Родина була пов’язана з національним рухом. Тато служив у австрійському війську в Першу світову, був у російському полоні, вже життя переймався долею України, а як сходилося кілька старших чоловіків, то тільки й мови було, що про жаль за втраченим шансом. Брат Ярослав (зведений), набагато старший, служив у польському війську, а потім зголосився до УПА і в 1946 році загинув.

Із тим Святим вечором і святами бідна мама мала стільки клопоту. Яка то була трудолюбива жінка, ніколи не нарікала. Але то не був якийсь її привілей, тоді всі жінки так жили. Тоді був поділ: чоловік робив усе на подвір’ї і в стайні, різав дрова, худобу обходив, а на жінці була хата, кухня, діти. Сини допомагали татові, а доньки мамі.

Хата була в нас маленька, однокімнатна, дерев’яна, із різаних плиниць. То перед святами треба було побілити її, вимити все, перестелити ліжка, нової соломи дати, нові ліжники, верета. Рушники були коло Матінки Божої і коло такого великого, що накручувалося – і воно грало (тато з війни привіз аж з Росії чи звідки). Їх особливо шанувалося. А як наших поарештували і вивезли, то навіть не знаю, де то поділося.

Як-но починало смеркати, тато йшов до стайні, а я з ним із ліхтарнею, бо все мусив бути якийсь пахолок, аби присвітити. Тато давав солі коровам з руки, гладив їх дуже, говорив, як до людей, називав на ім’я, і приговорював, аби давали молока, аби не слабували, аби гадина їх не вкусила. Це було чи то якесь закляття, чи побажання. А вже, як із тою худобою прощався, то просив, аби опівночі, “як відкриється небо”, щоб вони нічого злого не казали про ґазду і ґаздиню. Зачиняв стайню та ще й закривав веретою, бо вважав, що “так відьма не зайде”.

Незадовго до вечері тато вносив великий житній сніп – Діда. Під час жнив його вибирали, аби файне колосся було. Він стояв окремо в стодолі. Перед Святим вечором тато брав велику верету, а я ліхтарню, і ми йшли до стодоли по нього. На порозі хати тато так фест стукав у двері. Мама відчиняла їх навстіж, і тато казав: “Добрий вечір, Діду! На щєстє вам, на здоров’є, абисьте всі свєта щісливо обпровадили, відтепер за рік дочекали, а з року на рік та й на многії літ! Цего жичу і вінчую вас! Христос ся Раждає!”. А мама кричала з кухні: “Дєкую, дєкую! Дай Боже, аби й ви дочекали! Ходіт до хати!”.

Тоді тато ставив того Діда  в старший тінець – головний вугол гуцульської хати – і там його розкладав, щоби міцно стояв. То було якесь таке святе, таке радісне, що вже то Різдво настало. На долівці також було багато соломи. На стіл стелили сіно, а на кожен ріг клали по головці часнику і пару монет.

Відтак я з ліхтарнею “асистував”, а тато із сокирою обходив хату навколо і так валив нею в ті штири кути, аж ся хата трисла. І заклинав – запрошував усіх злих духів, а витримавши паузу, казав: “Як вас нині не виджу, то, дай Боже, абим вас ніколи не видів!” та й знову гуп-гуп-гуп сокирою.

Перед самою вечерею ставали всі молитися. Тато, як засвітив велику воскову запашну свічку, проказував молитву. Ставили миску і для померлих, просили і їх на вечерю, згадували їх у розмові. Які то були традиції вікові. Вони в’язали людей у купу.

Свічку втикали у круглий хліб. Пшениці не було, то хліб був житній. У піч влізалося дев’ять великих хлібин. То було на цілі свята. Один хліб був на столі, а решта на шафарні чекала своєї черги. До нині їх так собі бачу і чую, як вони файно пахнуть. Дріжджів тоді не вживали – замішували на квасному тісті.

Кутю робили з пшениці, навіть неопиханої (в нас того чомусь не знали). Просто господарську пшеницю намочували, а тоді десь із добу варили на кухні. До тої вареної пшениці додавали меду і більше нічого. Маку не давали, а саме слово “мак” борони Боже було вимовити – казали “зернєта” або “той дурний”. Люди знали, що від маку може бути біда, мали свої звичаї, щоб від того боронитися.

Тато своєю великою ложкою давав потрошку тої пшениці з медом кожному, а першу ложку підкидав до стелі, кажучи: “Господи Боже, зароди!”.

Робили пироги (вареники) із “зернєтами”, вони були солодкі. А ще робили з оселедцем – також дуже добрі. Їх робили тільки на Святий вечір. Рибу маринували, заправляли смаженою на олії цибулею. Яка то була добра олія! Зеленкувата, запашна, привозили її десь із Городенки. Такі добрі були ті пироги, що я дотепер той смак відчуваю! Робили і з цибулі, грубо накраяної. А з грибами чи капустою не робили. Варили капусту з горохом, така густа страва була. Рідких страв до вечері не було. Була мачінка з грибів. Голубці робили з рижу і сушених сливок, трошки підсолоджені. Сушениці варили. Пампухи пекли на олії “пусті” (без начинки). Але діти їм дуже раділи. То все було добре, постили всі – і дорослі, і діти, то вже тої вечері не могли дочекатися. А вже на ніч пили чай із липового цвіту.

