– Загалом щодо участі так званих “варягів” в українській владі, то громадська думка налаштована доволі скептично. І більшість українців вважає, що серед наших громадян достатньо фахівців, які б могли очолити ту чи іншу ланку влади або ж бути задіяними у певних реформах в Україні. Основним поясненням є те, що українці розуміють специфіку своєї держави і змогли би в цьому плані бути більш ефективними. Але знову ж таки – це громадська думка. А насправді, коли говоримо про систему управління в Україні, яка є наскрізь корумпована, підвладна певним клановим або ж певним приватним інтересам, що пролягають червоною лінією в діяльності державних підприємств, то зрозуміло, що люди не із системи напевно могли би бути більш ефективними в управлінні. Але люди не із системи, як ми бачимо, не затримуються в українській владі чи на керівних посадах підприємств. Відповідно, потрібно міняти систему і тоді буде не важливо хто, чи українці, чи запрошені фахівці з інших держав, будуть управляти нашим великим механізмом, який називається Україна. Щодо тих запрошень іноземців, які робила наша влада, то тут ідеться про певну зовнішню картинку, щоб показати, що ми займаємось реформами. От запрошуємо фахівців не із системи, скажімо так, чи не з оточення уряду. Але з іншого боку, чому не вважати того чи іншого “варяга” представником якоїсь із груп впливу в Україні. Думаю, що багато хто із запрошених фахівців усе рівно представляє інтереси тих чи інших олігархічних чи просто впливових груп в Україні. Українці не розділяють владу на представників іноземних держав чи наших представників. Для українців є одна влада. І владою в Україні незадоволені, і реформами також незадоволені. З іншого боку, задоволеність реформами може прийти тільки через певний період, коли ці реформи реально почнуть діяти, коли довгострокові розрахунки почнуть давати результат. Тому українців нема чого питати: добре таке прізвище чи інше, добрий такий представник держави чи інший. Просто потрібно запрошувати фахівців в управлінську систему в Україні.

– Вважаю, що потрібно запрошувати іноземних фахівців, якщо вони сильніші за своєю кваліфікацією, ніж українські. У нас серйозний брак управлінців із високою кваліфікацією. Свого часу Євро-2012 відбулось багато в чому завдяки залученню одних із кращих високооплачуваних фахівців із США, Німеччини, Британії, які допомагали в розбудові аеропортів, стадіонів та готельної інфраструктури. Без цього ми не могли би провести чемпіонат Європи з футболу. Запрошення іноземців – не є погано. Просто, очевидно, що була зроблена неякісна селекція фахівців, які мали б виконувати свої завдання. Хоча були і вдалі приклади. До прикладу, Ека Згуладзе була вдалим першим заступником міністра внутрішніх справ. Вона серйозно доклалась до реформи створення Національної поліції. Але, звичайно, ми і побачили, що багато таких запрошених фахівців, зокрема й з “грузинської команди”, яких було найбільше, не виправдали очікувань. За поодинокими винятками вони виявились неефективними. Це не означає, що від цієї практики потрібно зовсім відмовлятись, навпаки – треба робити кращу селекцію. Останній приклад із залученням польських фахівців, того ж пана Балчуна, ми бачимо, що їхній реформаторський запал вперся у невисоку особисту кваліфікацію. Головним є наявність політичної волі керівників, якщо така воля є, то висококваліфіковані реформатори можуть себе реалізувати. Якщо все впирається в нереформованість системи, то одна людина, навіть кращий фахівець, не зможе досягти результату, бо його зусилля будуть заблоковані системою. На мій погляд, ми взялись не з того кінця. Насправді спочатку потрібно було працювати над реформуванням системи, а паралельно запускати висококваліфікованих західних фахівців. Але ще раз скажу: буде великою помилкою взагалі відмовитись від практики іноземних реформаторів як таких через ситуативні помилки, які були під час відбору таких фахівців. Думаю, зараз впав запит влади на іноземних фахівців, влада розчарована їхньою роботою. Зараз мода на “варягів” буде відходити. Але не виключаю, що до цього через деякий час повернуться і знову будуть наймати західних фахівців, насамперед європейських.

