
Десять років тому Іван Гречко подарував значну частину своєї колекції Українському католицькому університету для збереження та експонування. Цей подарунок став початком заснування університетського музею. 
«Ми хочемо діджиталізувати і презентувати цю колекцію повністю. Вона у нас була презентована від дня відкриття музею на Хуторівці, в корпусі філософського факультету, який досить віддалений від центру міста, тож не вся громада і гості міста могли її побачити. Ідея зібрати все і показати місту постійно нуртувала. Спочатку ми думали зробити це до ювілею пана Івана, але життя вносить свої корективи. Тож ця виставка приурочена до річниці смерті пана Івана і ювілею дарування колекції УКУ. Така ідея виходила від отця Богдана Праха та керівника відділу розвитку УКУ Андрія Курочки, – стверджує Уляна Креховець. – Коли ми її готували, то були вражені як масштабом колекції, так і масштабом колекціонера: пан Іван був всебічно зацікавленою ерудованою особою, активним громадським діячем та сподвижником відновлення Української греко-католицької церкви з великою кількістю знайомств по всьому світу. Його спадок – це цілий пласт для вивчення майбутніми дослідниками».

Дуже важливо, щоб цю колекцію досліджували й відкривали наново, тому до проєкту долучили кафедру культурології УКУ – її викладачів і студентів, які до 30 червня провадять на виставці музейну школу.
«Задумуючи цьогорічну музейну школу на базі виставкового проєкту «Виображення колекції. Як Іван Гречко красу шукав», ми насамперед міркували про включення наших студенток в ініціативи університету, підсилюючи та взаємодіючи з різними підрозділами. Тут є реальні сюжети та практичний досвід. Безумовно, ми підсилюємо їх теоретичною рамкою і даємо унікальну можливість тісної співпраці з менторами – Світланою Тимків, Любомиром Більо та Марією Цимбалістою, – каже викладачка кафедри культурології, керівниця школи Христя Рутар. – Студенти у командах напрацьовують авторські прогулянки виставкою, комунікують зі своїми цільовими аудиторіями, проводять екскурсії. Виникають і виклики – разом шукаємо шляхи їх подолання. Це добре «прокачує» навички та загострює почуття відповідальності. Для мене залучення в цей проєкт – це і гроно калини – пам’яті про пана Івана, історію якого я мала можливість задокументувати для міжнародного архіву «Пам’ять народу».

Що можна побачити на виставці

Колекція Івана Гречка – виняткове явище в культурному просторі Львова та України загалом. Її формування припадало на час становлення дисидентського руху в Україні й відродження зацікавлення в середовищі української інтелігенції 1960-их років спадщиною народного мистецтва і творенням нового українського мистецтва. До цього руху безпосередньо був причетний і сам Іван Гречко, який став одним із перших колекціонерів народного мистецтва в повоєнний час.
На другому поверсі виставкового простору можна поринути в непросту і багату історію життя колекціонера – від його народження до смерті. Тут представлена біограма Івана Гречка, написана Наталією Матлашенко, фотокартки, на яких зображений не лише сам автор виставки, а й його родина, друзі, колеги, визначні постаті, з якими довелося перетинатися впродовж життя, урочисті зустрічі й робочі будні. Все це помережане спогадами пана Івана, листами його близьких і знайомих, його документами так, що глядач мимоволі занурюється в контекст життя колекціонера і завдяки такому прийому вже повністю підготовлений до заглибленого пізнання основної частини експозиції, розташованої на третьому поверсі центру.
У серці експозиції – величезна колекція «червоних образів», українських ікон на склі з Гуцульщини й Покуття. Вона займає центральний червоний стенд і частину бічного. З правого боку представлені твори народного мистецтва, які збирав колекціонер: свічники-трійці – різьблені, пишно декоровані трисвічники церковного й побутового призначення, поширені лише на Гуцульщині й Покутті, дерев’яна скульптура, а також ручні хрести, кераміка, текстиль. Ближче до виходу крізь скляні вітрини можна розглянути кілька цінних стародруків.
По лівий бік колекцією афіш різних мистецьких подій починається живописна частина колекції – твори мистецького середовища Львова та Галичини ХХ століття. Вона вибудувана за хронологічним порядком і дає розуміння різних мистецьких поколінь. Тут є роботи Романа й Марґіти Сельських, Володимира Патика, Опанаса Заливахи, Івана Остафійчука, Ярослава Пстрака, Василя Дяденюка, Осипа Васьківа, Ольги Плешкан, Тараса Лозинського та інших. Частиною виставки є й велика колекція екслібрисів: Тирси Венграновича, Мирона Яціва, Павла Ковжуна, Роберта Лісовського, Петра Холодного та Святослава Гординського, а також малюнки та автопортрет Івана Гречка.
Дуже важливу роль у «Виображенні колекції. Як Іван Гречко красу шукав» відіграють тексти, подані на інформаційних таблицях біля експонатів. Інформацію про колекцію та представлених митців, їхню дотичність до Івана Гречка підготувала Олександра Кущенко, про феномен української ікони на склі та продовження традиції – Оксана Романів-Тріска. Зрозуміти, як саме і чому той чи той експонат потрапив до колекції, допоможуть свідчення та спомини – цитати, які команда проєкту вибрала з книги «Іванове Стремління», шукаючи артефакти. 

