Євген Скляренко говорить українською і запевняє, що любов до цієї мови прищепила йому шкільна вчителька. А от друзі нашого співрозмовника пригадують, що ще за часів СРСР були приємно вражені тим, що полковник Скляренко розмовляв виключно українською. Сам Євген Скляренко каже, що насправді поблизу Маріуполя є чимало місць, де жителі україномовні.

“Пищевик, Павлополь, Красноармійськ – тут розмовляють тільки українською. Я ж люблю цю мову ще зі шкільних років, регулярно їздив на олімпіади і за гарні заслуги у навчанні навіть у десятому класі мав можливість особисто познайомитись із відомим письменником Михайлом Шолоховим. Пригадую, при зустрічі він був одягнений у вишиванку. Запитував нас, гостей, звідки ми. Кажемо, що зі Жданова (назва Маріуполя з 1948-1989 рр. – “Львівська Пошта”). А він каже, що свого часу Жданов урятував йому життя. У 1938-ому чи 1939-ому викликали його в Москву. Він купив квиток з Ростова у  Росію. Аж раптом  телефонує йому американський письменник і журналіст Ернест Хемінгуей і каже, щоб Шолохов не їхав через Ростов до Москви, бо там його арештують. Тому він і поїхав через Жданов і таким чином зберіг собі життя”, – пригадує Євген Скляренко.

Про те, чим сьогодні живе місто, яке майже століття тому врятувало життя лауреатові Нобелівської премії, “Львівській Пошті” розповідає Євген Скляренко.

– Коли я вперше від початку війни приїхав до сестри, то дуже важко звикав до звуків стрілянини, що лунала із сусідніх територій –  Широкиного, Талаківки тощо. Від Маріуполя до Широкиного близько 20 кілометрів, до Талаківки – 12. Все дуже добре чути. Особливо гатять після 18.00, тому що в цей час закінчує роботу ОБСЄ. Зараз я вже звик, а в 2014-ому, пригадую, дивувався, що це так бомбить на вулиці, здригався від кожного звуку.

З кожним роком ведення бойових дій Маріуполь занепадає… Сумно про це говорити, але так воно є насправді. Раніше в місті проживало півмільйона осіб, сьогодні – близько 700 тисяч. Через підвищений попит суттєво зросли ціни на продукти першої необхідності. Однак вартість товарів у маріупольських крамницях все одно нижча, аніж на окупованих територіях. Тому жителі із захоплених сусідніх населених пунктів приїздять до Маріуполя, міняють рублі на гривні і закуповують продукти на півмісяця.

– Переїхали в інші міста переважно ті, кому війна не залишила вибору. Мій добрий знайомий, однокласник після початку бойових дій разом із сім’єю, наприклад, переїхав до Львова. Раніше він жив у Маріуполі, в мікрорайоні Україна, на десятому поверсі багатоповерхівки. Його будинок постійно страждав від обстрілів: у квартирі все гриміло, падало. Внуки з переляку починали кричати, плакати, ховатись. Тому він разом із сім’єю вирішив шукати щастя на мирних територіях. Однак квартиру свою в Маріуполі так і не зміг продати, бо ніхто не хотів купувати. Уявіть собі, трикімнатну квартиру в Маріуполі неможливо продати навіть за 1000 доларів – нема покупців! Здати в оренду також нікому. Тому зараз за цим помешканням наглядає сестра мого приятеля, яка залишилась у Маріуполі. А він із сім’єю обживається в місті Лева.

– На початках настрій був “за Росію”. А вже після окупації Донецька, Луганська місцеві змінили свої погляди, бо окупанти почали масово обкрадати людей, мордувати, ґвалтували жінок та дітей.  І тоді люди подумали: та нащо нам та Росія?! І вже у 2016 році погляди за Україну і Росію розділилися 50 на 50. А вже в минулому, 2017-ому, більшість і чути нічого не хотіла про країну-агресора. Вочевидь, люди нарешті зрозуміли, хто є хто. Хоча, скажу, є й такі, що отримують пенсію і від України, і від Росії, живучи на два фронти.

фото: Діана Кормухіна (4)

– Люди, які живуть у бік Новоазовська, перестали взагалі що-небудь садити на городах. Не лише тому, що не мають певності в завтрашньому дні, а й тому, що тепер по всіх городах і полях розкидані боєприпаси, які регулярно дають про себе знати. Були випадки, коли місцеві підривались, обробляючи город. Небезпечно і страшно… Тому тепер всі ці всі поля, дачі стоять пусткою. Війна забрала в людей хліб… Навіть після закінчення бойових дій на сході невідомо, скільки ще знадобиться часу, щоб усе це очистити від мін. Адже до сих пір чи не щотижня по всій Україні знаходимо згадки про Першу і Другу світові війни.

– Із цим також не дуже весело. Маріуполь – промислове місто, але зараз всі три потужні місцеві заводи – Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча, Металургійний комбінат “Азовсталь” і “Тяжмаш” належать Ринату Ахметову. За минулого керівництва на заводі Ілліча, до прикладу, працювало 80 тисяч робітників, а сьогодні, при Ахметові, лише 30 тисяч... Постійно скорочують кадри, зменшили зарплату: начальник цеху раніше отримував 80 тисяч гривень, зараз 25-30 тисяч. Раніше для робітників заводу було безкоштовне харчування, а пенсіонери, які давно не працювали на заводі, отримували соціальну допомогу від начальства чи не на кожне свято. У крамницях від “Ілліча” були набагато дешевші продукти. Колись працівник цього заводу гордо заходив у автомобільний шоурум, сповіщав про місце праці, і йому одразу погоджували на всіх вигідних умовах придбання автівки. Сьогодні таких автомобільних салонів у місті близько немає. Раніше в Маріуполі були дитячі санаторії, табори, бо тут море мілке і цілком пристосоване для безпечного відпочинку дітей. Утім Ахметов позакривав і продав всі дитячі табори від “Ілліча”.

– Місцеві мають таку думку, що сьогодні власник заводів робить усе можливе, аби витиснути з цих промислових гігантів останні соки і довести їх до банкрутства. За останні роки Ахметов не вклав у розвиток заводів жодної копійки! Навіть не хоче платити за очистку повітря в Маріуполі від газів. Запах там нині дуже неприємний, місцеві жителі постійно нарікають на сморід.

Непростий шлях на передову

Про реалії фронту та роздуми бійців про кінець війни

---

Війна на власні очі