Глава УГКЦ Блаженнійший Любомир Гузар – про можливість колосальних змін, брак усвідомлення життя, згідно із Божою волею, та про свого наступника

В останні дні 2009 року відбувся Синод єпископів УГКЦ - найбільшого зібрання проводу Церкви, який вирішує найважливіші питання її життя. Тож про що йшлося на Синоді єпископів, які приїхали в Україну з різних куточків землі? Над чим ієрархія УГКЦ планує працювати у 2010 році? Які найбільші духовні проблеми є зараз у Церкві та у країні загалом? Чи правда, що глава УГКЦ має намір добровільно залишити свій пост? Про це та інші актуальні питання сьогодення - у розмові з Блаженнійшим Любомиром кардиналом Гузаром.

- Мені здається, що це такий емоційний відгук, не дуже второпний. Історія знає різні обставини, і ми сьогодні перебуваємо в обставинах не дуже приємних, сприятливих, простих до розуміння. Я вважаю, що вибирати треба, не голосувати, а саме вибирати. А це значить - застановитися, задуматися. Маємо аж 18 кандидатів, і когось треба вибрати. Коли ми зробили свій вибір, тоді за ту людину голосувати. Але є ще друга річ, на якій я хотів би наголосити. Мені здається, що ми, може, занадто надіємося: ось прийде ця особа чи ця партія і багато чого зміниться... Якби мала бути якась зміна в житті нашого народу, то вона прийде лише тоді, коли всі візьмемося до праці, коли кожен буде займатися своєю справою, а не тільки дивитися, судити інших - як вони працюють. Ми вибираємо і хочемо мати людей гідних чи на посту Президента, чи у Верховній Раді, але життя народу остаточно залежить від співпраці всіх людей. Якби наші люди почали працювати серйозно, сумлінно, відповідально, чесно, без хабарництва, то, думаю, це би зробило колосальну зміну в житті країни. Замало сидіти збоку і чекати, поки хтось інший за нас щось зробить. Ми мусимо всі працювати як цілісність, надіючись, що будемо мати добрий провід. Якщо буде здорове суспільство, то матимемо відповідний провід, бо провід є дзеркалом народу... Багато гарних слів говориться, але я би просив вас одну річ: щоби кожен з вас встав, підняв руку вгору і сказав: "Я присягаю на свою честь, що у 2010 році не візьму жодного хабара. Так мені, Боже, допоможи". Що би то за зміни були в житті народу, якби це здійснилося!

- На жаль, ні, майже ніхто не звертався. А якщо й звертався, то більше принагідно, а не специфічно. Можу зробити порівняння: коли працював у Львові, був помічником Блаженнійшого Мирослава Любачівського, то в часі виборів майже усі кандидати приходили і просили благословення або навіть підтримки, це залежало від людини. У Києві ніхто цього не робить. Може, тому, що я живу поза містом, а може, тому, що це було характерне для дев'яностих років, але зараз цього нема. Я завжди готовий кожному допомогти, поблагословити, якщо він цього потребує, але не хочу нікому нав'язуватися.

- Так спеціально нічого не вирішується, бо ці люди вважають себе кращими християнами, ніж усі інші. Таке явище трапляється й в інших народах і помісних церквах. Є група людей, які з різних причин вважають себе кращими, інших обсуджують, закидають, що вони не такі християни, як би повинні бути. Це прикре явище, шкода цих людей, але що можемо зробити? Насилу затягувати когось до Церкви не можна, а вони, бідаки, несвідомо себе від Церкви віддаляють... Прикро також за тих людей, які серйозно трактують інформацію, листи чи заклики від традиціоналістів, піддаються фальшивій пропаганді. Люди не задумуються над тим, що таке Церква і що означає її єдність.

Ми є частиною українського народу, і сьогодні однією з найважливіших проблем і для нас, і для всього народу є брак усвідомлення, що треба жити, згідно з Божою волею, морально. Той брак чіткого розуміння і бажання жити згідно із законами Божими є нашою найбільшою трудністю - у різних сферах життя. Це нас ослаблює. Якби кожен брався до роботи і виконував завдання чесно, з повним відданням, то зовсім інакше ми б виглядали як держава, як народ, як цілісність. Наше завдання сьогодні - усіх церков - допомогти людям усвідомити важливість Божих законів. Ця проблеми для нас фундаментальна.

- Головною темою була євангелізація. Ми готувалися до неї, і ще на попередньому Синоді у 2008 році вирішили, що кожна єпархія випрацює свою програму євангелізації - короткотривалу і довгострокову, що допоможе нам думати про стратегію євангелізації для цілої Церкви. Усі ці пропозиції зібрані, ми дискутували над ними і сподіваємося усе це підсумувати - щоб наша Церква євангелізувала. Це значить, щоб ми своїм життям, прикладом, словом допомагали людям краще пізнати Ісуса Христа. Це так коротко. Більший наголос робився на тому, щоби духовенство подавало особистий приклад євангельського життя, щоби тепле слово, звернене до ближнього, набувало абсолютно нового значення, нового змісту, коли воно відбувається у свідомості спілкування з Богом і з іншими на підставі Божої любові.

