У той час, коли в Австралії проходить саміт G20, криза в Україні загрожує світовій торгівлі та системі ядерної безпеки. Яд, що отруїв життя міжнародної спільноти в результаті вторгнення Росії в Україну, поширюється дуже швидко. 

Коли в кінці 1990-их років Росія приєднувалася до Великої вісімки і Великої двадцятки, мета полягала в тому, щоб інтегрувати Москву в колективні системи, що є спільними для розвинутих держав. Така інтеграція мала бути як політичною, так і економічною. Тепер же подібні саміти більше нагадують сцени конфронтації, аніж співпраці.

У п’ятницю, 14 листопада, Девід Кемерон попередив про можливе посилення санкцій щодо Росії, а Володимир Путін перед від’їздом до Австралії заявив, що вводячи обмеження проти РФ, США “грубо порушують” принципи тих торгівельних інститутів, над створенням яких вони ж самі працювали. 

Путін обговорює ці питання так, наче Росія тихо займалася своїми справами, і несподівано стала жертвою нічим не спровокованих актів економічної війни. Він та міністр іноземних справ Сергій Лавров, поза сумнівом, є майстрами мистецтва вдаваної невинності. Вони вміло змінюють приступи наглої брехні періодами, під час яких демонструють відкритість до розумних аргументів. Спочатку вони відправляють війська в Україну, потім відкликають їх. Спершу підписують договори, а потім відмовляються від них. Саме тому війна в Україні досі продовжується…

Українці так хочуть перерви, а європейці так прагнуть вірити, що вона настала, що вона можлива або що вона коли-небудь буде, що готові погодитися на всі умови… Мотиви Росії розгадати неважко: захоплені ополченцями території не є самостійними в політичному та економічному сенсах, пором на Крим не справляється з потоком людей та вантажу. Можливо, ціль полягає в тому, щоб знайти певне “логічне” вирішення цих проблем?

Жорстока правда полягає в тому, що Москва не дозволить Україні вийти з-під її контролю. Під прикриттям масштабної дезінформаційної кампанії в самій Росії, в Україні та в цілому світі, вона продовжує вести гібридну війну.

У минулий тиждень виявився геополітичний парадокс. Ми святкуємо 25-ту річницю падіння Берлінського муру і водночас спостерігаємо, як Володимир Путін намагається силою опустити на сході нову залізну завісу. 

Але побережіться, пане Путін: найбільш життєствердний прецедент трапився все ж 1989-го, коли залізна завіса впала назавжди. Більшість колишніх країн-членів Варшавського договору, передусім Польща, прибалтійські країни і колишня Східна Німеччина, сьогодні є процвітаючими демократіями із ринковою економікою. І ось чотири найбільш позитивних уроки 1989 року та чверті століття, що йшла за ним.

1. Європейський Союз може працювати. Зараз складається враження, що Євросоюз є прикладом того, як не треба керувати капіталістичними демократіями XXI століття. Там економічний застій, ЄС безуспішно бореться за свою політичну легітимність, його руки й ноги зв’язані проблемами колективних дій та неповороткою бюрократією. Але в той же час цей затхлий, нудний, забюрократизований ЄС є ініціатором найбільш успішної демократичної трансформації з часів плану Маршалла. У складні часи перспектива членства в ЄС переконала суспільства і політичну еліту Східної Європи в необхідності проведення демократичних і ринкових реформ.

2. Історія – це не доля. Мирне співіснування Німеччини та Франції повинне нас навчити того, що навіть вікова ворожнеча не перетворює війну в необхідність.

3. Приватизації недостатньо. Коли впав Берлінський мур, виникло важливе питання: як здійснити перехід від комуністичного авторитаризму до ринкової демократії. Очевидною складовою такого переходу була приватизація. Але тут же почалися запеклі дискусії про те, наскільки швидко її треба проводити, наскільки вона повинна бути справедливою, ефективною… Усі погодилися, що приватизація є необхідною умовою переходу, однак дискусії продовжувалися в питаннях про те, чи достатньо її одної. Завдяки Росії та її скандалам ми сьогодні знаємо, що відповідь на це питання – негативна.

4. Важливим є існування організованого громадянського суспільства. Політичні вподобання у Центральній Європі і колишньому Радянському Союзі за останню чверть століття були такими ж неоднорідними, яким є сам цей регіон. Але їм притаманна одна спільна риса. Перехід вдалося здійснити в тих країнах, в яких до 1989 або 1991 року склалося міцне, добре організоване і спрямоване на зміни суспільство. 

1989 рік був настільки сповнений ейфорії, а сьогоднішній настільки похмурий, що виникає спокуса цинічно глянути на мрії про тріумф демократії 25-річної давності. Зараз демократичні революції частіше зазнають поразки або видихаються, свідченням чого є арабська весна і Помаранчева революція в Україні. Найбільш важливим уроком падіння Берлінського муру є такий: щоб добитися перемоги, потрібні роки поразок.