«Важливими є й тексти інтерв’ю пана Івана Остапу Лозинському, які Остап записував під час підготовки свого проєкту «Пуцлі» в 2017 році. Ще в зародженні ідеї проєкту «Виображення колекції. Як Іван Гречко красу шукав» у 2020-ому Остап заохочував і наголошував нам на важливості живих спогадів, записів, а ми, пам’ятаючи про це, цього разу «відірвалися» сповна», – пояснює Уляна Креховець.
За головним стендом на сцені автори виставкового проєкту відтворили атмосферу кабінету Івана Гречка. Розсіяне приглушене світло падає на робочий стіл, де поміж книжок примостили дуже цінний для нас експонат – примірник «Львівської Пошти» із текстом про дарунок пана Івана УКУ, який за десять років вилився у проєкт створення цієї виставки. А з екрана монітора до глядача промовляє сам колекціонер, розповідаючи про основну роботу свого життя.
Відео також відіграє важливу роль у цьому виставковому проєкті. На виставці представлені три відеолокації, створені Стефаном Дмитришиним. На другому поверсі це 50-хвилинна добірка нарізок інтерв’ю з друзями пана Івана, які досвідчували колекціонерство: отець Богдан Прах, Андрій Цибко, Ігор Калинець, Роман Чмелик, Руслана Бубряк. На третьому поверсі, в частині експозиції народного мистецтва, представлена годинна розмова колекціонерів Роксоляни Лозинської, Юрія Юркевича, Оксани Романів-Тріски, Андрія Цибка та Любомира Яремчука, або ж «Молодої музи», як називали своїх послідовників у колекціонерстві їхні попередники – Гречко, Сорока, Лемик, Вітрук. Третя відеолокація – в імпровізованому кабінеті Івана Гречка. Тут ви почуєте його розповідь про експедиції та пошуки, записану Остапом Лозинським. 
Виставку можна оглянути до 14 серпня щодня, окрім понеділків, з 12:00 до 20:00, вхід на неї вільний. Виставковий проєкт став можливим завдяки конкурсу та підтримці ЗМІN Фундації, яка фінансово підтримала реставрацію та оформлення творів.

