українців зіштовхнули в одній із найкровопролитніших битв

Ожидів замість Богородчан

З'єднання 1го Українського могли й не зіткнутися з нею під Бродами - начальник штабу 1ї дивізії УНА майор ВольфДітріх Гайке свідчив, що командувач групи армій "Північна Україна" генерал­фельдмаршал Вальтер Модель призначив для галичан відтинок фронту неподалік Богородчан. Туди навіть відправили 200 квартирмейстерів дивізії, але...

26 червня 1944го головне командування німецьких сухопутних військ наказало кинути дивізію під Броди. За версією Гайке, "німецьке командування сподівалося ворожого наступу на початок липня у напрямі Львова". На думку ж історика Андрія Боляновського, воно "змінило своє рішення, побоюючись масового переходу українських вояків на бік куренів УПА, які діяли у цьому районі". Підстави для таких підозр дивізійники дали, тому що, про­йшовши, за наказом проводу ОУН, вишкіл, густо поповнювали УПА. 10 листопада 1943 року їх кількість перевершила, за даними Боляновського, 400 осіб. І багато з них переходило до повстанців зі зброєю й повним спорядженням. А тим часом, твердив бюлетень ОУН, гітлерівці рекрутували галичан до дивізії не лише тому, що вкрай потребували "гарматного м'яса", а й для того, аби послабити український рух опору.

Причому, водночас, як кількісно, так і моральнополітично. Бо галицька дивізія у складі німецького війська мала свідчити про те, що українці - заодно з нацистами. Тому до складу дивізії галичани потрапляли не лише добровільно, сподіваючись скористатися німецькою зброєю для визволення України або уникнути рабської праці у рейху. Багатьох нацисти насильно рекрутували у ході облав.

Коли ж у Берліні пересвідчилися, що дивізійники за слушної нагоди переходять до УПА, то, аби скомпрометувати їх, сформували з них поліцейські полки. Та коли кинули один із них проти партизанів, то понад сто його вояків теж опинилися серед повстанців. Відтак ці полки перевели до Франції, де, за даними Гайке, "деякі вояки перейшли до лав французьких партизанів, наприклад, група Осипа Круковського". А для того, аби не згасав міжетнічний конфлікт у Західній Україні, нацисти наказали одному з батальйонів дивізії вибити партизанів­поляків зі села Гута Пеняцька.

Коли ж українці виконали завдання, послали туди карателів­німців. Саме вони, за даними польського еміграційного уряду в Лондоні й авторів "Чорної книги" про Голокост євреїв, спалили Гуту з 500 її жителями. А приписали цей злочин українцям,

"Праця внесе ясність"

Це визнав і Гайке. За його свідченням, "дивізії, як ненімецькій частині, інші німецькі частини приписували багато неслушного або такого, що самі накоїли". Мабуть, аби хоч трохи спокутувати цю провину своїх співвітчизників, Гейке свідчив: "Хай ця праця внесе ясність щодо заслуг українців у боротьбі за справжню демократію та хай буде визнанням хоробрости і порядности її вояків, які свій меч до кінця війни тримали чесно та залишили його незаплямованим".

Однак Гайке був єдиним (!) фаховим німецьким офіцером в українській дивізії. За його свідченнями, решта її командирів­німців були раніше поліцейськими. Ними, радше, й залишалися упродовж служби в одному з'єднанні з українцями. Бо, зі слів Гайке, "деякі досвідчені німецькі офіцери могли дечого повчитися від українських старшин".

Та навіть професіонали не зуміли перешкодити переходу дивізійників до УПА за кожної нагоди. Коли навесні 1944го один із батальйонів дивізії кинули на фронт під Тернопіль, звідти повернулися лише 130 із них, а решта з тих, хто не загинув, стали повстанцями. А коли дивізію не довезли до Богородчан, висадивши в Ожидові (Буський район Львівщини) неподалік Бродів, то її вояки, за даними Боляновського, "суттєво допомогли повстанцям зброєю"; "завдяки переданим дивізійними офіцерами та вояками зброї та спорядженню, повністю озброєно два курені (батальйони - "Пошта") групи "УПАЗахід".

Своєю чергою, повстанці не лише брали допомогу від дивізійників, а й пропонували її навзаєм. Коли німці залишили дивізію під Бродами майже наодинці з ворогом, який переважав у кількості та озброєнні, то, за свідченнями Гайке, відбулася така подія: "У той час до Української дивізії прибуває делегація від Української повстанської армії. Вона виявила готовність допомогти дивізії. Вояки УПА - молоді хлопці, без військового вишколу, у цивільному одязі. Дивізія не має для них обмундирування і як в інтересі вояків дивізії, так і бійців УПА, мусить відмовитися від пропонованої допомоги".

Тобто спілці дивізійників із повстанцями гітлерівці намагалися перешкодити навіть тоді, коли зазвичай хапаються й за соломинку. А тим часом проросійські кола в Україні досі проголошують нацистів союзниками... УПА. Однак прискіпливий аналіз подій літа 1944 року не дозволяє відкидати з порога версію про те, що німецькі генерали, радше, готові були тоді порозумітися коштом українських націоналістів зі... Сталіним.

