Може здатися, що Путін зараз перебуває у вкрай нелегкому становищі. З точки зору опозиційно налаштованого спостерігача, усе саме так і виглядає. Якщо ж дивитися на ситуацію очима впевненого у власній місії вождя великої нації (думаю, саме таким у глибині душі вважає себе Путін), то це може виглядати зовсім по-іншому.

Як не дивно, він може щиро вірити, що час працює на нього. Саме тому Путін місяцями перебуває в стані, який при раціональному аналізі здається цугцвангом. Для політика, який живе за жорсткого календаря виборів і під контролем суспільства з опозицією, така поведінка не нормальна і веде до втрати довіри. Для автократа, у якого ніхто не має права вимагати звіту, це цілком допустимо.

Путін може відчувати себе патріархом світової політики, її невіддільною та важливою частиною, і має для цього реальні підстави: серед керівників країн, що є постійними членами Ради Безпеки ООН, традиційної політичної еліти сучасного світу, окрім нього, немає політичних довгожителів. За 14 років перебування Путіна на світовому Олімпі там змінилося багато облич. Ще зовсім нещодавно у нього були прекрасні відносини з лідерами Заходу: Буш, Шредер, Берлусконі та Саркозі вважалися ледь не його особистими друзями. Чому б не припустити, що Путін просто вирішив почекати для себе наступної генерації лідерів західного світу, які будуть більш компромісними?..

Поки економічні санкції ніяк не відбилися на житті більшості громадян Росії, важкі часи для пропутінської більшості все ще залишаються туманними погрозами. Припустимо навіть, що через рік ситуація стане помітно гіршою, а через два – геть поганою. Що це змінить на практиці? Ніяких структур, здатних чинити владі опір, у країні нема, як і нема навіть умов для їх появи. Чисельні охоронні органи повністю укомплектовані й забезпечені, і для них гроші знайдуться навіть тоді, коли не вистачатиме на необхідне для звичайних людей… 

Путін може розмірковувати приблизно так: “У мене в запасі є років п’ять-шість, а за цей час Заходу все набридне, зміняться лідери, спаде гострота питання, про нещасний літак усі забудуть і від розмови про прагматизм нові західні лідери відступлять, заднім числом погодяться з новим статусом Криму, поступово скасують санкції, махнуть рукою на Україну та змиряться з її статусом васала Росії”.

Відносини між Росією та Заходом досягнули найнижчого рівня з моменту закінчення холодної війни… 

Якщо говорити про те, хто постраждає більше, то відповідь очевидна: у результаті взаємних санкцій Росія може втратити значно більше, аніж Захід. Європа не відчує на собі майже ніякого негативного впливу, а от Росії буде нанесений серйозний удар. Панівні позиції в її економіці займають газовий і нафтовий сектори – на них припадає 60% експорту. Більша частина нафти добувається в Сибіру, старі та неефективні підприємства якого потребують західних технологій та інновацій, що зараз опинилися під забороною у зв’язку з посиленням санаційного режиму.

Те ж можна сказати й про найбільші державні банки Росії – вони не зможуть отримати доступу до фінансових засобів західних фінансових ринків. Зовнішній борг російських банків і нефінансових компаній сягає 80 мільярдів доларів, і його необхідно повернути до кінця року.

Чи може все це змусити Путіна змінити ставлення до Росії? Судячи з усього, ні, оскільки жорсткі позиції російського президента підтримують як російське суспільство, так і представники бізнес-спільноти. Зараз побутує думка, що Росія має достатню кількість ресурсів і бажання дотримуватися тієї лінії, яку обрала. Путін може спробувати перевірити межу рішучості Заходу, запровадивши власні санкції або посиливши підтримку ополченців. Тому існує ймовірність, що наступні кілька тижнів стануть особливо важкими.

Упродовж останніх кількох місяців Україна зробила багато для того, щоби відновити свої військові сили після двох десятиліть невмілого керівництва, корупції та надуманого відчуття безпеки, що, окрім цього, занурило військово-промисловий комплекс країни в тривалу сплячку.

Тепер на службу в армії призивають військовослужбовців запасу. Міністерство оборони розпорядилося відновити роботу заводів, що виробляють зброю. Нещодавно створена Національна гвардія поповнилася десятками тисяч добровольців, готових воювати на сході України, а ще кілька тисяч людей вступили у воєнізовані батальйони.

Можливо, найбільш показовим моментом є те, що в травні після відновлення воєнної мобілізації в Україні не було жодних протестів, як і після 31 липня, коли парламент країни проголосував за збільшення податку на прибуток на 1,5% (отримані таким чином кошти підуть на підтримку національної оборони). 

Українці визнають необхідність мати потужну армію і вперше за всю пострадянську історію готові піти на жертви заради її створення. За це вони повинні дякувати Росії, а та вже може звинувачувати лише себе. 

Навесні, якщо би Путін віддав наказ перейти кордон і захопити всі східні та південні області країни, російська армія не стикнулась би майже ні з яким опором з боку України (у квітні один із командувачів силами НАТО припустив, що Росія могла би виконати цей наказ менше ніж за тиждень). Утім зараз вона зіткнеться зі значно стійкішим суперником. Якщо Росія сподівалася на миттєве захоплення східних областей України, то свій шанс вона вже упустила. Вторгнення перейде в тривалий конфлікт, який може позбавити Путіна його популярності.