Як Іван Гречко розповідав про своє життя та колекціонування

У січні 2019 року «Львівська Пошта» записала спогади Іван Гречка про його життя та колекціонування, приурочивши їх до, як виявилося, останнього ювілею людини-музею (lvivpost.net/suspilstvo/n/43798):
«Я народився в крайньому селі Надвірнянщини перед Закарпаттям. Тоді називалося Рафайлова, потім совіти перейменували на Бистриця. Згодом ми переїхали до Надвірної. Тоді всі жили осіло, дід, баба і всі предки з роду в рід. Люди так ся не волочили по світу, як тепер. Кажуть, глобалізація. Ми вже самі на себе не подібні.
Маму і сестру вивезли на Сибір, а я втік з рук. Я жив тоді в тети через город, бо в нашій хаті не було місця. То десь був початок грудня. Я біжу додому через город (в тети я тільки ночував, книжки були вдома), дивлюся, якийсь совіт стоїть під нашою хатою. Заходжу, мама плаче: «Ходи, Іваську, будуть нас вивозити на Сибір». Вдаю героя: «Ну то поїдемо!». Бо нас готували: як будуть вивозити, треба втікати. От я роздягнувся, вмив лице і в самій сорочині – надвір. Пробували мене спинити, але я сказав, що йду в уборну, а сам поза будинок і в городи. А там ще з війни шанці були і я тими шанцями десь зо три кілометри до свого товариша. У нього й перебув зо два тижні, ніхто не знав, де я.
А потім братові колєги прислали зв’язкову, яка мене вивезла до Стрия. Там ще пробув зо два тижні, а тоді мене до Львова переправили, вказали, де можна жити і з ким зустрічатися: «В цьому великому місті маєш жити, в цьому місті маєш загубитися». З деякими товаришував до самої їхньої смерті.
Згодом мені зробили фіктивний атестат зрілості (я вчився добре і легко), то я вступив у Політехніку. Наука давалася легко, але вже перед самим дипломом нас, 13 хлопців з групи, заарештували, а випустили вже восени, як почалося навчання. Нас всіх відчислили, то я забрав документи і подався в Лісотехнічний, закінчив його з відзнакою. 
Попри тягу до рідних гір мене ще більше вабив Львів. Було мені в Коломиї затісно. То я знайшов спосіб, аби за пару місяців звільнитися, і подався до Львова
Коли ж осів у Львові, мав однокімнатну квартиру, то дуже мені бракувало Гуцульщини, гір, бракувало гуцульського духу. То я собі подував: так мені сумно за тими святими нашими. В нанашки були такі образи, на шклі мальовані, привезу собі два-три і буде мені легше. Буду спокійно жити тай дороблятися. Тоді ще по суботах працювали до години третьої. То я на рахівський поїзд – і в свої рідні краї. Пішов по людях, де знав, що вони мають, те позбирав. 
Люди віддавали, бо вже собі повибудовували нові хати і саме пішла мода на ті «ладні образи, де святі як живі». То ті старі, де і зображення не дуже пропорційні, а часом і малореалістичні, вже у нове життя не брали, покидали в старих хатах. До того ж вони були брудні, не дуже й пізнати, що там намальоване. Зо 30-50 років висіли, ніхто їх не мив, а як мили, то лиш лики трохи протирали. То як я їх привіз, навіть не знав спершу що з ними робити. Мав чимало знайомих серед реставраторів, художників, але ніхто не мав ані такої практики, ані теорії. То я сам шукав способів, а з часом став «експертом» із реставрації тих образів. Вже до мене молодші колеги приносили на реставрацію.
