На заводі всі одягнені у спеціальний одяг, захисні окуляри та каски. Там жахлива спека, люди працюють у важких та небезпечних умовах. Тому всі намагаються ретельно дотримуватися правил безпеки. Адже будь-який неправильний крок може призвести до фатальних наслідків.

“Аби працівники дотримувались правил безпеки, на заводі діє система “п’ять зірок”. Кожного працівника оцінюємо по п’ятибальній шкалі. З працівників, які не дотримуються правил безпеки, знімаємо зірку. Матеріально не штрафуємо, та якщо у працівника залишається лише одна, остання, зірка – це попередження про звільнення”, – каже Олег Арнаут.

З його слів, на заводі працює до 10% жінок. “Середня заробітна плата працівників заводу – 15 тисяч гривень. Зарплата залежить від розряду, рівня кваліфікації та складності. Рівень ризику у всіх однаковий, – це небезпечна робота. Мінімальна зарплата – 12 тисяч гривень, максимальна – 18. Працюють робітники по вісім годин на день у доволі складних умовах”, – розповів Олег Арнаут.

Завод працює уже близько 120 років. “Доменний цех зупинити взагалі неможливо. Якщо його зупинити, то простіше новий побудувати, ніж розкочегарити старий. Тобто, на заводі є чимало цехів, які працюють із початку відкриття і ніколи не зупинялися”, – каже Олег Арнаут.

Маріуполь – не лише металургійне місто. Хоч морські перевезення, порти та теплоходи найчастіше асоціюються з Одесою, бо там знаходиться найбільший морський порт України, однак і Маріуполь не пасе задніх. Саме там розташований найбільший порт на Азовському морі.

“Маріупольський порт відкрили у 1889 році. Тоді в Європі розпочався процес індустріалізації: будували заводи і фабрики, добували вугілля. Перше судно, яке відчалило від наших берегів, – парохід “Медведиця” – було завантажене зерном. Нині в Україні порт Маріуполя займає четверте місце за вантажопотоком. Чи не головна наша проблема – відсутність можливості приймати судна з глибокою осадкою. Працюємо з глибинами до восьми метрів – з більшими працювати неможливо через Керченський пролив, через який йдуть кораблі”, – розповів начальник комерційної служби Маріупольського морського торговельного порту Ігор Барський.

З його слів, за останніх 10 років середній тоннаж суден, які заходили в Маріупольський порт зріс із семи до 13,5 тисяч тонн. “Основним вантажопотоком Маріупольського порту є метал, вугілля, глина та перевезення різного обладнання. Також ми мали контейнерні лінії, які з початком військової агресії Росії забрали, оскільки страхові компанії відмовились страхувати вантаж, який перевозять у прифронтовій зоні. Тим не менше, в Маріупольському порту залишився унікальний вугільно-перевантажувальний комплекс, який, на жаль, нині вивели з експлуатації, оскільки майже всі шахти з антрацитовим вугіллям залишилися на непідконтрольній Україні території”, – каже Ігор Барський.

На околицях Маріуполя сьогодні – постріли та вибухи. Однак місто живе звичним життям. Тут впровадили програму “Безпечне місто”, яка оперативно реагує на злочини та правопорушення. Тим паче, це особливо корисно у прифронтовій зоні.

“У місті вже встановили понад 30 камер відеоспостереження. Вони здатні розпізнавати номер, модель та марку автомобіля; визначати, чи перебуває авто у розшуку; фіксувати проїзд авто на червоне світло. До того ж сучасні технології можуть розпізнати обличчя водія і пасажирів авто та перевірити, чи не знаходяться вони у розшуку”, – каже начальник відділу аналітичного центру ГУНП Донецької області Ольга Фагауліна.

З її слів, в Україні аналогів даної системи немає. Ба більше, така система нагляду існує лише в Сінгапурі, Абу-Дабі та Лондоні. “Особливу увагу Єдиний аналітичний сервісний центр приділяє дзвінкам від дітей. З ними намагаються не припиняти розмову, поки не переконаються, що прибули поліцейські, й дитина знаходиться у безпеці. Дитину в стресовому стані важко втримати на лінії, однак наші спеціалісти знаходять теми для розмови. Наприклад, якщо це сімейна сварка, то оператор радить дитині відійти у безпечну кімнату”, – розповіла Ольга Фагауліна.

P. S. Звичайно, прифронтовий Маріуполь складно порівняти із далеким Сінгапуром, тим не менше, місцеві мешканці сповнені оптимізму. Хоча неподалік гатять з “градів” російські окупанти, маріупольці продовжують народжувати дітей, щодня поспішають на роботу (виготовляти сляби), а надвечір колихаються у хвилях Азовського моря. Нехай там із пляжів і видніються комбінати та дим із заводів...