По вечері перебиралися і йшли колядувати. Найперше до родичів: діда-баби, які жили з кимось іншим. Обов’язково цілували бабу в руку, а баба діставала з кишені п’ять грош. Дідо цілував у голову. Не так розходилося в тих п’яти грошах, як у тому, що там на мене чекали: баба така усміхнена і дідо: “Ти не змерз? Вважей, абис вуха не відморозив” (бо на голові була корона, я був за одного з царів). Які то були файні ті вертепи! Сценарії передавали з покоління в покоління, то й ніби всі знали не тільки сюжет, а й саме цей вертеп, але яке то було цікаве і захопливе!

Тепер дивлюся – у вертепі самі дівчата (я ніц проти не маю), а тоді були самі хлопці. Навіть ангелом вибирали наймолодшого, в кого ще голос був дитячий, робили з повісма довге волосся, вбирали в довгу льолю. Дівчата колядувати не ходили, лише маленькі на третій день попід вікнами. Колядувати в хаті – то привілей хлопців. Дітям за коляду давали п’ять грош, а хто не мав чим дати коляду, то гасив світло, і колядники вже знали, що їх там не потребують. Кожен кут мав свій гурт. Якщо серед колядників був племінник чи похресник, то в тій хаті особливо готувалися, файно дякували.

Старші колядували на церкву, на “Просвіту”, на підпільні націоналістичні організації. На Василія в церкві виголошували, скільки заколядували, але не те, що йшло на підпільні організації чи пізніше на УПА. Про це знав тільки “береза” (провідник гурту).

Ті коляди були дуже довгі, там кожен був згаданий. Були навіть коляди тим, що вмерли того року. Одна з них починалася так:

“Береза”, повіншувавши, перед тим як вийти з хати, оголошував, скільки грошей дав за коляду господар, щоб не було якого шахрайства. 

Старалися до свят притримати свиню, але не кожен міг позволити собі то на кожні свята. Пам’ятаю, часом більше тої свині пороздавали по родині, аніж вдома лишилося, часом і нам давали. Було, що кілька родин складалися і купували цілу свиню. Вудили ковбаси в комині у коморі, там вони і висіли, на скільки їх вистачало, а щоб дістати шматок, то лізли на підра.

На Різдво йшли на всеношну, а тоді – Служба Божа. То затягало майже до полудня, бо правилося тоді довго. Але ніхто не смів вийти з церкви і квапитися додому, люди збиралися гуртами: чоловіки про своє мовили – про господарку, про войну, ніяк не могли того пережити, що не здобули державність; жіночки –про своє. І так повільно йшли додому розмовляючи.

Спершу їли трошки куті, а тоді вже мама давала борщу гарячого, доброго, масного. По тому була печеня, м’ясо з цибулею і корінням, що мліло в печі ще з-перед вечері. Його готували багато, але і їли довго – кілька днів. Чи то було таке добре, що ми були такі жадні того? Із солодкого пекли медівники і крухі пляцки на пательні.

На другий день свят запрягали коні та їхали до фамілії, десь туди, в гори. І там вже, як кажуть гуцули, набувалися. З колядами, з вертепниками. Коляди там зовсім інакші, як тут. Вони там мають свої слова і свої мелодії, такі скочні. Вони, може, й нефайні, але рідні. Їх колядували тільки гуцулам, бо тому, на кого казали “лєнка”, тобто зайда, тому колядували ті церковні коляди, що були в кантичках.

На третій день, на Стефана, не колядували, а співали спеціальні пісні – як-от “Страданія мученика Стефана прославляймо” і ще якісь. По Стефані виносили солому з хати, а Діда вже по Йордані. Перевесло знімали і спалювали надворі, а самого снопа молотили. Те зерно додавали потроху до засівного, що було на кожну нивку. Бо то ніби посвячене.

13 січня було “маланкованє”. Збиралася молодь, перебиралися на жида, на цигана, але тільки хлопці. Дівчата йшли вбрані святочно і, можна сказати, “асистували”. Ходили по хатах, а на подяку отримували дрібні монети. До того були вже свої коляди, як-от:

Вечері на Маланки не було, як і Новий рік ніхто не зустрічав. Зранку йшли до церкви. Служба була довга, бо священик здавав звіт про життя парохії. А де був Василь, то вранці туди приходили “з Василієм”, збиралися хлопці і молоді ґазди. Були такі файні співи для Василів, але чи був сценарій, то не пригадую. А маленькі хлопчики з досвітку бігали посівати. Найперше йшли до родини, до нанашків, а тоді вже до сусідів. Також мали з того пару монет. 

Дівки на Новий рік багато ворожили – віддасться чи ні, а старі визначали, який буде врожай, яка буде погода, що сіяти і коли. І дуже то пильнували, шанували. То їм давало якусь певність у достатку на майбутній рік.

На другий Святий вечір (часом його називали Щедрим) було майже все так, як на перший: старалися мати ті самі страви. Обходили худобу, закривали вхід до стайні веретою, а перед тим тато приносили воду з церкви і віншували. То було таке довге побажання здоров’я, врожаю, достатку, спокою в родині, а дітям було наказування шанувати неню і цалувати в руку. Замішували тісто і виліплювали хрести (такі об’ємні), а як кропили обійстя свяченою водою, то приклеювали їх над дверми, на брамі, закосичували барвінком. На Йордан ішли до церкви, святили воду, але в ополонку ніхто не скакав, того не було. То пізніше пішла та фраєрська мода. Було велике відчуття свята, якогось внутрішнього очищення, освячення.