Вітаутас Ландсбергіс, депутат Європарламенту, про політичну волю, культуру і жадібну ментальність

Двадцять років тому падіння Берлінської стіни було потужним символом у вітражі комуністичної епохи. Проте з часом в одних країнах - Польщі, Чехії, Естонії, Латвії, Литві - енергетика цього символічного акту стала стартом реальних перетворень, а для інших так і залишилася картинкою з останніх днів тоталітарної "виставки".

У чому причина такої різниці? Хто несе основну відповідальність за поразки першого посткомуністичного двадцятиліття? Які ключові особливості і досвід демократичних перетворень інших посткомуністичних країн могли би бути цінними для нас? І, зрештою, перед якими викликами опинилася сьогодні українська демократія?

Відповіді, зокрема, на ці питання впродовж 25 - 27 жовтня у Львові в рамках міжнародної конференції "За нашу і вашу свободу: за наше спільне майбутнє!" шукали аналітики, політологи, правозахисники Польщі, Росії, Білорусії, Чехії, Литви, Грузії, Молдови, Словаччини, Естонії, Великобританії, Німеччини. Серед запрошених були, зокрема, Станіслав Шушкевич, Саймон Х'юз, Іван Драч, Борис Тарасюк, Ростислав Семків, Микола Рябчук, Іван Малкович, Віталій Портніков, Євген Захаров, Євген Бистрицький, Богуміла Бердиховська.

Конференція, організована Товариством Лева стала, без сумніву, одним із наймасштабніших заходів останнього двадцятиліття.

На думку організаторів, символічно, що конференція відбувається саме у Львові. Адже Львів, будучи центром демократичних змін в Україні наприкінці 80х років минулого століття, зберіг традиційні міцні зв'язки з основними центрами демократії країн Центральної і Східної Європи і залишається прикладом у цьому сенсі для демократичних сил країн Східної Європи, Кавказу та Середньої Азії.

"Пошта" запросила до розмови легендарного Вітаутаса Ландсбергіса, сьогодні депутата Європейського парламенту (Литва), а у минулому - голову Верховної Ради Литви (1990 - 1992).

- Я можу і зараз підтвердити та продовжити цю думку. Поза внутрішніми процесами, які, без сумніву, повинна прожити сама Україна, Європа зобов'язана також активно відгукнутися на це. Як тільки українці скажуть, що вони готові до життя у Європі, то у неї, власне кажучи, просто не залишиться вибору...

Але якщо в середині України не вистачає консолідації до такого самовизначення, тоді Європа може легко скинути з себе основні зобов'язання перед вашою країною і просто сказати, що українці самі не знають, чого хочуть.

Зрештою, якийсь резон у цьому є. Якщо Україна прагне прогресу і хоче бути європейською, повинна чітко визначитися і навіть між своїми правими та лівими політичними силами намалювати спільну концепцію. Не знаю, наскільки це реально, але навіть ліва Україна - географічна та ідеологічна теж повинна чітко окреслити своє майбутнє. Якщо вона скаже, що хоче бути разом з Євросоюзом, це стане для неї більшою перспективою у майбутньому. Тоді, коли це станеться, в України з'явиться великий шанс.

- Чекати - дуже небезпечно, треба працювати. Якщо ваше покоління ще не готове, треба його виховувати. Бо життя в Європі - це не тільки радість, але й бажання творити для себе і когось іншого. Якщо цю потенційність дії зрозуміє ваша молодь, це може її запалити.

- Дуже важливим, якщо цього вдасться досягти.

- Це проблема політичної культури. Можливо, в цих країнах було недостатнє розуміння процесів і реальної політичної сили.

- Може. Але для люстрації потрібні неабиякі умови. Навіть у нас не було сил на це, ми не змогли цього зробити. У нас на темі люстрації почався розвал парламенту, бо дехто відчув, що краще потягнути назад, ніж іти вперед. Загалом, ми часто губимо час на тому, що надто багато людей керується меркантильними, корисними інтересами або просто жадібністю.