Діло було близько півночі на центральному київському вокзалі, коли я вперше за все життя запізнився на потяг. Виглядав я, правду кажучи, не дуже презентабельно: чималий рюкзак за спиною, торба через плече, а на додачу ще й велетенська картонна коробка в руках - на день народження одна київська дизайнерка подарувала мені чудесну книжкову поличку, склеєну зі старих аудіокасет.

Спершу я хотів здати квиток, та, побачивши біля кас повернення довжелезні черги, передумав. Потім я став шукати більш-менш вільну касу, щоб придбати новий квиток. Проте й тут скрізь черги були не менші. Тоді я вирішив спитатися у довідці, де VIP-зала (сплачу ті чортові тринадцять гривень, як роблю це в Харкові, думав я, і куплю квитки без жодної черги). Але працівниця довідки глянула на мене так, ніби я за гривню сімдесят п'ять збирався дізнатися в неї, коли буде друге пришестя. Словом, VIP-зали з касами у столичному вокзалі нема. Ще одна неприємна звістка чекала на мене після того, як я близько години простовбичив у черзі, - квитки до Харкова були тільки на поїзд, який вирушав наступного дня по обіді.

Блукаючи напівтемними перонами з усім своїм добром, я розмірковував, що його робити цілу ніч і наступні півдня, аж раптом випадково помітив, що на платформі стоїть потяг "Трускавець - Харків". Погомонів із провідником, і той погодився взяти мене, запросивши при цьому подвійну вартість квитка. Я швиденько закинув речі до тамбура - потяг рушив. Провідник сказав, аби я трохи почекав, і пішов до вагона роздавати постіль пасажирам із квитками. Чекати й справді довелось недовго, бо замість провідника в моєму тамбурі з'явилось двійко міліціонерів. Вони по-діловому мене обдивились.

- Речі твої? - спитав один із них.

- Мої, - зітхнув я, зиркнувши на свій рюкзак, торбу й коробку, які зайняли ледь не півтамбура.

- Заєць? - поцікавився другий.

- Заєць-заєць, - знову зітхнув я, вдаючи персонажа з "Ну, постривай!".

- Це добре... - потер руки перший.

- А що в ящику? - спитав другий.

- Книжкова поличка, - чесно відповів я.

- Відкривай!

Я відкрив.

- Ніяка це не поличка, це касети... дуже багато касет... - сказав міліціонер, зазирнувши до ящика.

- Та ні, - пояснив я, - це книжкова поличка, твір мистецтва. Ну, є така штука... реді-мейд. Одним словом, це... ну... скульптура...

- Фізкультура? - перепитав він і закліпав очима.

- Ні, - сказав я, - фізкультура в ящик не влізе.     

- Документики! - обламав мене другий.

Я віддав свій паспорт і посвідчення преси, яке вже років чотири як недійсне. Колись я працював позаштатним кореспондентом одного київського журналу, про що в тому посвідченні й було написано. Міліціонер довго його вивчав й урешті-решт мовив:

- Журналіст, значить... На якому каналі працюєш?

- На п'ятому.

За мить мені повернули документи й побажали щасливої дороги.

Я закурив. За вікном пропливали вічні схили Дніпра.

Харків