Якщо ви сумніваєтеся в цьому, то майте на увазі, що у Путіна сумнівів немає. Його агресія виростає із розуміння крихкості правлячого режиму, а не з гордості за його міцність. Українські демократи з їх купленою на зібрані кошти зброєю і напіврозваленою економікою можуть здатися нам слабкими та безпорадними. Але Путін бачить у них загрозу, оскільки вони надихають його демократичних опонентів усередині Росії. Він намагається створити нову залізну завісу, оскільки знає, що кремлівські стіни так само неміцні, як і Берлінський мур.

За останній рік ознак такого повернення ставало все більше й більше, але західний світ усвідомив це тільки після слів Михаїла Горбачова: через чверть століття після падіння Берлінського муру над Європою знову піднялася тінь льодяної зими. Як вважає останній лідер СРСР, ми всі опинилися на межі перед новою холодною війною. А відповідальність за це лягає на Захід, який хоче знову почати нову гонку озброєнь.

Той факт, що Горбачов, людина, яка в свій час дала змогу покінчити з холодною війною, інтерпретує ситуацію зовсім не так, як це роблять на Заході, є досить показовим. Як і Володимир Путін, він не погоджується з думкою про перемогу Заходу в холодній війні і засуджує НАТО за наміри просунутися на схід. Але ще більш показовим є загострення в пострадянській Європі.

ОБСЄ, якій доручили нагляд за дотриманням підписаного у Мінську 5 вересня договору про перемир’я, попередила про “реальну небезпеку нової ескалації”. Насправді ж договір про зупинку вогню не дотримувався, до того ж – жодною зі сторін. 

Не дотримувався через те, що Росія відмовляється закрити кордон із Україною (яким йде постійний потік озброєння і людей для підтримки донбаських сепаратистів), і тому, що Україна надто слабка, аби змусити дотримуватися його.

Насправді Обама мріяв про перезавантаження відносин із Москвою. Але Путін сприйняв усі наші дії як загрозу, що підштовхнуло його до реалізації наступальної політики, що полягає в постійному випробовуванні на міцність меж дозволеного. Якщо перед ним не поставити межі, він піде далі України і дестабілізує інші країни.

Проблема в тому, що Путін становить небезпеку не тільки для суверенітету України і безпеки Європи, але й для європейського політичного порядку. Його ціль – дискредитувати європейські інститути й демократію. Із 2007 року він каже нам, що хоче іншу систему безпеки, нові ялтинські домовленості, які ми не можемо прийняти. Тому Захід є таким розгубленим. Ніхто не хоче дійти до кінця в цьому аналізі і ввійти в реалії нової холодної війни.

Захід починає це розуміти, але не готовий увійти в глобальне суперництво з Москвою. А Путін його до цього підштовхує! Він хоче, щоб до нього ставилися, як у минулому до СРСР… Він намагається нас залякати і зовсім не має наміру відступати в Україні. Усі ці кроки спрямовані на те, аби змусити нас зняти санкції, капітулювати. 

Його ціль – отримати право вето на території колишньої Російської імперії та СРСР. Йому потрібно, щоб у цих країнах просиналися із питанням: “Що робить Кремль”?

Саміт “двадцятки” в австралійському Брісбені став демонстрацією відсутності спільної мови в Росії та Заходу. Він проходив у ситуації граничної напруги між Росією та світовою спільнотою, спричиненою тривалою кризою в Україні.

Австралійський прем’єр Тоні Еббот навіть пропонував не запрошувати Володимира Путіна на форум (серед загиблих пасажирів малайзійського Boeing було 28 австралійців), а потім пообіцяв йому жорстку словесну дуель. Росія ж за два дні до саміту послала до побережжя Австралії групу військових кораблів (завдання походу – “демонстрація прапора в регіоні”). 

Те, що російський президент все ж брав участь у саміті, – хороший знак для Росії. Вона й далі є включеною в обговорення міжнародної економічної проблематики. З іншого боку позиції Росії та Заходу щодо української кризи й далі є непоєднуваними.

Спроби обговорити ситуацію здійснювалися на двосторонніх зустрічах (із Ангелою Меркель Путін говорив чотири години), однак сторони не розуміють один одного. До того ж ситуація асиметрична: Захід чекає від Росії зміни політики щодо південного сходу України – Росія робить вигляд, що не веде там ніякої політики.

На цьому саміті давні протиріччя виявили себе з небаченою гостротою. Якщо раніше за великим рахунком мова йшла про обмін нотами на рівні МЗСів, то тепер це показано публічно. Демонстративно холодний прийом, різкі слова канадського прем’єра при рукостисканні, розсадка, яка мала показати ізоляцію Росії, і врешті ранній від’їзд Путіна красномовно свідчать про ставлення до Путіна всередині “двадцятки”…

Росії дається можливість відіграти назад. Обама підкреслив, що першим запропонує відмінити санкції, якщо Росія “обере інший шлях”, а Меркель заявила, що, не дивлячись на позицію російського лідера щодо України, “важливо використовувати будь-яку можливість для діалогу”. Та щоб скористатися цією можливістю, Росії доведеться визнати свою роль в українській кризі.