Марічка Ільїна

Школярі Львова вивчали шедеври Галереї мистецтв

Картина "У лихваря"  Жоржа де Ла Тура (єдина авторства цього видатного живописця на теренах колишнього СРСР) стала однією із дев'яти, що їх Львівська галерея мистецтв у рамках проекту "Живе мистецтво" визначила серед власних надбань як такі, про які школярам Львова варто знати.

Зусиллями однієї з молочних компаній (яка й зініціювала проект) та за сприяння міського управління освіти листівки-розмальовки з контурними зображеннями пропонованих творів роздали учням Львова, аби вони розфарбували їх на власний мистецький смак, а потім не полінувались порівняти з оригіналом.

Організатори свідчать: упродовж акції (яка у нашому місті тривала чотири місяці, й під час якої було роздано 30 тисяч листівок) відвідуваність Львівської галереї мистецтв зросла вдвічі. Покликаний, з одного боку, простимулювати бажання дітей та молоді себе творчо виявити, а з іншого - зацікавити їх прийти до музею, проект "Живе мистецтво" перевершив сподівання: діти не лише приходили до галереї самі, а й приводили своїх рідних та друзів; не тільки розмальовували, а й охоче - навіть письмово - міркували на окреслену тему. І що головне - чимало з них (уже самостійно) робили спроби пізнати художника чи його твір повніше та глибше.

Те, що учасники дійства повернули організаторам тільки 2000 уже розфарбованих листівок (автори найкращих були нагороджені призами минулої неділі), і що проект "Живе мистецтво" відбувся також у Києві й Одесі та невдовзі стартуватиме у Харкові й Донецьку - тема іншого матеріалу. Для "Пошти" мало значення інше: "Живе мистецтво" чи не вперше яскраво проілюструвало - значення інтерактивного спілкування суперважливе не лише для зацікавлення мистецтвом, а й для життя музеїв.

Властиво, про те, що музеям України (і зокрема - Львова) уже давно потрібно шукати нових форм контакту із глядачами, упродовж останніх кількох років говорилося неодноразово. Бо, незважаючи на те, що на 47 мільйонів мешканців нашої держави маємо мізер музеїв - тільки близько 500 (тоді як у Фінляндії та Швейцарії один музей припадає на вісім тисяч жителів, у інших країнах Західної Європи - на 16), активність їх відвідування не така вже й велика. Серед причин фахівці часто називають і ту, що наші музеї  (на відміну від схожих у світі) не формулюють важливих питань, а лише констатують, що мають той чи інший шедевр, не зачіпаючи за живе, не стимулюючи глядача бути активним. А відтак навряд чи дорослий львів'янин  удруге до такого музею прийде чи, тим паче, приведе сюди своїх дітей, знаючи, що і в його власній душі пасивне оглядання культурних надбань мало що залишило.

"Свята правда у тому, що сьогодні уже недостатньо профільних знань історика в історичному музеї, мистецтвознавця у картинній галереї чи етнографа-фольклориста у музеї етнографії, - ділиться роздумами голова Львівської асоціації музеїв та галерей, віце-президент ІСОМ Зеновій Мазурик. -  Необхідні також знання сучасних форм музейної комунікації, психології, педагогіки й інші. Сучасні музеї просто зобов'язані, з одного боку, формувати експозиційний простір як простір дискурсивний, а з іншого - як живий та захопливий, куди хотілося б повертатись. Однак це не зробиться просто так, над цим треба працювати. Після стількох обговорень, спеціальних "круглих" столів, семінарів справа тільки цьогоріч зрушилася з місця: поза незалежним проектом "Живе мистецтво", використанням музеїв - як простору для навчання дітей -зацікавилось також обласне управління освіти. І не лише на словах, а намагаючись впровадити конкретні ініціативи. Роз'яснюючи людям, що і до чого, залучаючи до співпраці тих, від кого багато що і справді залежить, даючи окремі вказівки, воно навіть досягло перших обнадійливих результатів. А відтак усі ми, коли є бажання чути один одного, щось усе-таки можемо".

"Потребу інтерактивного спілкування з відвідувачами (дітьми - передовсім)  наш музей відчув ще в кінці 80-х років, - розповідає директор Національного музею у Львові Ігор Кожан. - Інша справа, що таке спілкування у той період музей не вважав дійсно нагальним. А тому, усе, що робилося, було епізодичним і розголос мало невеликий. Сьогодні ситуація інша: про потребу напрацювання нових комунікативних схем йдеться уже на всіх рівнях, зрештою, як і про нові за такого випадку перспективи. Нас це ітригує. А тому, не відкладаючи тематичні ініціативи у довгу шухляду, уже провели у себе курси писанкарства (на які приїжджали навіть діти із Червонограда та Сокаля) та працюєм над "відкритими" уроками для шкіл. І це - тільки початок".

Років зо два тому, президент ІСОМ Європи, відвідавши Львів, сказав, що потрібно кожного європейського політика привозити у наше місто й у наші замки, щоб він розумів, долю якої культури та якої нації він вирішує, сидячи за столом переговорів. Однак це аж ніяк не означало, що мусимо законсервуватися: нові форми спілкування музею та його гостей просто необхідні для того, аби думка не спала, аби не минало відчутття унікальності простору, у якому існуємо...