Що найстрашніше – села вимирають. Чисельність селян щороку катастрофічно зменшується. У деяких поселеннях доживають віку одні пенсіонери, які ще утримують худібку і продають державі бідони молока, на жаль, за копійки, собі залишаючи літру-дві. Ферми також пустують, поля – в бур’янах. Шпальти районних часописів тільки рясніють повідомленнями про зняття з державного реєстру того чи іншого села. Тож маємо те, що маємо: села просто зникають із карти України!

У пошуках кращого життя селяни часто-густо подаються на заробітки за кордон. Важкої праці українці не цураються, тому працюють інколи на кількох роботах одночасно. Зароблені кошти одразу надсилають додому, щоб прогодувати і вивчити дітей. 

Самі ж діти, не бачачи майбутнього, втікають із сільської “глибинки” на навчання до міст. Частенько це дорога в один кінець… Адже молодь воліє після закінчення вишу з метою кар’єрного росту працевлаштуватись у місті, а не повертатись у неперспективне село. 

“У моєму селі можливостей узагалі нема, тому після закінчення школи довго не думав і, порадившись із батьками, подався до Львова. Вступивши до Франкового вишу, швидко призвичаївся до особливостей життя в місті. Тут усе до ваших послуг!” – розповідає “Пошті” житель села Деревня Жовківського району Микола. 

Зі слів співрозмовника, донедавна він планував після закінчення навчання повернутись у село, з часом збудувати невелику хатину і жити, як усі. Втім тепер Микола знає точно: у село повертатися нема сенсу. 

“У Львові є хоч якісь шанси вибитись у люди. А в селі що?! Дороги розбиті, роботи нема, відповідно грошей теж. Усе життя працювати до останнього поту на господарці чи на полі також не дуже хочеться, тим паче за копійки. Тому старатимусь бодай якось затриматись у місті. А там час покаже”, – зазначає Микола.

Бідою сіл Львівщини є препаскудний стан доріг, якими не те що проїхати, а і пройти інколи неможливо. Сільські маршрути перевізники оминають, бо чим ближче до села, тим гірша ситуація. За щастя, коли дорога ще так-сяк “полатана”.

“Живемо, як у давні часи: до села доїжджаємо возом. Маршрутки ходять рідко, роботи нема. Дивлюсь на своє село – і стає лячно, бо люди мусять пристосовуватися до таких умов”, – розповідає “Пошті” уродженка села Новий Витків Радехівського району Катерина, яка зараз навчається у Львові. 

Студентка каже, що її односельчани в молодому віці всіляко намагаються вирватися зі села до міста або принаймні переїхати в районний центр. Проте й там ситуація не завжди краща: роботу теж знайти важко, а якщо знайдеш, то зарплатні ледь вистачає на прожиття. 

“А люди попри це ще намагаються віддати якісь кошти для наших бійців, які воюють у зоні АТО! Колись я засуджувала мігрантів, а зараз певна, що кожен має право обирати. Краще вже поїхати працювати за кордон, ніж сподіватися на батьківські гроші чи сидіти склавши руки”, – зазначає Катерина. 

Ще один парадокс – український селянин хоче трудитись, адже завше був працелюбним, але біда – роботи нема! Вирощування худоби на м’ясо – справа не завжди прибуткова, радше, збиткова. Бракує відповідних заготівельних систем і техніки плюс потрібно багато сил витрачати щодня, аби заготувати корм і забезпечити худобі належний догляд: прокидатися вдосвіта, доїти її, гнати на пашу, чистити стійло тощо. 

Ті копійки, які пропонують за м’ясо чи молоко хитрі бізнесмени-перекупщики, не покривають і частини затрачених зусиль, тому середньостатистичні селяни здебільшого худобу тримають лише для сім’ї. Із хлібом ситуація не краща: зерно дорожчає, цукор теж. Держава не контролює ані ціни, ані виробництво. Ще й посівні площі використовують нераціонально! Як результат – мізерні прибутки. 

“Раніше можна було заробити копійчину на колгоспних фермах, а зараз і того нема. Бізнес на господарці не всім під силу, тому обходимося тим, що маємо”, – зазначала “Пошті” у статті “На що “хворіє” Львівщина?” жителька с. Коросне Перемишлянського району Ольга. Своїх дітей жінка давно відправила до Львова, проте й там не завжди є робота. А якщо є, то бідкається, що частенько по два-три місяці не виплачують зарплатні.