Але тих перших мені за якийсь час стало мало, мене тягнуло в гори шукати ті образи чи інші скарби. Церкви були позакривані, але там ще були книги, часом дуже давні. То той, хто мав ключі, вів мене і показував книги. Часом серед них траплялися дуже давні. Одну з них я брав, старався вибрати найціннішу чи найкраще збережену, бо вже дуже багато було понищеного. Так я ходив десь із середини 50-их – аж майже до того, як настала Україна. Вже й часу було менше та й не було вже що шукати, бо ті предмети гуцульської старовини, які я збирав, вже стали предметами активного гендлю.
Але так просто ходити і випитувати, особливо про ікони чи інші сакральні речі, було небезпечно. Зараз дільничний спитає, хто ти і що тут робиш, і тоді проблем не оминути. То я сам не ходив, мав серед місцевих по багатьох селах своїх «фамільянтів». Часом то були чужі люди, але вони знали, що я роблю, і допомагали. А як міліція питала, казали: «То мій фамільянт приїхав, і я йому показую тут все».
Так я натягав тих образів зо сто. Частина з них розійшлася: приїжджали до мене з Америки, Австралії – вихідці з Гуцульщини, хотіли мати щось такого рідного. Я їх розумів, бо сам таким був, і дещо віддав. Не думайте, що за гроші. Ні від кого ні за що не брав. Та й тут декому віддав. Кілька подарував Іванові Світличному (ми були близькими колєгами). Не знаю, де то все поділося, як його арештували. А все, що залишилося, подарував УКУ. Чекаю, коли вже той музей збудують, мене вже певно не буде. А зараз це все в музеї на Хуторівці.
Ще мав світського малярства багато, був близький із багатьма художниками, зокрема з Романом Сельським. Свого часу то був найкращий наш львівський художник. Дещо з того пішло на Захід, але як будуть робити музей, то ще є з чого.
У 1989 році пішов на пенсію, міг ще працювати, але саме почалося українське відродження. Я був у Русі головою комісії свободи сумління. Церква почала виходити з підпілля. Я знав підпільних єпископів і активних вірних нашої Церкви. А як постала Україна, то В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь кликали мене до себе у владу, але я відмовився: «Ні, хлопці, я не до того».
Люди жили колись дуже ощадно, хоч і не бідували. Але й не нарікали. Бо як нині послухати телевізію, то здається, що ми всі гинемо з голоду. З голоду, Богу дякувати, ніхто не вмирає. Так, люди їдуть на зарібки, але не треба заломлювати руки, що всі пороз’їздилися. Та в цілому світі люди волочаться. Подивіться-но на Польщу: поляки повиїжджали хто куди, тепер там всюди наші люди. 
Люди нарікають, і не тільки в Україні, в цілому світі так є, бо так вони влаштовані, що все чимось незадоволені, тому й прогрес відбувається. А в нас із того роблять бозна-що і «знають», хто винен: президент винен, той винен і той. Ми не вироблений нарід, не мали своєї держави, держава все була до нас ворожа, тому й не вміємо її шанувати. Але в тому ми ростемо помаленьку, як дитина росте, так і суспільство росте. То я собі так часом думаю: Господи, спам’ятай той нарід! Прошу, щоб Він якось зібрав той наш нарід докупи, бо ми вже маємо свою державу і то все переживемо, переростемо!»