Кремль, найімовірніше, і далі підтримуватиме своїх прихильників на сході України, однак якщо українська армія надалі просуватиметься з такою швидкістю, вона зможе знищити сепаратистів упродовж кількох місяців, можливо, й тижнів. Росія дала Україні поштовх до дій. І яку би загрозу не несло просування НАТО на схід, це не могло би стати таким раптовим і напористим, як відновлення української армії.

Із моменту підписання Римського договору 1957 року характер того альянсу, який ми називаємо Євросоюзом, завжди визначався кризами. Найчастіше у відповідь на потужні внутрішні та зовнішні потрясіння цей союз зміцнювався та розширювався.

Тепер Євросоюз зіткнувся з новою зовнішньою загрозою з боку Росії, яка показала, що готова змінювати кордони сусідніх держав. Цим вона порушила правила гри, за якими Європа жила з моменту закінчення Другої світової війни.

Дії Росії довгий час впливали на життя Євросоюзу. Хоча в основі цього блоку лежало бажання уникнути продовження конфлікту між Німеччиною та Францією, союз ставав міцнішим під впливом головного геополітичного фактора того часу – холодної війни та загрози з боку Радянського Союзу. Сьогодні питання полягає в тому, чи стане вороже налаштована Росія фактором, який ще більше об’єднає членів Євросоюзу, або ж тією силою, яка віддалить їх один від одного?

Поки здається, що ці події трішки зблизили членів блоку. Але невдовзі головним випробовуванням для нього стане те, як він відреагує на спроби зменшити залежність ЄС від постачання російських енергоресурсів. Головне питання полягатиме в тому, чи захочуть окремі члени Євросоюзу утриматися від підписання побічних угод щодо енергоресурсів, які вони вже підписували раніше, аби добитися вигідних умов.

Ще одним важливим моментом буде те, чи зможе ця криза змінити центр ваги всередині Євросоюзу та Брюсселя у вирішенні питань зовнішньої політики. Ніхто не очікує, що повноваження столиць раптово перейдуть до Брюсселя. Насправді поки не зрозуміло, чи приведе загроза з боку Росії до укріплення єдності серед європейських урядів, чи спричинить їх роз’єднання.

Німеччина та Росія працюють над секретним планом мирного врегулювання напруження в Україні. 

За даними Independent, план, який зараз розробляють Ангела Меркель і Володимир Путін, ставить перед собою дві ключові цілі: стабілізувати кордони України та забезпечити країні, яка переживає фінансові проблеми, нормальні економічні умови, зокрема, нову енергетичну угоду, в якій гарантуватимуть безпеку постачання газу.

Але це має і підозріліший момент: аби росіяни прийняли запропоновані Меркель умови, міжнародна спільнота буде вимушена визнати незалежність Криму та його анексію Росією. Багатьом в ООН, ймовірно, з таким кроком буде важко змиритися.

Як повідомляють близькі до таємних перемовин джерела, перша частина стабілізаційного плану потребує, щоби Росія перестала надавати воєнну і фінансову підтримку прибічникам сепаратизму в Східній Україні. Натомість, за умовами угоди, регіон отримає певну незалежність. При цьому український Президент повинен буде не претендувати на вступ до НАТО, а Путін не заважатиме новим торгівельним відносинам України з Європейським Союзом.

Коли закінчилася холодна війна, Угорщина посідала особливе місце в історії революцій 1989 року. Вона була першою країною радянської орбіти, яка відмовилася від комунізму та зробила вибір на користь ліберальної демократії. Сьогодні вона знову стає законодавцем моди і першою європейською країною, що засуджує ліберальну демократію та відмовляється від неї. Вона переймає нову систему цінностей, втіленням яких є Росія Володимира Путіна…

Найважливіші елементи путінізму – націоналізм, релігія, соціальний консерватизм, державний капіталізм і панування влади у ЗМІ. Усі вони певною мірою відрізняються від сучасних західних цінностей, що ґрунтуються на правах особистості, терпимості, космополітизмі й інтернаціоналізмі або навіть ворожі щодо них. Якщо роздивитися, то можна побачити й інших політиків, які перейнялися путінізмом. Прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Таїп Ердоган відійшов від своєї реформаторської тактики та змінив її на іншу – консервативнішу в соціальному плані, ісламістську та великою мірою націоналістичну програму. Багато європейських украй правих лідерів – Марін Ле Пен у Франції, Герт Вілдерс у Голландії і навіть Найджел Фарадж у Британії – відкрито захоплюються Путіним і тією політикою, яку він символізує.

Успіх путінізму багато в чому залежатиме від успіху Путіна та Росії. Якщо він здолає Україну та перетворить її у слабку країну, яка випрошує допомоги у Москви, то виглядатиме переможцем. Але якщо успіху доб’ється Україна, а економіка Росії слабшатиме далі, Путін опиниться на чолі глобально ізольованої сибірської держави, що існує виключно за рахунок продажу нафти.