Він знає давню мову – “лебійську мове”, якою тепер майже ніхто з бандуристів не послуговується. Нею розмовляли кобзарі, передаючи свої таємні знання, аж доки Україна не стала незалежною. А ті, що наважувалися відкрити їх широкому загалу, вмирали у муках… 

“Кудень клевінь!” – каже господар, ввічливо запрошуючи до свого помешкання, тобто “Добридень!” кобзарською. До речі, на таке привітання треба відповісти: “Аби тобi кудень клевiщий!” (“А тобі ще кращого дня!”).

86-літній Богдан Михайлович є дослідником кобзарської справи, заслуженим працівником культури України, багатолітнім головою Львівського обласного відділення Національної спілки кобзарів України, дипломантом Фонду відродження ім. Митрополита Шептицького, науковцем і винахідником, автором першого в Україні енциклопедичного довідника “Українські кобзарі, бандуристи, лірники”, у якому вміщені понад дві тисячі життєписів народних музикантів. 

В його картотеці – майже чотири тисячі творчих біографій кобзарів, лірників, дударів, трембітарів, скрипалів, цимбалістів та інших умільців. Мистецтвознавці кажуть, що цей енциклопедичний довідник – єдине дослідження кобзарства в Україні, аналогів якого нема в світі. Крім того, як інженер-хімік Богдан Михайлович має 25 авторських свідоцтв на винаходи і технічні вдосконалення. Свого часу “Пошта” вже розповідала про його ляльковий вертеп. 

Батько Богдана Михайловича Михайло Жеплинський був парохом у курортній Криниці (тепер – Польща). До речі, приблизно в ті ж часи там жив український художник-примітивіст Никифор Дровняк. Cаме отець Михайло привів його до української греко-католицької церковної громади, а дружина допомагала митцеві матеріалами для малювання, приймала на плебанії. У відповідь вдячний Никифор дарував священичій родині свої картини.

В хаті панотця працювало єдине на все село радіо. “Якось тато слухав по радіо бандуру і покликав мене. “Послухай, оце грає наш славний бандурист Юрій Сінгалевич. Чи ти би хотів так грати?” – запитав він мене. Якийсь час я зачудовано слухав, а потім відповів: “Так, дуже би хотів!” Тато поставив мене в кут і серйозно мовив: “Стань отут, коло ікони Богородиці, помолися і добре подумай, чи ти аж так дуже хочеш грати на бандурі”. Я все зробив, як велів батько, і через якийсь час відповів: “Тату, я вже подумав і зрозумів, що справді дуже хочу грати”. Батько на те сказав: “Добре, якщо хочеш, то Матір Божа тебе попровадить до цього”, – пригадує Богдан Михайлович.

Згодом у селі, де жили Жеплинські, побував сам Юрій Сінгалевич з концертом, і Богдан став його учнем. Якось учитель відвіз малого на Калічу гору, де збиралися справжні, незрячі, кобзарі. З-поміж них усіх лиш він один був зрячим. Кобзарі вмощувались рядочком і грали переважно на лірах. Один із них попросив малого Богдана напитися. І коли той подав води з помпи, сказав пророчі слова: “Бачу, хлопче, ти всерйоз захопився кобзарством. Знай, ти довго житимеш і прославлятимеш це мистецтво!” 

А ще хлопчик став свідком ось такої історії: староста лірницького товариства став на коліна перед іншим лірником і вибачився: “Прости мені, Іване з Верхніх Гаїв, я про тебе погано подумав, бо хтось сказав, що ти грав п’яний під церквою, але я перевірив: то не так. Прости, я сповідаюся перед тобою”. Цей факт вразив Богдана ще більше.

