Почнемо з нездатності ОПЕК знизити видобуток, аби підтримати ціни. Не розумію, як хтось міг цього очікувати. 

Я завжди вважав, що у тих випадках, коли говорять про ОПЕК, мають на увазі Саудівську Аравію – єдиного гравця, який коли-небудь серйозно боровся з падінням цін. Зараз на неї припадає тільки близько 13% світового видобутку, що обмежує її можливості навіть при негнучкому попиті.

Не варто забувати й про прецеденти. Востаннє таке перенасичення ринку нафтою ми бачили у 1980-их. Тоді Саудівська Аравія різко зменшила видобуток, але й це не допомогло. Врешті-решт “саудити” здалися, і ціни все одно впали. То навіщо ж їм знову проходити через це?

Тепер перейдемо до Венесуели з ядерними бомбами (Росії). Вона щораз більше виглядає вразливою для кризи. Довгострокові відсоткові ставки становлять майже 13%, національна валюта падає, у багатьох підприємств приватного сектора великі борги у іноземній валюті.

Ви могли б подумати, що величезні валютні резерви дозволяють владі врятувати компанії, які вскочили в халепу, але ринки явно дотримуються іншої думки. І все це починає виглядати дуже серйозно.
*Це стаття із блогу відомого економіста, нобелівського лауреата Пола Кругмана.

На тлі розгубленості у двох найбільших нафтовидобувних регіонах –Росії та Персидській затоці – ціни на нафту впали зі 110 доларів, що були ще влітку, до менш ніж 70 доларів минулого тижня. Пояснень цього багато. 

Починаючи від надмірного обсягу нафти на ринку через збільшення видобутку сланцевої нафти в Сполучених Штатах до змови “саудитів”, сенс якої полягає у тому, аби через зниження цін зробити американську сланцеву нафту нерентабельною.

Обвал цін на нафту багато в чому пов’язаний і з попитом та пропозицією в Північній Америці. У США видобуток сланцевої нафти із 2010 року збільшився на 3,6 мільйона барелей на день, Канада додала свої 1,5 мільйона барелей на день, які отримує з нафтоносних пісків. Водночас споживання у США зменшилося на 3,3 мільйона барелей на день. Нові автомобілі стали на 25 відсотків економнішими, аніж моделі п’ятилітньої давності, до того ж молоді американці почали менше їздити.

Сім років тому нафтові компанії, які мріяли, аби збільшення попиту довело ціни до рівня 150 доларів за барель, не скупилися на інвестиції. Але тепер нові родовища у Арктиці, Центральній Азії та глибоко в океані розчаровують, оскільки дають надто мало нафти при дуже великих затратах.

За даними Міжнародного енергетичного агентства, близько 2,6 барелі нафти на день, якщо користуватися інвестиційною термінологією, “виявилися на мілині” – ціни на неї перебувають на надто низькому рівні і не можуть покрити затрат на видобуток. Водночас Іран, Ірак та Венесуела відчайдушно потребують збільшення виробництва нафти, аби наповнити свої бюджети.

Якщо великі імпортери нафти – Китай, Європа, Індія, Японія і Сполучені Штати активно руйнуватимуть монополію нафти як транспортного пального, глобальне споживання падатиме навіть у більш благополучний час. Це ж приведе до ще одного приємного наслідку: зниження ціни до 60 доларів за барель замість 120-ти вивільняє трильйон доларів для бурхливого економічного росту країн-імпортерів нафти.

Найбільший ризик по­в’язаний із самозаспокоєнням. Якщо ціни є набагато вищими за 100 доларів, держави та споживачі можуть дійти хибного висновку, що нафта – єдине надійне пальне, що в нас немає потреби створювати інфраструктуру для електромобілів чи для автівок, які працюють на природному газі. Як транспортне пальне нафта ще використовуватиметься кілька десятиліть, але вже зараз стає лиш одним із багатьох варіантів. Тому ми можемо “відчепити” економічне зростання від нафти, зробивши клімат стабільним, а економіки багатшими. Ми можемо залишити в минулому нафтову тиранію.

Дії Путіна в Україні спричинили абсолютну дипломатичну і економічну катастрофу. А якщо говорити про ситуацію в самій Росії, то там Путін може дуже швидко зійти з позицій.

Росії завдали потрійного удару. По-перше, йдеться про жахливу внутрішню політику, що поєднує протекціонізм і клановий капіталізм – клептократія Путіна досі процвітає. По-друге, санкції Заходу, запроваджені після втручання Росії у справи України, завдають серйозної шкоди російській економіці – зовнішній борг не можна рефінансувати, а державні резерви, які були переоцінені щонайменше на 100 відсотків, стрімко тануть. Все це робить Росію не здатною упоратися з ударом номер три – з різким падінням цін на нафту.

Путін з усіх сил намагається контролювати ситуацію. Минулого тижня він виступив зі зверненням до Федеральних зборів, у якому в усіх бідах звинуватив заздрість та ворожість США. 

