У певною мірою освіченого читача цей заголовок не мусить провокувати алюзій зі знаною книгою персони нон грата в Україні Алєксандра Дуґіна. Там - містерії Євразії, частково базовані на реальному історизмі, частково на надто буйній фантазії автора. У нас - мова про дивовижну трансформацію "найгіршої з форм правління", якій, однак, нема альтернативи.

У розпал праймеріз у США тамтешня "The International Herald Tribune" опублікувала доволі симптоматичну статтю "Обітування Америки". Опус, мабуть, виглядав би прохідним, якби не його сповнені скепсису висновки, що, на нашу думку, є повчальними для українців. Не з погляду тотального мавпування американських зразків, до якого вдаються наші політики, а з погляду досвіду майбутнього виборця, якого з цих політиків наділяти владою.

Так от, "Herald Tribune" насамперед констатує сумний, на думку його автора, екс-міністра оборони Вільяма Коена, факт: щонайменше 70 відсотків американців уважають, що їхня країна просувається "не у тому керунку". Цікаво, який відсоток американців міг би відповісти конкретніше, куди потрібно рухатися Штатам? Відповіді, далебі, тут не знаходимо, однак почитуємо яскраву характеристику того, що мешканці супердержави вважають неправильним.

Насамперед політику, точніше, стиль поведінки тих, хто одягає шати політиків. "Політичний процес США, схоже, й надалі буде скидатися за стилем на телевікторину... Питання вартості стрижки або автентичності сміху позбавляє кандидата (у президенти. - Авт.) можливості серйозно поміркувати про Китай, що піднімає голову, Росію, яка відроджується, або ж виробити життєздатну глобальну стратегію боротьби з тероризмом".

Безумовно, "клоунада", в яку перетворили своє ремесло не тільки американські політики, але і їхні адепти у країнах зовсім юної демократії, - лише верхівка айсберга, доволі вартісна, зате ефективна. Вона слугує своєрідною завісою, що ховає від людських очей підводні течії справжнього процесу, позбавленого шоу-складових, запальних промов, яскравих жестів.

Там, за лаштунками, провадять серйозні чоловічі розмови, укладають сумнівні, з погляду моралі, угоди, обговорюють політичні оборудки. Відтак, з невинними виразами облич, бажано в патріотичному антуражі, політики виходять на публіку, аби спробувати популярно пояснити виборцям те, що вже можна вважати доконаним фактом. 

До слова, їхні зусилля, здебільшого, не є марними. Бодай через те, що ці люди знають (принаймні, їхні консультанти, мабуть, обов'язково їм підказують) доволі просту річ.  "Стан обивателя, - пише про неї російський письменник Андрєй Бітов, - полягає у його переконаності, що він знає все. Тому ним легко керувати і позбавляти усілякої незалежності. Він стає жертвою піару, паритету і всіх цих технологій". 

Спробуйте-но порозмовляти із завсідниками львівської "клюмби" і ви переконаєтеся, що нема у світі освідомленіших у політиці людей. Найприкріше, що їхні кумири говорять своїм симпатикам те, чого вони хочуть від них почути, - жодним словом не заікаючись про вразливі, зате найнагальніші проблеми. У цьому контексті доволі цинічними виглядають заклики до "об'єднання країни": в Галичині серед словесних перлів політиків з помаранчевого табору ми легко можемо вловити мотиви навіть інтегрального націоналізму Донцова. Відтак на Сході, десь у Донецьку чи Луганську, вони ж промовляють росій­ською, з "малороссийским оканьем", зате дуже стараються...

"Цінності та чесноти, які зробили Америку джерелом сили, стабільності та натхнення для всього світу, перебувають у жалюгідному стані", - висновує Коен. А що казати нам - адже ні цінностей, ні чеснот своєї нації наші політики не поді­ляють. Хіба про людське око...