“Як жити далі – не знаю, бо ціни на продукти ростуть, тарифи також, а в кишенях – вітер. Люди хочуть працювати, а роботи нема. І смішно і грішно. Є можливість поїхати на заробітки за кордон, але хіба за це стояв Майдан?! Ні! Хочеться працювати на своїй рідній землі. Завдання нової влади – створити належні умови для праці”, – резюмувала “Пошті” пані Ольга. 

Ще й із газом проблеми, бо його в деяких селах нема. Більшість селян газифікує свої домівки власним коштом. А в “глибинках” дотепер користуються допотопними газовими балонами, гріються на печі, а їжу готують на однокамфорних електричних плитах. І то за умови, що проведена електрика. 

А через зменшення демографічних показників масово закривають школи, дитсадки, а замість дільничних лікарень працюють фельдшерсько-акушерські пункти, і то не всюди. Тому селянину сьогодні хворіти зась!

фото: vicarman.blogspot.com

Це ще не всі страшні біди сіл Львівщини: під впливом усіх вище згаданих факторів, особливо безробіття, село поступово деморалізується. Не виїхавши на заробітки або не знайшовши собі заняття вдома, не лише чоловіки, а й жінки заглядають у чарчину. 

Алкоголізм зараз справді нагальна проблема сільського населення, яке не має куди подітися. Ще б пак! Кожне друге село – без школи, клубу чи Будинку культури. Натомість як гриби після дощу виростають генделики. Ті є навіть на хуторах…

“Тотальне пияцтво на селі – ще одна вагома причина, чому не хочу туди повертатись. Місцеві пиячки за 100 грам готові весь день у когось на полі гарувати. Односельці часто користуються цим. Може, це і вигідно, але зовсім не совісно”, – зазначає студент Микола. 

Внаслідок браку коштів і прив’язаності до оковитої в сільських місцевостях люди щоразу частіше порушують закон – крадуть!

“Злочинності, щоправда, великої нема, бо нічого красти. Тому це, радше, дрібні правопорушення. Також можуть ставатися скандали на побутовому рівні або бійки між людьми напідпитку”, – розповів “Пошті” екс-начальник міліції Львівщини Богдан Шкарада.

Зі слів співрозмовника, ближні до Львова села – менше криміногенні, бо люди сяк-так дають собі раду з грішми: працюють у місті або їздять продавати продукти на міський ринок. У “глибинках” і на хуторах ситуація куди гірша: там і безробіття більше, і пияцтво прогресивніше. 

“Людей потрібно зайняти роботою, в них має бути мета! Це просто так залишити не можна, адже пити щоразу інтенсивніше починають уже і жінки, і підлітки. А це, без сумніву, трагедія!” – акцентує Богдан Шкарада. 

Згідно з результатами опитування соціологічної групи “Рейтинг”, селяни дещо по-іншому ставляться до загальнодержавних проблем, аніж містяни. 

“Відповідно до проведених опитувань, населення села менше переживає за війну на сході, ніж міста. Проте перші частіше говорять про відновлення обороноздатності країни. Також селян менше непокоїть рівень злочинності, ніж жителів міст. Може, на селі спокійніше… Однаково жителі міста і села переймаються інфляцією, підвищенням цін і корупцією, – зазначив у розмові з “Поштою” керівник “Рейтингу” Олексій Антипович.

– Стосовно страхів населення, то голоду боїться кожен шостий селянин, але кожен четвертий містянин. Бо в разі чого жителі сіл все-таки мають за рахунок чого виживати. Така ж ситуація і з припиненням газопостачання. Селяни спокійніші, бо мають альтернативну можливість прогріти дім і приготувати їжу. Деякі показники свідчать, що село чи то стабільніше живе, чи то просто менше тривожиться проблемами”.

