- Слухай, ти до Києва надовго? Добре, а ще на тиждень можеш затриматися? - випалив Микола, мій давній приятель, професор філології і затятий холостяк, коли ми зустрілися випадково на розі Прорізної. - Всього якийсь тиждень, ти ж, кажеш, все одно у відпустці, а мені от треба на кілька днів до Австрії, а Шона нема з ким залишити.

Виявилося, Шон -  це його кіт якоїсь шотландської породи.

- Поживеш у мене на Оболоні, вирішиш свої справи, походиш у бібліотеку...

- У бібліотеку? - перепитав я, пригадавши стелажі з книгами у Миколиній квартирі (колись він за браком місця навіть тримав їх у холодильнику), і до яких я ще тоді мав намір дорватися. - Напевне, у бібліотеку я цього разу ходити не буду, - не дав я себе довго вмовляти.

 Тиждень у професорській квартирі, нехай і з котом, але чому б не виручити приятеля? Але наступного дня, так як домовлялися, із самого ранку мені не вийшло, а потім у Миколи до відльоту також були ще якісь справи, і все, що він устиг, - це у підземному переході на виході з метро передати мені ключі й аркушик з адресою й детальний розпорядок дня і меню для свого породистого кота. Отож, знайомитися з котом мені довелося вже самому.

Втім, Микола ще звечора дещо встиг мені розповісти про свого кота. Що спати він любить всередині розкладного крісла і до незнайомих спершу ставиться насторожено. Але головне, щоб я не забував підсипати йому сухого корму, міняти воду і звечора й зранку розморожувати й дрібненько нарізувати два "кубики" яловичини. А ще, звісно, міняти пісочок...

-  Звичайно, не забуду, - пообіцяв я.

-  Він ще молодий, йому ще і двох років немає, - сказав Микола, ніби це мало тоді для мене якесь значення.

І коли я врешті-решт зайшов у квартиру й не побачив кота, то сприйняв це спокійно. Обклавшись книжками, лише під вечір згадав про нього й вирішив нарешті перевірити ту ймовірну схованку. І він там таки був! Коли я нахилився й зазирнув у щілину між бильцем і м'якою частиною розкладного крісла, то аж відсахнувся від несподіванки: велика як для кота (породиста!), голова й два великих переляканих ока - оце й усе, що я побачив. Надалі вирішив його не турбувати.

Протягом двох наступних днів я просто все виконував, як і написав Микола, і займався своїми справами. Йшов зранку, повертався ввечері, але все котяче було з'їдено, та й пісочок, звісно, також доводилося міняти... Але самого кота я так і не бачив. Так тривало днів зо два. І коли Микола зателефонував з Відня, я йому так і сказав, мовляв, твій Шон живий-здоровий, але я його ще не бачив... "Мабуть, він ще просто до тебе не звик," - висловив припущення приятель. Однак мені самому було цікаво, де ж той кіт? Зазирнув у крісло, але - порожньо. В усіх можливих кутках й інших підходящих для схованки місцях кота також не було. Що ж, врешті-решт я на його території, подумав я і припинив пошуки. І лиш на третій день випадково почув якийсь скрегіт у ванній кімнаті. Так і є, а де ж іще?.. Навіть не думав, що такий великий кіт може пролізти у таку вузьку щілину.

Так ми й жили, поки не повернувся Микола. І все знову поспіхом. На ходу обмінялися враженнями, я повернув ключі й сказав, що його кіт за весь цей час так мені на очі й не попався.

- І я навіть знаю, чому так, - заспокоїв я приятеля. - Все-таки - аристократ, порода! А ти мені його особисто не встиг представити... А у них там, на Альбіоні, без цього, знаєш, ніяк...

Тернопіль