Головною темою Синоду єпископів у 2010 році буде міграція, еміграція та імміграція, тобто рух народів, який відбувається сьогодні на території України і поза її межами. Ідеться про тих людей, які виїхали з України в різні сторони. Подумаємо над тим, як маємо краще їм послужити, допомогти, як забезпечити їхні права, співпрацюючи з нашою державою, іншими державами, з місцевими церквами в інших країнах. Синод має відбутися у вересні.

Ще хотів би згадати один момент: у 2008 році уся наша Церква молилася за християнське покликання. Ми свідомі того, що кожен християнин одержує від Господа покликання - щось здійснити у своєму житті. 2009 рік був теж присвячений християнському покликанню, але бралася до уваги особлива група - священики, з наголосом на священиче покликання. У 2010 році будемо звертати особливу увагу на богопосвячених осіб - тих людей, які є в монастирях чи в чинах і які становлять дуже важливу групу в нашій Церкві. Хочемо застановитися над їхнім покликанням.

- Ми стаємо дуже свідомі тих проблем. Маємо у Церкві пасторально­місійний відділ під проводом владики Йосипа Міляна, який старається звернути особливу увагу на вірних Церкви, які є поза межами України, там, де нема наших церковних структур. Але є також проблема внутрішня - діти, які виростають без батьків. Також є поважні проблеми з тими людьми, які повертаються із заробітків. І тут якраз намагаємося шукати якісь розв'язки - з допомогою комісії міграції. Намагаємося привернути увагу до цієї проблеми з боку держави, щоб було відповідне законодавство, щоб права наших людей поза межами України були збережені. З іншого боку - щоб після повернення додому ці люди могли себе знайти. Інший аспект тої праці - щоб на урядовому рівні було створене відповідне відомство, яке би справді займалося емігрантами. Ми не маємо такого відомства і не знаємо, що насправді діється. Також тут ідеться і про благодійну діяльність, і про психологічну та духовну підтримку. Звертаємо увагу на підготовку священиків, які би мали краще розуміння проблем міграції, були готові послужити тим людям поза межами України. Також щоб уміли допомогти тим членам родини, які залишаються. Це не легко, але намагаємося робити те, що в наших силах.

- Богу дякувати, праця йде. На жаль, не бачу її, але так мені доповідають. Уже завершена баня, виконано багато зовнішніх робіт. Робота просувається, але не так швидко, як би ми цього бажали. Це трохи пов'язано з браком коштів, але і тут не можна цілковито нарікати, бо, незважаючи на кризу, кошти якісь приходять, люди відгукуються на наші прохання, бо розуміють, що це важливий проект для нашої Церкви .

Невдовзі будемо мати Митрополичий Синод, на якому владика Йосип Мілян прозвітує в деталях, і це стане загальновідомим. Днями він зустрічався з представниками окремих єпархій, які відповідальні за збір коштів на будівництво собору. Надіюся, що це зібрання не залишиться без відповідних плодів. Одне слово, праця іде постійно, повільно, але тривало.

- Я не є вічний. Мені здається, що передати свій уряд зараз, коли я ще в силах, коли ще можу щось зробити - дуже раціонально, щоб справа продовжувалася. Остаточно Церква - це жива установа, ніхто з людей не є незамінний, і передати спокійно, гідно свій уряд - це нормальний спосіб. По смерті - то нема проблеми, але найгірше, коли людина довго хворіє: ніби є і нема. І яка то потіха для Церкви? Богу дякувати, наша Церква за останні двадцять років від часів переслідування зробила певні кроки, розвивається, але у нас ще далека дорога до повної нормалізації. Остаточно в житті Церкви нема такого пункту, коли все досконале. Церква жива і завжди потребує чуйного, активного і ефективного проводу. І забезпечити його важливо. Не можна пов'язувати його з якоюсь однією особою. Кожен з нас прийшов і піде. Я визначився, що треба робити заходи, щоб комусь передавати свій уряд, а кому - має вирішувати Синод. Такі речі треба робити второпно, спокійно, без непотрібних емоцій. Я не маю готових дат, це - певний процес, який треба відбути, щоб було якнайменше шкоди для цілої Церкви, а якнайбільше користі, щоб життя розвивалося.

- Щоб вони сповняли Божу волю. Не щоб ставалося так, як ми хочемо, а щоб ми радо приймали те, що Господь нам дає. Це для нас, напевно, є добре. Якщо радо те приймаємо, то можемо бути спокійні, що це буде на користь нам, нашим родинам, громаді. Усім би бажав, щоби з глибини серця Богові дякували, приймали радо Його дари і ті дари цінували.