Воно, як зізнався Довженко, “є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом”

26 - 28 жовтня 70 років тому так звані Народні збори Західної України проголосили на Волині й Галичині радянську владу й попросили приєднати їх до СРСР.

Те возз'єднання українських земель було славною й вікопомною подією тільки на перший погляд. Адже з приводу неї навіть режисер та письменник Олександр Довженко, який звання сотника Дієвої армії Української Народної Республіки проміняв на сумнівну честь більшовицького кінолітописця й лауреата Сталінських премій, писав у "Щоденнику" такі гіркі слова: "Вся наша нечулість, боягузництво наше, зрадництво і пілатство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз'єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати".

Незважаючи на те, що саме восени 1939 року хоч і не повністю, а все ж реалізовувалося інше волевиявлення українців - задеклароване 22 січня 1919го в Акті злуки їхніх земель, святкувати чергову річницю "возз'єднання" Західної Волині й Галичини з Наддніпрянщиною заважає надто уже багато підстав. Передусім той факт, що сотні тисяч західних українців розрахувалися за "соборність­1939" своєю смертю в муках. А більшість їхніх нащадків не в останню чергу саме тому приймають до ЄС лише як низькооплачуваних виконувачів непрестижних робіт, що вбачають за їхніми спинами довжелезний шлейф тоталітарного суспільства.

Декларації Народних зборів Західної України (далі - НЗЗУ) втрачають свою привабливість ще й тому, що відбулися не до того, як Червона армія та НКВД опанували Західну Україну, а після. До того ж на запрошення не її жителів, а... вождя німецьких нацистів Адольфа Гітлера.

Бо без наказу свого фюрера глава МЗС "Третього райху" Йоахім фон Ріббентроп, звісно ж, не нагадував би неодноразово своєму радянському колезі В'ячеславу Молотову про його зобов'язання від 23 серпня 1939 року взяти участь у поділі територій Польської держави. А, врештірешт, Червона армія вирушила до Західної України через два дні після того, як Ріббентроп ще й пригрозив: "Якщо не буде почата російська інтервенція, то неминуче постане питання про те, чи не створиться у районі, що лежить на схід від німецької зони впливу, політичний вакуум, створивши "умови для формування нових держав".

Таким чином Ріббентроп більш ніж прозоро натякав, що в разі відмови СРСР від Волині й Галичини на цих землях буде відновлена Українська держава, ліквідована більшовиками 1921 року, а отже - недружня стосовно нього. Відтак Червона армія поспішала 17 вересня 1939 року зовсім не посприяти самовизначенню українців, а навпаки - завадити йому.

Відповідно й НЗЗУ скликали, аби запевнити увесь світ у цілком протилежному. Адже ініціаторами "возз'єднання" ті збори були лише формальними.

Бо ще за більш ніж три тижні до 26 - 28 жовтня 1939го - 3 жовтня того року - саме політбюро Центрального комітету Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) (далі - ЦК ВКП(б)) постановило: "Скликати Українські Народні збори... Ці Народні збори повинні: ...3) вирішити питання про входження до складу СРСР, тобто входження українських областей до складу УРСР".

За "дивним збігом", саме така послідовність "входжень" - спершу до СРСР, а уже після цього - до УРСР, була викладена і в Декларації Народних зборів Західної України... від 27 жовтня 1939 року: "Просити Верховну Раду Союзу РСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки..."

Верховна Рада СРСР також постановила 1 листопада того року "включити Західну Україну" спершу до складу СРСР і тільки після цього як другорядний факт додала: "...із з'єднанням із УРСР". Тобто продемонструвала таким чином, що дарує Західну Україну Українській РСР, навіть формально не спитавши її згоди на це.

Натомість Верховна Рада УРСР, прийнявши щойно 15 листопада 1939 року закон "Про возз'єднання Західної України..." , неабияк затьмарила констатацією своєї вторинності й підпорядкованості Москві увесь фальшивий блиск так званого "золотого вересня".

Другорядну роль Верховній Раді УРСР у тому "возз'єднанні" відвели навіть попри те, що трьох представників її президії ввели, за рішенням політбюро ЦК ВКП(б) від 3 жовтня 1939 року, до тимчасового управління міста Львова (далі - ТУМЛ), окупаційного органу, який насаджував у Західній Україні радянську владу задовго до... її проголошення Народними зборами.

Саме цьому управлінню політбюро ВКП(б) й доручило створити комітет з організації (далі - КзО) НЗЗУ та скликати їх. Окрім представників ТУМЛ, до КзО увійшло також по одному співробітнику тимчасових обласних управлінь, у складі яких, своєю чергою, були по два представники від червоноармійських частин та по одному - від НКВД і тимчасових управлінь обласних центрів.

Саме вони й були режисерами того фарсу, що називався Народними зборами Західної України і в якому більшість галичан та волинян були лише статистами. Причому його постановники обурили навіть тодішніх комуністів, загартованих репресіями.