– В Україні є гідні кандидати на високі державні посади, але їх треба шукати. До експерименту зі запрошенням іноземців призвела значна недовіра українців до вітчизняних політичних менеджерів. Згідно з даними соціологічних досліджень, у 2014-15 роках суспільство більш позитивно ставилося до іноземних реформаторів, зараз ця мода проходить. У той час, коли їх вважали професійними та нейтральними, наших сприймали як представників певних партійних інтересів чи бізнесових груп. Вирішили скористатися досвідом Європи, де в бізнесі працюють топ-менеджери, так звані експати (expat – англійський термін, скорочення від англійського expatriate – “перебування поза батьківщиною” – “Львівська Пошта”). Наскільки мені відомо, вихідці з інших країн допомагають багатьом українським олігархам. Аналогічний підхід реалізовується в політиці й на державній службі. Але іноземці зі своїм досвідом не завжди вписуються в українські реалії. В їхній роботі є і виграші, і програші. Зокрема, успішною є створення в Україні Хатією Деканоїдзе й Екою Згуладзе патрульної поліції з нуля. Тут спрацював грузинський досвід. Водночас проблемною є реформа Національної поліції загалом. Найбільш провальною серед іноземних урядовців, на мою думку, є діяльність екс-міністра охорони здоров’я Олександра Квіташвілі. Серйозним мінусом іноземців на керівних посадах є те, що вони слабо відчувають наш контекст, специфіку ухвалення рішень і взаємодію між різними державними інституціями, економічні та політичні процеси в цілому, тому іноді не можуть діяти адекватно. Як у бізнесі, так і в політиці надзвичайно важливе чуття. До того ж треба виробити чітку стратегію системного реформування. Наприклад, Войцех Балчун зарекомендував себе в Польщі успішним управлінцем, натомість в Україні лише стабілізував фінансову ситуацію, але не зміг провести якісної революції в “Укрзалізниці”, підняти рівень обслуговування і побороти корупцію. “Укрзалізниця”, як і інші державні структури, – свого роду величезний технологічний й адміністративний монстр, який потребує авторитарного керівника. Недаремно вона найуспішніше працювала за керівництва нині покійного Георгія Кірпи, котрого його підопічні боялися і поважали.

– Запрошення іноземців на високі державні посади в Україні, яке розпочалося майже три роки тому, не виправдало себе. Але проблема не в їхніх професійних якостях, а в прогнилій, неефективній, корупційній системі управління, в якій їм довелося працювати. Як окремі її елементи, вони не змогли нічого кардинально змінити. Завдання реформаторів – покращувати різні сфери життя країни. Якщо позитивних змін немає, то реформи або невдалі, або їх узагалі не було. Реальні якісні зміни помітні лише в новостворених органах. Зокрема, в антикорупційних, сформованих на вимогу наших іноземних партнерів, – Національному антикорупційному бюро і Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі. Але певні підводні течії, такі як корумповані українські суди, повністю нівелюють відкриті проти корупціонерів кримінальні провадження. Жодного підозрюваного в корупції чиновника ще не засудили за фактом і не покарали належним чином. Їх випускають безкарними під заставу. Найбільш видимою є реформа Національної поліції. Хатія Деканоїдзе що могла, те і зробила. Стабілізувалася ситуація на українських дорогах, “мєнти” більше не полюють за водіями з кущів. Але й тут є певні недоліки. Візуально красива поліцейська форма, високі зарплати патрульних, але водночас кількість нерозкритих злочинів не зменшилася, а поліцейські іноді є співучасниками злочинних угрупувань. З економічних реформ найбільш анонсованою є децентралізація. Якщо децентралізація повноважень відбулася, то найголовніша – децентралізація фінансів – поки що ні. Більшість податків далі стягують у центральний бюджет, а потім розподіляють на місця відповідно до особистих симпатій урядовців. Не треба сприймати іноземців на державних посадах як волонтерів чи благодійників. Вони – звичайні політики й менеджери, котрі використовують момент популістської моди в Україні на іноземних реформаторів, отримуючи високі зарплати і пільги для високопосадовців. Їхня подальша доля має нас найменше цікавити. Тим паче, в них є залізобетонне виправдання на всі випадки життя: українська корупція не дозволила нічого зробити.