“Селяни можуть займатися не лише сільськогосподарським виробництвом, а й працювати у сфері обслуговування”

– Найперше треба зрозуміти, що село – це не комерція. Це невід’ємна частина країни зі своєю історією. Воно формує українця як такого. Помилкою останніх міністрів є те, що вони розглядають село лише як бізнес. Їх цікавлять тільки мільярди прибутку від зерна на експорт, а не розвиток і перспективи села. Ось у чому біда. З такими темпами село існуватиме рівно два покоління, не більше.

– Це популізм і пусті балачки. По-перше, нема розвитку економіки, по-друге, сучасні технології не передбачають потреби в такій кількості людей, по-третє, у Європі сільськогосподарське виробництво складає лише 5-6%. Там жителі сільської місцевості задіяні більше у сфері обслуговування. 

Нам треба брати приклад із Європи та вирішувати це питання на державному рівні. А за останні 15 років путньої програми розвитку українського села чи аграрної політики взагалі не було і нема. Та про що можна говорити, якщо юридичного терміна “агропромисловий комплекс” не існує, бо нема елементарного визначення в державі!

Останні законодавчі документи абсолютно примітивні і неграмотні. Люди, які їх писали, не мають поняття, що таке село. Якщо вже братися за це питання, то цілком. 

Потрібно враховувати, що селяни можуть займатися не лише сільськогосподарським виробництвом, а й працювати у сфері обслуговування: газифіковувати населені пункти, прокладати дороги. Чому ніхто не каже, що треба розвивати такий бізнес? Рвуться тільки вирощувати продукцію?! Хоча це все потребує фінансового ресурсу і навіть банківського кредиту, який сьогодні політично знищений. Тому цей рік буде дуже важким. 

– Треба мати, по-перше, кому здавати, щоб за це відповідно платили, а не обіцяли золоті гори. Хоча зараз 70% землі перебувають у оренді фермерів або великих компаній. Це форма заробітку для людини, яка має земельну власність, але не має бажання чи компетентності робити на цьому гроші. 

Зараз діє закон, який регламентує, що орендна плата має становити не менше 5% вартості землі. Це добрий закон, який дає можливість людям зі села отримати трохи більше доходу за власність паїв. Але, на жаль, орендарів стає все менше і менше, бо нема належного фінансового ресурсу. 

– Нещодавно був у одному з районів Львівщини. Там один підприємець за рік виробляє продукції на мільйон гривень. Якщо людина має мету і розуміння, що конкретно хоче робити, то в селі завжди буде де працювати. Але це за умови кваліфікованої та розумної праці. А якщо людина вважає себе великим спеціалістом у сільському господарстві, бо вона зуміла щось там посіяти, то їй не варто повертатися в село. 

До речі, навіть вирощувати продукцію повинен кваліфікований спеціаліст, який стане конкурентом європейському виробникові. А не так, що хтось виростив картоплю, яка, будьмо відвертими, нікому не потрібна, має відходів 30%, і хоче продавати її по 4 гривні за кілограм. Ось на чому варто акцентувати! Тобто ще раз кажу: потрібно бути конкурентоспроможним на ринку. 

Торік ми, дякувати Богу, зібрали 1 мільйон 200 тисяч тонн зерна, і все одно далі закуповували 30 тисяч тон круп і макаронів та 70 тисяч тонн комбікормів із інших областей та з-за кордону. Чому ми не інвестуємо грошей у ті сфери інфраструктури, які розвиватимуть галузь виробництва, а лише даємо змогу заробити іншим? Бо нема кваліфікованих рук, які би скерували свою діяльність у правильне русло.

– Необов’язково, бо нема законодавчих обмежень для ведення сільськогосподарського бізнесу. Але це не завадить, як то кажуть. Адже рослина і тварина – живі організми. Для того, аби зайнятися технологічним процесом, потрібно мати елементарне уявлення про фізіологічний розвиток рослини чи тварини. 

Якщо людина цього не знає, то краще їй за це не братись. Інтуїтивно вести сільськогосподарський бізнес, сподіватися, що щось посієте і ціни будуть високі, – щонайменше дурня… Прибутковим може бути рік із п’яти, а потім підуть збитки. Тому кваліфікація мусить фігурувати. “Необов’язково” означає, що потрібно закінчити аграрний виш або університет ветеринарної медицини. Ні! Людина повинна орієнтуватися хоча б у базовому рівні біології, бо просто за це братися не варто. Таких уже вдосталь.