Сподіваючись закінчити війну в результаті вдалого замаху на Гітлера (вибуховий пристрій під ним вибухнув у розпал битви під Бродами - 20 липня 1944го, однак лише покалічив диктатора), вони навряд чи воліли, аби їм заважали дійти згоди з Кремлем такі яблука розбрату, як УПА та українська дивізія. От і відправили її, ще необстріляну, на найважчий відтинок фронту, де логіка підказувала зосередити досвідчене з'єднання.

Приречені... "союзниками"

На користь версії про те, що дивізію кинули під Броди, аби знищити, говорить і такий факт: коли німецьким частинам веліли прориватися з оточення, то українцям наказали навпаки - прикривати цю втечу. Та й наказ про відступ надійшов німецьким дивізіям саме 20 липня 1944го, а цього дня змовники проти Гітлера уже поспішили повідомити з Берліна своїм спільникам на фронті, що тирана знищено й для війни причин немає.

Тож не виключено, що німецькі генерали переймалися під Бродами не так відсіччю Червоній армії, як життям своїх солдатів. Натомість українських вояків прирекли на вірну смерть, яку вони гідно прийняли, бо, на відміну від німецьких зайд, воювали на власній землі й за власну землю. Тому не дивно, що таких вояків мали підстави остерігатися передусім їхні формальні союзники у Берліні.

Відтак навіть коли після битви під Бродами з'ясувалося, що Гітлер вижив і війна триватиме, командир дивізії генерал Фріц Фрайтаг пропонував не відновлювати її. Та й у ході битви заявив своєму командуванню, що він, за свідченням Гайке, "не в стані командувати далі українською дивізією, бо не має над нею жодного контролю".

Попри зізнання Фрайтага у тому, що дивізію він не контролював, за хоробрість, виявлену нею у битві під Бродами, її командир був... удостоєний Лицарського хреста. А оскільки особистої хоробрості він насправді не продемонстрував, то чи не за боротьбу з українською дивізією був нагороджений?..

До честі німецьких вояків, 1957 року вони хоч трохи відновили справедливість. У книзі "Українські військові формування у збройних силах Німеччини (1929 - 1945)" історик Боляновський цитував таку оцінку участі дивізії у битві під Бродами в німецькому військовому часописі "Der Fraiwillige": "Незважаючи на дуже сильний ворожий вогонь, понад 3 000 добровольців української дивізії змогли здійснити прорив. Головне командування Червоної армії розцінило втрати української дивізії на 6000 вбитими, пораненими і полоненими. Решта безслідно зникла. Багато з них вже після капітуляції Німеччини довго боролося в лавах українських повстанців... Їх кров була великою жертвою української молоді для мрії вільної України. Якщо колись цьому славному й так важко знедоленому хліборобському народові проб'є година волі, всупереч усьому, нещасливий бій під Бродами буде світлою сторінкою славної історії України".

Пліч­о­пліч
із 310 000 росіян

Автор цієї статті сподівається, що читач вибачить за таку розлогу цитату, покликану колоти очі тим, хто досі вважає німецькими колаборантами вояків 1ї дивізії Української національної армії. Ще й уперто величає її попередньою назвою - дивізія СС "Галичина", замовчуючи при цьому те, що німецьких дивізій "зброї СС" було дві.

До слова, за даними Боляновського, 27 липня 1942 року Гітлер заявив своєму соратникові Борману: "У жодному разі не можна однаково оцінювати того, хто зачислений до військ СС, і того, хто служить у підрозділах СС, безпосередньо підпорядкованих партії. Нині тих осіб, які зачислені до військ СС, потрібно перш за все оцінювати як вояків; такий підхід збережеться і у майбутньому". Та, вочевидь, ті, хто зараховує вояків 1ї дивізії Української національної армії до есесівців, краще за Гітлера знає, про що говорить?

За даними німецьких джерел, наведеними А.Боляновським, у ході Другої світової в німецьких збройних силах воювало до двох мільйонів іноземців, половина з яких була зі Східної Європи. В тому числі 250 тисяч - українцями (восени 1944го - 222 тисячі), а 310 тисяч - росіянами. Отже, 1ша дивізія Української національної армії воювала проти Сталіна пліч­о­пліч із 310 тисячами росіян!..

Чи доводилося читачеві читати про них стільки негативного, скільки написано в Україні про вояків 1ї дивізії Української національної армії? А чи чув читач про те, що дивізії "зброї СС" були сформовані німцями з представників майже усіх європейських націй - албанців, бельгійців, болгар, голландців, данців, естонців, італійців, латишів, литовців, румунів, словаків, угорців, французів, хорватів та інших, а також арабів, індійців, татар?

Та й у Польщі героями визнали і легіонерів Юзефа Пілсудського, які в ході Першої світової боролися проти росіян у складі австрійського війська, і солдатів корпусу Юзефа Довбур­Мусьніцького, котрі протистояли в складі російської армії австрійцям. Ані у згадуваних, ані в балтійських країнах не вважають, що іноземцям краще знати про те, хто більше допік їхнім предкам.