Приміром, помічник Рівненського обласного прокурора Сергєєв дав у листі до Сталіна таку моральну характеристику посланцям Москви за Збруч та Горинь: "Здавалося б, що зі звільненням Західної України сюди для роботи повинні були спрямувати кращі сили країни, кришталево чесні та непохитні більшовики, а вийшло навпаки. Здебільшого сюди потрапили великі і малі пройдисвіти, яких позбулися на батьківщині".

Навівши це свідчення, російський дослідник Сєргєй Філіппов зауважив: "У документах партійних обласних комітетів містяться десятки (якщо не сотні) фактів, що підтверджують правоту оцінки, даної Сергєєвим комуністам, відрядженим зі сходу".

Та головним каталізатором НЗЗУ була, звісно, директива наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії від 15 вересня, яка, зокрема, веліла: "Співробітникам НКВД взяти активну участь у підготовці й проведенні тимчасових управлінь народних зборів... Для забезпечення посиленого проведення народних зборів налагодити необхідну агентурно­оперативну роботу з виявлення і репресування к/р (контрреволюційних - Авт.) організацій груп і осіб, які протидіють і зривають організацію нової влади".

Вочевидь, аби перестрахуватися, "визволителі" надали право висувати кандидатів у делегати НЗЗУ лише селянським комітетам, тимчасовим управлінням міст, зборам робітників на підприємствах та бійців робітничої гвардії. Та й "обирали" делегатів 22 жовтня 1939 року, як встановив, переповівши у 12му номері московського "Международного исторического журнала" за 2000 рік, російський дослідник Пронін, "за єдиним списком, продиктованим окупаційною владою, тоді як сенс виборів (за визначенням) полягає у конституційному праві обирати з кількох чи навіть багатьох кандидатів - тільки за дотримання таких умов вибори легітимують владу".

А відтак Пронін констатував: "Будь­яке реальне народне представництво на виборах (депутатів НЗЗУ. - Авт.) виключалося монополією компартії та не могло бути забезпечене ще й у результаті тієї обстановки, в якій їх проводили". Із ним повністю погодився й С. Філіппов: "Це був спектакль, який пройшов під повним контролем комуністів".

А позаяк вибори до НЗЗУ та його роботу визнали фарсом навіть співвітчизники "визволителів", то на пошану західних українців ТАКЕ "возз'єднання" тим паче не заслуговує. Не додає йому легітимності й спроба організаторів НЗЗУ надати їм "демократичності".

За даними дослідника Володимира Гордієнка, серед 1484 делегатів НЗЗУ, призначених "визволителями", 819 були селянами, а 402 - робітниками. І лише 234 делегатів НЗЗУ кваліфікували як представників інтелігенції. Однак про те, наскільки вони відповідали своєму статусові, свідчать дані про їхню освіту з книги М. Литвина, О. Луцького і К. Науменка "Західні землі України. 1939 рік": вищу освіту здобули "аж" 5,2% делегатів НЗЗУ, натомість початкову - 72,6%.

Проте й орієнтація на малописьменні соціальні низи виправдала себе далеко не повністю. Навіть за офіційними даними, у виборах узяли участь 92,8% виборців, із них за делегатів НЗЗУ проголосували 90,4%. А не з'явилися на виборчі дільниці або проголосували "проти" 700 тисяч західних українців, відтак ними не були обраними 11 делегатів.

Навіть терор не змусив багатьох із тих, хто узяв 26 - 28 жовтня 1939го участь у НЗЗУ, кривити душею. За даними В. Гордієнка, після приїзду зі зборів делегат від Єзупільського повіту селянин Скрипаревич дивувався - і як це НЗЗУ могли одноголосно проголосувати за "возз'єднання", коли усі обранці були "проти"?

Відтак через два тижні його заарештували й він зник безвісти. 1941 року така ж доля очікувала й голову НЗЗУ академіка Кирила Студинського, а також члена президії тих зборів - колишнього головного авіатора Української галицької армії Петра Франка (сина Каменяра).

"Визволителі" віддячили зрадою не лише їм, а й решті делегатів НЗЗУ. Бо 31 липня 1941 року Сталін, потребуючи у війні з Гітлером матеріальної допомоги від союзників Польщі - Великої Британії та США, зрікся усіх земель, жителі яких "просилися" до СРСР у 1939му.

А коли Друга світова закінчилася, то повернув собі далеко не всю Західну Україну. Бо довжелезну смужку її теренів завширшки від п'яти до 30 кілометрів залишив Польщі.

Велів також відкликати збройні загони закарпатських комуністів з інших одвічних українських земель - Пряшівщини й Марморощини, які залишив, відповідно, Чехословаччині й Румунії. А востаннє посміявся над НЗЗУ 15 лютого 1951 року, обмінявшись із Польщею українськими землями: Кристинопіль (тепер - Червоноград) та його околиці, багаті на поклади кам'яного вугілля, - на нафтогазоносний району Карпатах.