"Пошта" вивідувала рецепт довголіття у львів'янина Антона Хоматського, який відсвяткував 102-річний ювілей

Пишатися цьому дідусеві є чим. Адже за його плечима столітня історія: дві війни, три голодомори, безліч державотворчих переворотів. Та  най­більшим неоціненним своїм скарбом пан Антон вважає сімдесят років подружнього життя, трьох дітей, двох онуків та трьох правнуків.

 Нині, у свої 102 роки, він вперто відкидає будь-які спроби допомогти йому. Тих, хто кидається йому на виручку, зупиняє грізним голосом: "Я що, дитина?". Та коли справді розуміє, що самотужки не впорається, кличе  доньку Олефтину. Вона єдина не випорхнула з батьківського гнізда. Решта дітей  пороз'їжджалися хто куди: одні - до Тернополя, інші - до Росії та Німеччини. Це трохи засмучує пана Антона, бо навідують вони його дуже рідко. Але вже як збираються, то гуляють до світанку.

 - Як святкували батьків день народження, то у хаті не було де розвернутися, людей прийшло стільки, що довелось робити шведський стіл, бо неможливо було помістити стіль­ки гостей, - розповіла  "Пошті" пані Олефтина. - У такі дні справді розумієш, що живеш недаремно.

70 років у горі
та радості

Пан Антон на власній шкірі пересвідчився, що сімейне життя справді докорінно змінює не тільки звичний триб життя, а й уявлення про нього.

- До шлюбу був людиною без дії: як знайду, то не дуже тішуся, а як загублю, то не надто сумую. Та сім'я  з роками почала мене змінювати, - ділиться спогадами дідусь. - Десь через шість років спільного життя, коли наша праця дала великі плоди і бажати більшого не було чого, моя дружина якось сказала, що хотіла б ще пожити так, як раніше, коли у нас нічого не було. Певно Господь почув тоді її слова, бо за рік ми втратили майже все. Тільки тоді я й зрозумів, що одне зернятко краще, ніж  колосся, якщо маєш з ким його розділити.

- Як жінка вона була не цукор. Дуже імпульсивна, нервова та й, крім того, не розуміла моїх жартів. Якось приніс додому мило із запахом конвалії. Підходжу до Гані, кажу, щоб понюхала чарівний аромат, а вона мені: "Не пахне, а смердить!", та як почне сваритися. Я думав, що вижене мене з тим милом геть з хати, - розповідає пан Антон і на його обличчі промайнула  усмішка чи, може, сум.

Насправді ж він знає, як сильно вона  любила свого чоловіка, як щодня під час війни відправляла доньку за кілька кілометрів на пошту, чекаючи від нього звісточки з фронту.

- Щодня, незважаючи на те, чи був лист, чи ні, вечір закінчувався сльозами. Бо якщо листа нема, то батька, може, й у живих нема, але якщо є, то, можливо, він останній, - з сумом згадує донька  Олефтина. - Скільки ночей вона проплакала, одному Богу відомо.

Коли дружина занедужала на хворобу Альцгеймера, вона забула всіх, та тільки не чоловіка. Не раз запитувала, як звати гостя, що сидів поруч, але чоловіка Антона пам'ятала завжди, до кінця своїх днів.

 Найкращий відпочинок - робота в майстерні

До пенсії пан Антон працював бухгалтером, як каже, "то тут, то там". Часом  підпрацьовував різноробочим. Уважає, що коли Бог дав чоловікові дві руки, то він повинен використовувати їх за призначенням. Немає такої роботи, яку б він не зміг виконати. Як тільки з'являлася вільна хвилина, закривався у майстерні. Чого він тільки не робив! Його рукам однаково вміло підкорялися і дерево, і метал. Тож коли постало питання про переїзд до Львова (народився і проживав Антон Хоматський у Володимирі-Волинському), особливою вимогою, яку поставив перед донькою, - виділити окреме місце для  майстерні. Бо лише там він по-справжньому, як вважає, відпочивав. Перевіз до Львова геть усе: від найменшого інструмента до кузні, в якій йому допомагала  вся сім'я: дружина крутила корбу, діти подавали інструмент, а він кував.

Дідусь Антон був уважний не лише до своїх дітей, яких вчив усього, що умів сам, а й до внуків і навіть правнуків. Саме він навчив свого правнука Максима грати в шахи, та ще й як! На сторіччя пана Антона представники федеральної шахової школи Люксембургу та Німеччини вручили йому кубок - на знак вдячності за те, що був першим учителем Максима, - одного з найкращих шахістів їхньої школи. Згодом, можливо, й світу.

Рецепт довголіття

Незважаючи на тризначне число своїх літ, дідусь має добру пам'ять, жваво розповідає про свої пригоди, жартує, має хорошу вдачу. А рецепт життєвого успіху та довголіття, каже, вичитав у книзі "Живи просто - проживеш літ зі сто", яку купив дуже давно. Купив випадково, бо була найдешевшою.

"Малим частенько забігав до книгарні, - згадує старенький. - Одного разу мого дріб'язку вистачило лише на стареньку пошарпану книгу, яку продавець не відразу хотів мені продавати. Казав, що я ще замалий для такої літератури. Його аргументи додали жару дитячій цікавості, і я обов'язково захотів її придбати. Та тоді її так і не дочитав - занадто нудною вона мені  здалася - і з жалем думав про витрачені гроші. Але згодом, десь у літ 17, я її з цікавістю прочитав, особливо розділ, в якому йшлося про те, щоб бути здоровим і довго жити, потрібно не пити, не переїдати та намагатися чесно прожити кожну хвилину. І ще часто усміхатися".