Тут, на Калічій горі, вивчали так звані “устинські” книги, бо їх не записували, а передавали із уст в уста. “Щоби стати кобзарем, треба було скласти спеціальний іспит, аж тоді кандидата допускали до вивчення таємної кобзарської мови – лебійської (від слова “лебій” – музикант, кобзар), навчали, як має поводитися кобзар, навіть того, як читати думки. Наприклад, кобзар зобов’язаний вклонятися перехожим, при ходьбі триматися правого боку, не заступати шляху тощо. Кобзарські таємні знання складалися з дванадцяти томів, причому два останні недоступні пересічним людям. 

“Дванадцятий том – це таємна кобзарська філософія, там є знання про те, як впливати на психологію людини”, – відхиляє завісу таємничості дослідник кобзарства. Всі співочі спільноти мають свої мови: і німецькі шпільмани, і французькі трубадури, і середньоазійські акини… До речі, ще й досі в молодіжному, а також у злодійському жаргоні збереглися колись таємні слова: “кльово” (клево) – добре; “галімий” (колись “гальомий”) – поганий (інше значення – великий); “лох” – мужик (інше значення – роззява); “хилий” – поганий; “пахан” – впливова людина тощо. Проста людина може знати 15-20 слів, не більше.

“Свого часу філологи намагалися детальніше дослідити лебійську, навіть почали записувати в різних кобзарів по кілька слів. От записали у одного 20, в другого 20… У підсумку назбирали якихось 200 слів. Вчені є вчені: їх завжди цікавила тільки наука. Потім всі вони повмирали у страшних муках, причому не своєю смертю. Один з найвідоміших дослідників кобзарської мови – Гнат Хоткевич – був замордований у радянських таборах, ще один – Порфирій Мартинович – помер голодною смертю”, – таємничо всміхається останній знавець лебійської. 

Кобзарське арго так ніхто й не зміг дослідити. Більшість носіїв померло, а ті, що бодай трохи наблизилися до розшифрування, загинули через загадкові обставини. Богдан Жеплинський переконує, що цю мову не треба відкривати для всіх, мовляв, таємниці були потрібні для того, аби із покоління в покоління передавати українську ідентичність, а “шифр” – аби не зрозуміли окупанти…

Дослідник дійшов висновку, що кобзарі – це і є еліта. Недарма за часів Богдана Хмельницького вони були дуже важливими персонами в найближчому оточенні гетьмана. “Гаслом кобзарства був заклик “Вимагати від себе більше, ніж вимагають від тебе інші!”. Цього елітарного принципу суворо дотримувалося передове кобзарство. Він допомагав не лише зберігати високий рівень виконавської майстерності та художньої цінності репертуару, але й виживати в скрутних обставинах”, – стверджує дослідник.

І то не просто слова. Коли йому самому довелося опинитися на засланні, допомогли вижити саме кобзарські таємні знання. “Після вбивства Ярослава Галана у Львові прокотилася хвиля арештів свідомих українців. Не оминула біда й нашої родини: через гру на бандурі в 1950-ому нас із братом Романом та іншими бандуристами університетської капели (я вчився у Львівському політехнічному інституті) вивезли до Сибіру. І там нам у пригоді стали поради тих самих “устинських” книг. Наша пісня не змовкла. Ми з братом не просто вижили, але й зробили з кедрового дерева справдешню бандуру без жодного цвяха. Струни – з кишок звірів. І заграли”, – веде далі Богдан Михайлович. 

У Сибіру він закінчив Томський політехнічний інститут, працював інженером на хімічних заводах у Пермі. А поміж буднями на березовій корі робив перші нотатки з історії кобзарства. Там, у Сибіру, познайомився з майбутньою дружиною. Невдовзі з таких, як вони самі, каторжан, брати Жеп­линські створили капелу бандуристів. 

Коли Богдан Михайлович повернувся додому, до Львова, разом із дружиною Вірою заснував капели бандуристів при Палаці культури “Львівсільмашу”, Львівській політехніці та Львівському професійному училищі №4. Нині дослідник продовжує складати свою унікальну картотеку, вносить нові дані.