Культурно-освітня програма

Дуже важливою є паралельна програма проєкту, яка перетворює виставку на місце щирих розмов, зустрічей з цікавими людьми, майданчик для творчості та дискусій довкола колекціонування. Відкрила її кураторська екскурсія від Романа Зілінка. 30 червня тут триватимуть обговорення та підіб’ють підсумки щорічної музейної школи кафедри культурології УКУ, яка від відкриття виставки давала можливість студентам заглянути за лаштунки творення виставки, поспілкуватися з тими людьми, які її створили. 
2 липня з 16.00 по 17.00 тут триватиме зустріч з Маґдою Дзвін (Оксаною Печарською), авторкою книги «Іванове стремління», яка поділиться спогадами про знайомство з Іваном Гречком, враженнями від їхніх зустрічей та історією написання книги. Сама книга не є мемуаристикою в строгому сенсі слова, а радше діалогом двох поколінь авторів. Видання є безцінним джерелом пізнання колекції Івана Гречка. Частково спогади колекціонера можна прочитати і на самій виставці, точніше на інформаційних таблицях, які супроводжують експонати. Ці нотатки є важливим доповненням до розуміння колекції, бо експонат набуває зовсім іншого значення, коли ми можемо дізнатися, що за історією його дарування стоїть багатолітня дружба чи поїздка, наприклад у Канаду.
Оксана Печарська доповнить «польові» записки колекціонера своїми оповідями про те, що не ввійшло до книги, спогадами про спільні довгі робочі вечори та своє враження від цього непересічного чоловіка. Для участі треба зареєструватися за посиланням. Вартість участі: повний квиток – 200 гривень, пільговий – 100 гривень.
9 липня о 13.00 стартує авторська екскурсія від таємного гіда. 14 липня з 15.00 до 17.00 триватиме консультаційна сесія з реставраторкою, дослідницею іконопису та малярства Ольгою Цибко. Попередньо буде нагода записатися на коротку консультацію і принести якусь річ із дому, яку ви хочете датувати, описати, дізнатися, в якому вона стані, чи можна її реставрувати, як її доглядати.
16 липня з 12.00 до 16.00 на локації діятиме відкрита реставраційна майстерня: гості виставки зможуть спостерігати за роботою реставратора. Того ж дня з 13.00 до 14.30 буде можливість долучитися до кураторської екскурсії дослідниці та художниці Оксани Романів-Тріски. А 23 липня о 13.00 вона проведе майстер-клас із іконопису на склі. Ще один майстер-клас із іконопису на склі, але вже від Уляни Креховець, відбудеться 6 серпня з 12.00.
29 липня з 18.00 до 19.00 приходьте на кінопоказ документальних фільмів про Гуцульщину та гуцульські співанки, 30 липня з 15.00 до 17.00 – на зустріч з колекціонерами, друзями Івана Гречка.
Три останні дні роботи виставки будуть особливо насиченими, наповненими. 11 серпня з 17.00 київська мистецтвознавиця Діана Клочко прочитає лекцію про знакових українських художників і художниць ХХ століття, роботи яких представлені в колекції Івана Гречка. 12 серпня о 15.00 розпочнеться дискусія «Колекції та колекціонери: поле, гравці, правила», яку модеруватиме керівник відділу розвитку УКУ Андрій Курочка. Останнім акордом виставки 13 серпня о 13.00 стане кураторська екскурсія Романа Зілінка.

Іван Гречко народився 19 січня 1929 року в селі Рафайлова (тепер Бистриця), Надвірнянського повіту, Станіславівського воєводства (тепер Івано-Франківська область). Під час нацистської окупації носив продукти в гетто для знайомих своєї сім’ї.
Його батько Михайло-Константин і старший брат Ярослав були у підпіллі. Ярослав замордований в тюрмі у 1946 році, тоді ж помер вдома і батько. Мати Євдокія та сестра Орися в 1947 році були депортовані в Сибір: Євдокія – у спеціальне поселення неподалік станції Яя Кемеровської області, а Орися – в Архангельську область. 
Івану під час виселення вдалося втекти і заховатися в будинку свого шкільного товариша. За кілька тижнів після цього він переїхав до Стрия, а згодом до Львова. У Львові в 1947 році вступив у Політехнічний університет на механічний факультет, однак під час весняних іспитів був заарештований та перебував у тюрмі на Лонцького у Львові. В 1948 році вступив у Лісотехнічний університет, після закінчення навчання викладав у Коломийському лісотехнічному технікумі. В 1954 році повернувся до Львова, приблизно відтоді й почав колекціонувати ікони на склі. До пенсії працював у «Теплоелектропроекті». Наприкінці 1950-их їздив у Сибір відвідати маму та сестру, в 1959 році в Україну повернулася мама, а в 1960-ому – сестра із сім’єю.
Із середини 1970-их років брав активну участь в житті підпільної Української греко-католицької церкви та її відновленні в 1989 році. Був співзасновником і головою Клубу греко-католицької інтелігенції «Обнова», головою комісії свободи сумління Народного руху України, співорганізатором Інституту колекціонерства українських пам’яток при Науковому товаристві ім. Тараса Шевченка.
За життя зібрав чималу колекцію творів мистецтва: багатющу збірку гуцульських ікон на склі, яку доповнював усе життя, стародруки, ручні хрести, свічники-трійці, народний одяг, колекцію писанок, яку подарував Українському католицькому університету в 2013 році. Саме його подарунок став початком діяльності музею в УКУ.
Відомий колекціонер, меценат, громадський діяч відійшов у вічність 15 червня 2022 року на 94 році життя.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.5379 / 1.78MB / SQL:{query_count}