Маріуполь уже понад три роки, як прифронтова зона. Містяни пережили одну з найстрашніших сторінок історії міста – бачили спалені будівлі, смерті рідних, стрілянину… Та маріупольці не звикли довго переживати, тож дали собі раду, й сьогодні насолоджуються кожною хвилиною та уявляють щасливе майбутнє, у якому немає страшного слова “війна”…
Хоч Маріуполь не вважають туристичним центром, туристи все ж сюди навідуються, – переважно це жителі Східної України. Вони приїздять, щоб поплавати Азовським морем, помилуватися смарагдовими хвилями та відвідати визначні місця. А їх у, здавалося б, індустріальному місті чимало: драматичний театр, водонапірна башта, залишки старої синагоги, краєзнавчий музей, Приазовський технічний університет та Маріупольська мечеть.
Українці, росіяни, греки, татари, євреї
“Маріупольський краєзнавчий музей – один з найстаріших у нашому регіоні. Тут є відділ природи, який ілюструє довкілля нашого краю, починаючи з найдавніших часів. Також є відділ історії, де можна хронологічно відтворити історію Приазов’я. Відвідувачів у музеї досить багато – гості міста, учні шкіл, студенти”, – розповів “Львівській Пошті” працівник Маріупольського краєзнавчого музею Олександр Горе.
З його слів, у Маріуполі багато красивих архітектурних споруд XIX-XX століття. “Можна побачити водонапірну башту 1910 року. Досить фешенебельними є приміщення готелів, зокрема “Континенталь”. Чудовим архітектурним витвором є приміщення Драматичного театру, який побудований у середині XX століття. Також вирізняється досить яскравими архітектурними спорудами період 1950-их років – будинки зі шпилями, які є однією з візитних карток міста. Та загалом усе місто забудовано “хрущовками” та “сталінками”. Також у Маріуполі розташований Приазовський технічний університет – один із найстаріших вишів у південно-східній Україні”, – каже Олександр Горе.
З його слів, ще в радянські часи в Маріуполі розпочався розвиток садів та парків. Тож сьогодні усе місто засаджене деревами, кущами та квітами. Однією із цікавинок міста є Маріупольська мечеть, побудована на честь знаменитої уродженки Рогатина Роксолани та її чоловіка султана Сулеймана Великого. Відкрили її в 2007 році в присутності поважних гостей із Туреччини – міністра архітектури і будівництва, депутатів парламенту та губернаторів. Прообразом маріупольської мечеті стала мечеть Сулейманіє Джамі у Стамбулі.
Варто зазначити, що Маріуполь завжди був містом багатонаціональним. Тут мешкали українці, росіяни, греки, татари, євреї та ще представники безлічі народів. Щоправда, від греків та євреїв не залишилося практично нічого – хіба руїни синагоги.
600 тонн металобрухту
Споглядаючи у Маріуполі Азовське море, ви не побачите красивого заходу сонця чи неймовірних краєвидів: із пляжів видніються комбінати та дим із заводів. У місті розташоване одне з найбільших металургійних підприємств на теренах СНД – Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча (незрозуміло, чому його досі не декомунізували).
Кореспондент “Львівської Пошти” побувала в одному із цехів заводу – конверторному. “В нашому цеху з металобрухту роблять розплав, до якого додають чавун. Пізніше цей метал формується в сляб (масивна металева плита – “Львівська Пошта”), з якого потім виготовляють готову продукцію на експорт. У конверторному цеху роблять лише сировину для готової продукції. За добу використовуємо понад три тисячі тонни чавуна та понад 600 тонн металобрухту. Останнього, до речі, сьогодні вкрай не вистачає”, – каже заступник начальника конверторного цеху Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча Олег Арнаут.
На заводі всі одягнені у спеціальний одяг, захисні окуляри та каски. Там жахлива спека, люди працюють у важких та небезпечних умовах. Тому всі намагаються ретельно дотримуватися правил безпеки. Адже будь-який неправильний крок може призвести до фатальних наслідків.
“Аби працівники дотримувались правил безпеки, на заводі діє система “п’ять зірок”. Кожного працівника оцінюємо по п’ятибальній шкалі. З працівників, які не дотримуються правил безпеки, знімаємо зірку. Матеріально не штрафуємо, та якщо у працівника залишається лише одна, остання, зірка – це попередження про звільнення”, – каже Олег Арнаут.
