Може, це трохи дивно, але почати цей текст варто з міркування про природу снів.

Сни як структури, що найбільше нагадують грибницю чи фрактал - не маючи ні початку, ні кінця, жодної сталої поверхні, жодної цілі й визначеного маршруту, вони за самою своєю природою чітко протистоять будьякому тоталізмові, будьякій ідеології та утопії. Сни - анархічні й толерантні. Вони - та природна і природжена частка свободи, яку неминуче носить у собі навіть найбільший ворог свободи. Сни не бувають ні звинуваченням, ні виправданням, не дотримуються звичаєвості, не мають традицій; ковзають по тому, що найбільш ризиковане, підривне і тривожне: поки вони є, будьяка цензура здаватиметься розбиранням покрівлі в той час, як незрушними стоятимуть мури сну. Сни є відлунням, яке приглушує категоричність наказу.

"Що ж стосується сновидінь, то вони вказують мені, як можна врятувати літературу від лінійності мови", - писав в одному зі своїх есеїв серб Мілорад Павич, той, хто сам себе називав найвідомішим письменником найненависнішого народу на світі. Така роль - це тріумф, який обертається поразкою, вінок із троянд, від якого за мить лишаються самі колючки: хай помовчать ті, хто не знає, що означає бути пророком у такій вітчизні.

Лінійність мови - це явище аж ніяк не суто літературне. На Балканах лінійність мови - це те, що вкладає до рук зброю. Те, що прокреслює санітарні кордони і розставляє блокпости на дорогах; те, що робить іншого - того, хто спостерігав за історією з іншого місця у залі, слухав у дитинстві інші легенди - небажаним, нелегальним, неіснуючим. Лінійна мова - це мова колективної травми та міфу, який безапеляційно вказує на її - травми - винуватця. Лінійні мови людських спільнот - національних, релігійних чи ще якихось - завжди паралельні й ніколи, за жодних умов не перетинаються.

Павичів "Хозарський словник", роман, який вийшов далекого й мирного 1984 року - вже не існуючою сербохорватською мовою у вже не існуючій країні Югославії, - є чим завгодно: примарним рукописом, сторінки якого можуть гортати лише вітри сну; вкритим таємними знаками три­свічником; казкою; ковчегом із безліччю таємних відділень; історичним дослідженням, яке внаслідок раптової метаморфози перетворюється на плащ із трьома рукавами; двобічним пером, верхній кінець якого пише в повітрі дзеркальний текст. Але насамперед він є замовлянням, яке знімає з історії прокляття "паралельних прямих". Адже тут усе перетинається, кожна оповідка освітлена водночас трьома сонцями - юдейським, ісламським і християнським; роман нагадує будинок із трьох кімнат, сполучених численними дверима і переходами, але без центральної зали, де сиділа б на троні чиясь остаточна і непохитна правда.

Мілорад Павич написав якось, що майбутнє - це конюшня, з якої виходить страх. І я, озираючись на "Хозарський словник", бачу цей страх, втілений, із чіткими географічними координатами. Це герцеговинський Мостар, місто, розділене після останньої балканської війни рівно на три частини - сербську, хорватську і мусульманську; на три самодостатні і абсолютні оповіді без жодного виходу і входу.

Література нікого не рятує. Великі письменники відходять, залишаючи нам можливості, які ніколи не будуть використані. Крім однієї, для кожного з нас вічно відкритої: читаючи, побачити власний страх зі спини.