Днями президентом Хорватії став дипломований юрист Іво Йосіповіч. Утім, у музичному світі він уже давно відомий як обдарований композитор. І це - не перший випадок в історії, коли на чолі держави стає музикант. Шкода лишень, що жоден із українських претендентів, з котрих вибиратимемо завтра, не може похвалитися абсолютним слухом...

У січні 1919 року перший президент незалежної Польщі Юзеф Пілсудскі підписав указ, згідно з яким прем'єр­міністром, а водночас і міністром закордонних справ оновленої країни став Ігнацій Ян Падеревскі. Новоспечений політик і все­світньо відомий музикант на той час уже розміняв шостий десяток. Та, вочевидь, міністерські крісла виявилися надто твердими для його творчої натури - вже за рік Падеревскі повернувся до активної концертної діяльності замість політичної.

Його політичні успіхи були, без сумніву, завжди тісно пов'язані з музичними. Уродженець Курилівки на Поділлі (неподалік Житомира, де й поховані його батьки), Падеревскі рано проявив неабиякий хист піаніста і після ґрунтовних студій у Варшаві, Берліні та Відні вже наприкінці ХІХ ст. цілковито підкорив Європу та США як соліст. Значну частину космічних, як на той час, сум своїх гонорарів музикант віддавав на благодійні цілі, а також на спорудження пам'ятників (у тому числі К.Дебюссі в Парижі, Ф.Лісту у Ваймарі та Ф.Шопену в Желязовій Волі). Саме Падеревскі виступив ініціатором та меценатом зведення у Кракові монумента Ґрюнвальдської битви, який і досі залишається одним із найбільш упізнаваних "знаків" цього міста. На врочистому відкритті пам'ятника в 1908 році музикант виступив із промовою, в якій відкрито закликав до здобуття незалежності Польщі. Згодом, користуючись своєю неймовірною популярністю, провадив дипломатичну діяльність у світі на користь рідної країни, супроводжуючи кожен із концертних виступів палкими патріотичними промовами. Падеревскому вдалося переконати у вагомості політичних проблем Польщі самого президента США Томаса Вудро Вільсона: він включив положення про необхідність створення незалежної польської держави до своїх знаменитих "14 пунктів" саме після зустрічі із дипломатичним музикантом.

Після смерті Ю. Пілсудского, вже в середині 1930х років, Падеревскі знову мав шанси опинитися в центрі великої політики - засновники центристського Front Morges висували його кандидатуру в президенти. Після вибуху Другої світової війни, попри поважний вік, якийсь час (до смерті в 1941 році) очолював польський уряд на еміграції. "Я завжди любив висловлюватися публічно, - говорив сам музикант. - Ця легкість промовця, притаманна мені ще з юності, виявилася дуже доречною у політичній кар'єрі". Проте найпереконливіше Падеревскі умів усе ж промовляти мовою музики. Він увійшов до історії не лише як блискучий піаніст, але й редактор та популяризатор творів Фридерика Шопена, а також як композитор неоромантичного спрямування. До речі, польська прем'єра його єдиної опери "Манру" відбулася 1901 року саме у Львові.

У роки перебудови прогресивний литовський рух "Саюдіс" буквально не сходив зі шпальт ЗМІ, як і ім'я його очільника Вітаутаса Ландсбергіса. Втім, радянським музикантам, а особливо музикознавцям воно стало відомим набагато раніше: перу Ландсбергіса, чи не найбільш поважаного дослідника творчості Мікалоюса Чюрльоніса та й литовської музики загалом, належала не одна стаття в найбільш шанованому на той час журналі "Советская музыка". Аж раптом кандидат мистецтвознавства став кандидатом у президенти... Трапилося це 1998 року, і Ландсбергіс, нагадаю, програв тоді Валдасу Адамкусу.

Зрештою, цьому факту передувала поважна політична кар'єра: Ландсбергіс ще встиг побувати нардепом СРСР останнього скликання, в 1990 - 1992 роках очолював ВР Литви, в 1996 - 2000 - Сейм Литовської Республіки. Є одним із засновників правої консервативної партії "Союз Батьківщини". В 2004му та 2009 роках був обраний депутатом Європарламенту.

У політичній біографії колишнього професора Вільнюської консерваторії були свої злети і падіння. Зокрема, Ландсбергіс очолив країну в найскладніший час здобуття незалежності, саме під його головуванням парламент Литви прийняв доленосне рішення про вихід зі складу СРСР і протистояв російській блокаді. Натомість, у 2000 році Ландсбергіс ініціював визнання діяльності так званого "тимчасового уряду Литви" в часи німецької окупації, чим викликав гучні протести громадськості.

А от рівень музикознавчих праць Вітаутаса Ландсбергіса й досі не викликає сумнівів у науковому світі. До речі, 1994 року він захистив докторську дисертацію і залишається одним із найбільш реномованих фахівців з питань литовської музики. Крім того, Ландсбергіс випустив дві книги віршованих рефлексій, щоправда, під псевдонімом. А ще він талановитий шахіст і є почесним президентом Литовської федерації шахів.

Третій в історії країни президент Хорватії, обраний нещодавно, впродовж усього життя поєднував правничу та музичну діяльності, хоча в дитинстві найбільше хисту виявляв до ... футболу. Він закінчив музичну гімназію Загреба і паралельно навчався на юридичному факультеті Загребського університету та в Музичній академії по класу композиції. Згодом протягом багатьох років викладав, був доцентом обох цих навчальних закладів. Йому належить близько 100 публікацій у найповажніших правничих журналах світу. Як фахівець із карного права, стажувався у Німеччині, Австрії та США. Під час війни у Хорватії був причетним до визволення 180 хорватських військовополонених. Також свого часу виступав експертом міжнародних комісій з питань утримання ув'язнених у Монголії, Азербайджані та Україні.

Свою політичну діяльність Іво Йосіповіч розпочав 1980 року в Комуністичній спілці Хорватії, чимало спричинившись до її демократизації та подальшої реорганізації у Соціалдемократичну партію Хорватії. Зокрема, був автором першого статуту новоствореної партії, однак у середині 1990х років вирішив піти з великої політики, повністю присвятивши себе юридичним наукам і музиці. Втім, уже незабаром Йосіповіча обрали до хорватського парламенту (як безпартійного), а два роки тому він повернувся до рідної партії і саме як кандидат від СДХ здобув перемогу на президентських виборах 10 січня 2010 року, здобувши в другому турі понад 60 відсотків голосів.

Перу Йосіповічакомпозитора належить понад 50 творів. У його активі майже два десятки компакт­дисків і численні поважні відзнаки на кшталт премії Європейської мовної спілки. В 1991 році він ініціював у Загребі міжнародну бієнале сучасної музики і постійно дбає про належну презентацію хорватської композиторської творчості у світі, є учасником найпрестижніших фестивалів. До речі, як уже встиг повідомити новоспечений президент в одному з інтерв'ю, його нова посада аж ніяк не відволікатиме від високого мистецтва. Навпаки - незабаром 52річний Йосіповіч планує завершити свою першу оперу.