З його слів, на заводі працює до 10% жінок. “Середня заробітна плата працівників заводу – 15 тисяч гривень. Зарплата залежить від розряду, рівня кваліфікації та складності. Рівень ризику у всіх однаковий, – це небезпечна робота. Мінімальна зарплата – 12 тисяч гривень, максимальна – 18. Працюють робітники по вісім годин на день у доволі складних умовах”, – розповів Олег Арнаут.
Завод працює уже близько 120 років. “Доменний цех зупинити взагалі неможливо. Якщо його зупинити, то простіше новий побудувати, ніж розкочегарити старий. Тобто, на заводі є чимало цехів, які працюють із початку відкриття і ніколи не зупинялися”, – каже Олег Арнаут.
Морські ворота Донбасу
Маріуполь – не лише металургійне місто. Хоч морські перевезення, порти та теплоходи найчастіше асоціюються з Одесою, бо там знаходиться найбільший морський порт України, однак і Маріуполь не пасе задніх. Саме там розташований найбільший порт на Азовському морі.
“Маріупольський порт відкрили у 1889 році. Тоді в Європі розпочався процес індустріалізації: будували заводи і фабрики, добували вугілля. Перше судно, яке відчалило від наших берегів, – парохід “Медведиця” – було завантажене зерном. Нині в Україні порт Маріуполя займає четверте місце за вантажопотоком. Чи не головна наша проблема – відсутність можливості приймати судна з глибокою осадкою. Працюємо з глибинами до восьми метрів – з більшими працювати неможливо через Керченський пролив, через який йдуть кораблі”, – розповів начальник комерційної служби Маріупольського морського торговельного порту Ігор Барський.
З його слів, за останніх 10 років середній тоннаж суден, які заходили в Маріупольський порт зріс із семи до 13,5 тисяч тонн. “Основним вантажопотоком Маріупольського порту є метал, вугілля, глина та перевезення різного обладнання. Також ми мали контейнерні лінії, які з початком військової агресії Росії забрали, оскільки страхові компанії відмовились страхувати вантаж, який перевозять у прифронтовій зоні. Тим не менше, в Маріупольському порту залишився унікальний вугільно-перевантажувальний комплекс, який, на жаль, нині вивели з експлуатації, оскільки майже всі шахти з антрацитовим вугіллям залишилися на непідконтрольній Україні території”, – каже Ігор Барський.
Майже як в Сінгапурі
На околицях Маріуполя сьогодні – постріли та вибухи. Однак місто живе звичним життям. Тут впровадили програму “Безпечне місто”, яка оперативно реагує на злочини та правопорушення. Тим паче, це особливо корисно у прифронтовій зоні.
“У місті вже встановили понад 30 камер відеоспостереження. Вони здатні розпізнавати номер, модель та марку автомобіля; визначати, чи перебуває авто у розшуку; фіксувати проїзд авто на червоне світло. До того ж сучасні технології можуть розпізнати обличчя водія і пасажирів авто та перевірити, чи не знаходяться вони у розшуку”, – каже начальник відділу аналітичного центру ГУНП Донецької області Ольга Фагауліна.
З її слів, в Україні аналогів даної системи немає. Ба більше, така система нагляду існує лише в Сінгапурі, Абу-Дабі та Лондоні. “Особливу увагу Єдиний аналітичний сервісний центр приділяє дзвінкам від дітей. З ними намагаються не припиняти розмову, поки не переконаються, що прибули поліцейські, й дитина знаходиться у безпеці. Дитину в стресовому стані важко втримати на лінії, однак наші спеціалісти знаходять теми для розмови. Наприклад, якщо це сімейна сварка, то оператор радить дитині відійти у безпечну кімнату”, – розповіла Ольга Фагауліна.
Львів – Маріуполь – Львів
P. S. Звичайно, прифронтовий Маріуполь складно порівняти із далеким Сінгапуром, тим не менше, місцеві мешканці сповнені оптимізму. Хоча неподалік гатять з “градів” російські окупанти, маріупольці продовжують народжувати дітей, щодня поспішають на роботу (виготовляти сляби), а надвечір колихаються у хвилях Азовського моря. Нехай там із пляжів і видніються комбінати та дим із заводів...