Про лють невідомої недуги у західних областях України, мабуть, не варто говорити, народ і без того у паніці. Із цього приводу лише подам думку Віктора Сердюка, голови Української ради захисту прав та безпеки пацієнтів, яку він висловив БіБіСі: "Діагностування - це була завжди проблема в Україні".

На жаль, йдеться не лише про діагностування у звичному для нього медичному контексті. Ми досі не змогли визначити діагноз недуги, яка ось уже ледь не два десятки років косить під корінь нашу державність.

Ті, кому за сорок, пам'ятають Чорнобиль. Точніше, яловість і злочинну закритість влади, яка спромоглася вивести на вулиці з радіоактивним асфальтом дітей для першотравневого параду, коли весь світ криком кричав про ядерний апокаліпсис.

Ті, хто молодший, знають про Ожидів, про те, як Львовом повзли чутки про аміак й інші отрути, про те, як п'яний Кузьмук бовкнув те, що у тверезого, зазвичай, у голові.

Нинішні знатимуть й про атипову пневмонію.

За Чорнобиля при владі були комуністи. За Ожидова й зараз - свої. Але чи змінилася якість влади, чи зазнав трансформації рівень її відповідальності перед тими, хто тепер у найвищій ціні - перед виборцями? Отут, на межі цих риторичних питань, починаються проблеми діагностики.

Маємо цілковиту некомпетентність, тотальне недбальство та злочинну безпечність. Маємо синдром "маленького чиновничка", який тремтить зі страху перед начальством, остерігаючись втратити посаду, сказавши ВСЮ правду. Хоча ВСЮ правду не скаже нам навіть найвищий державний посадовець. Маємо, зрештою, абсолютно відверте, а від того, що вбране у демократичні шати, ще образливіше, ставлення до громадян, як до бидла. Замість відсилати потенційно хворих в аптеки по оксолінову мазь, начальники мали б самі стояти у чергах за цією "панацеєю", і хай би їх тоді показали всі телеканали...

Я не кажу, що ми святі. Злидні, у які свідомо заганяло нас рідне демократичне провідництво, невіра у "безкоштовного лікаря", у знаючого фармацевта, виробили в нашій підсвідомості нехіть звертатися до них у критичні хвилини. Тим паче, маємо звичку перед візитами до медзакладів, перевіряти вміст свого гаманця: а чи не забракне? І почуття вини й приниження, коли таки не вистачає зажаданої суми...

Я не знаю, якою вийде країна після атаки вірусів. Але мені видається, що разом із пов'язками, що їх тепер рекомендовано носити в людних місцях, ми мусимо викинути у смітник прикру звичку мовчати. Якщо ми сподіваємося на щось ліпше, то слід відверто сказати тим, хто безпорадно здвигав плечима, розводив руками, демонструючи власне безсилля і байдужість, що їм треба піти. Такий діагноз буде, либонь, найточнішим.