Але проблеми Росії надто очевидні, щоб їх можна було приховати від пересічних росіян, які відчувають різке падіння рівня життя і вже втомилися від війни. Якщо економічна криза не зупиниться, Путіну доведеться діяти. Одним із виходів для нього може стати втеча з території України, що, найімовірніше, й спричинить скасування санкцій. І така точка зору зовсім не наївна.

Один із владних телеканалів назвав нещодавнє звернення Володимира Путіна “Посланням з неба” (“Посланием свыше”). У його проповіді прозвучали не лише месіанські, але й оборонні нотки. 

Він назвав Крим священним місцем, порівнявши його із Храмовою Горою в Єрусалимі. “Саме тут, в Криму, у давньому Херсонесі, прийняв хрещення князь Володимир, а потім охрестив і всю Русь… І це дає нам усі підстави говорити, що для Росії Крим має велике цивілізаційне і сакральне значення… І саме так ми будемо до цього ставитися відсьогодні й назавжди”. Андрій Кураєв, священик Російської православної церкви, у своєму блозі написав, що заява Путіна не має особливих релігійних підстав, але нагадує заяву Муссоліні про те, що “Ефіопія відсьогодні назавжди належить Італії, вона знову стала тим, чим була в часи Юлія Цезаря”.

Насправді небагато росіян знають, що Володимир прийняв хрещення у Криму. Для більшості з них Крим асоціюється радше з гедонізмом, ніж із чимось духовним. Крим традиційно вважався місцем відпочинку, курортних романів, державних санаторіїв і дач. Саме за ним найбільше шкодували росіяни після розпаду Радянського Союзу і саме до такої постімперської ностальгії апелює Путін.

Головна причина, чому росіяни вірять пропаганді, полягає у тому, що вона перегукується з їхніми почуттями. Головне почуття росіян, яке експлуатує і підживлює Кремль, це відчуття образи – заздрості та ворожості. Люди, позбавлені права брати участь у виборі своєї долі, спрямовують свій гнів і образу на уявного ворога, чи то на українських “фашистів”, а чи на американських імперіалістів. 

Незважаючи на зростання занепокоєння рівнем життя, рейтинг популярності Путіна зостається на рекордно високій позначці. Але якщо згадати вуличні демонстрації 2011 року, все може змінитися дуже швидко. Більшість росіян сприймають свою країну як корумповану і таку, що не цікавиться потребами народу. Путіну відомі ці небезпеки. Щоб зберегти свої позиції, йому слід переконати Захід почати скасовувати санк­ції, аби дати поштовх еко­­но­мічному росту в Росії. Але вод­­ночас Путіну необхідно й далі підтримувати легенду про ворогів усередині і за ме­­жами країни. Щоб якось це поєднати, йому доведеться пожертвувати сходом України, але при цьому зберегти Крим.

Уявіть, що ви виросли, говорячи неправду. Не зрідка, з корисних мотивів, а у кожен момент вашого публічного життя – в школі, на роботі, на громадських заходах. Вам доводилося брехати, аби вижити, тому що покаранням за правду була руйнація вашої академічної чи професіональної кар’єри або навіть тюрма. 

Для росіян, які досягли повноліття до 1991 року, це єдиний відомий шлях. Коли люди цього покоління прийшли до влади, то створили суспільство, в якому панувала симуляція, фальшиві вибори, фальшива вільна преса, фальшивий вільний ринок і фальшиве правосуддя. “Усе це – піар”, – каже мені один московський ровесник. 

Такий цинізм є дуже корисним для держави: коли люди перестають довіряти усім інститутам або втрачають цінності, їм легко буде нав’язати конспірологічний світогляд.

Коли в 2014 році епідемія Еболи тільки-но з’явилася, мало що могло зупинити подальше поширення інфекції. Влада багатьох країн не була до цього готова, ВООЗ не хотіла визнавати очевидне, погрузнувши в бюрократії. 

Тих, що першими почали реагувати, звинуватили у невиправданій тривозі, а небезпека й далі зростала. Спеціальні сили “Лікарів без кордонів”, співробітники багатьох організацій, які подавали медичну допомогу, разом із місцевими лікарями, медсестрами, лікарями “швидких” та похоронними групами пліч-о-пліч боролися з інфекцією. Коли запитують, чим вони керувалися, то багато хто згадує Бога, деякі говорять про країну, хтось – про інстинкт кидатися в пекло, а не втікати подалі…

Саме тоді, коли світ най­­­­більше потребував во­лон­терів-медиків, їм дове­лося дорого заплатити за свою діяльність… Світ може спати спокійно, адже група чоловіків та жінок готова стояти і боротися. За невтомні прояви хоробрості та милосердя, за те, що вони виграли час, аби світ посилив захист, за впертість, самопожертву і за порятунок людей борці з Еболою стають людьми року.

Від “Пошти”. Окрім статті про “Людину року”, журнал Time друкує тексти й про тих, що претендували на це звання. Цього року до шотлиста потрапили учасники протестів у Фергюсоні (як активісти року), Джек Ма (капіталіст року), Масуд Барзані (опортуніст року) та Володимир Путін (імперіаліст року).