Взимку, коли вирішувалося питання переліку предметів на Національний мультитест, виникла суттєва дискусія, чи має бути історія України обов’язковою його складовою, мовляв, без цього наші діти не знатимуть її. Звісно, історію вчити потрібно, було б добре мати й підсумковий іспит, однак можна завчити сотні фактів та на високий бал пройти тест, а проте не знати її, не розуміти, не відчувати як важливу складову власної самоідентифікації, як джерело відповідей на запитання, хто я, де моє коріння, чому склалося так, як склалося. А якщо нема відповідей на ці головні питання, нема бажання їх шукати, то нами легко маніпулювати, нав’язувати міфи про «старшого брата», прищеплювати комплекс меншовартості. Щоби розуміти історію, до неї потрібно доторкнутися, зануритися, перейнятися нею, захопитися. А де це краще зробити, як не під час мандрів місцями, просякнутими історією. Таких на Львівщині чимало: замки і палаци, давні монастирі і церкви, історико-культурні заповідники, де поряд із просвітницькою триває значна наукова діяльність.

Нещодавно, коли я брала інтерв’ю в Марії Іванців, художниці-реставраторки та реконструкторки, про переїзд її сім’ї зі Львова в село («Важливо не де ти живеш, а яке середовище створюєш навколо себе», «Львівська Пошта», № 19 (2445) від 10.05. 2023 р.), вона розповіла, що одним із критеріїв нового місця проживання була близькість до історичної локації. Тож, продовжуючи цикл матеріалів про мандри рідним краєм, я попросила її порадити кілька локацій, у яких варто побувати. 

«Львівська область, як і багато інших, має чимало місць давньої слави, місць пам’яті та тяглості поколінь. Нині вона одна з найбезпечніших в Україні, адже через війну дуже велика частина нашої країни є недоступною для мандрів. А вибиратися кудись треба, навіть попри війну, попри всі переживання і тривоги, попри всі повсякденні клопоти й невідкладні справи, бо це місця нашої сили, – переконана Марія Іванців. – Таких історичних локацій у нас доволі багато, і хоч деякі з них незаслужено трохи обділені увагою відвідувачів, вони зберігають пам’ять про пращурів, про давню звитягу та неймовірну працьовитість нашого народу. Потрібно розуміти, що, відвідуючи слов’янські центри, руські городища, руїни давніх храмів і замків, ми підтримуємо цю пам’ять, вона нас насичує. Водночас це сприяє налагодженню туристичних маршрутів, а отже, й розвитку регіону. Ці пам’ятки – наша спільна культурна спадщина, яка потребує великої праці професійних музейників, археологів, менеджерів, а також суспільної уваги. Тож мандруймо, відкриваймо для себе нашу історію!»

Співрозмовниця запропонувала кілька локацій, розповісти про які в одному матеріалі, звісно ж, не вдасться, проте спробуємо зацікавити й заохотити податися в них. А також закликала за кожної нагоди вибиратися кудись, цікавитися, пізнавати щось нове. Якщо ж немає такої змоги, можна робити це принагідно, подорожуючи в справах чи відвідуючи рідних. Багато хто, наприклад, зможе так побувати у Винниківському історико-краєзнавчому музеї, доволі багатому на експонати, а водночас дуже сучасному, або ж Бродівському краєзнавчому музеї. 

Важлива умова: плануючи поїздку, з огляду на воєнний стан варто заздалегідь з’ясувати графік їхньої роботи, а інколи й записатися на екскурсію. Докладнішу інформацію про вартість квитків, графік роботи, спосіб добирання, а також контакти можна довідатися з офіційних сайтів закладів, їхніх сторінок у соцмережах.

Це загалом цілий комплекс скель, залишків давніх укріплень, жител, культових споруд. Стільське городище – це середньовічне городище білих хорватів на західних теренах України (дехто навіть називає його столицею білих хорватів, про яких тричі згадує «Літопис врем’яних літ»). Розташоване воно вздовж східних околиць сіл Стільсько, Дуброва та Ілів, що поблизу Миколаєва. Засноване у VII столітті, час розквіту, на думку вчених, припадає на IX – X століття. Тоді там було майже 45 тисяч мешканців. До заповідника належить й Ілівське городище-святилище, скельний комплекс «Дірявець», гребля в селі Дуброва. 

Навколо Ілівського та Стільського городищ відкриті рештки давніх курганних некрополів, датовані періодом від ІІІ тис. до н.е. до ранньої княжої доби.

Давні слов’яни заснували тут язичницьке святилище приблизно в середині VІІ століття. Водночас є відомості, що на цих теренах були поселення трипільської та висоцької культур, а згодом, у V – VI століттях, склавинів. Археологічні знахідки вказують на те, що місцеві язичницькі племена практикували ритуали з людськими жертвоприношеннями. А в Х столітті Пліснеськ простягався на кількасот гектарів і був у 45 разів більший за тогочасний Київ!

Докладніше про це вам обов’язково розкажуть професійні екскурсоводи. А ще запропонують побувати всередині автентичної слов’янської споруди Х століття, яку тут позаторік відтворили археологи. 

Розташований заповідник у селі Підгірці, що за 90 кілометрів від Львова. Дорогою можна побувати й на інших туристичних локаціях, серед яких Олеський та Підгорецький замки, нещодавно відреставрований храм Святого Йосифа (1763 р.), підгорецький монастир отців-василіян, включений у програму екскурсії «Давнім Пліснеськом».

Ця фортеця – залишки давньоруського оборонного комплексу на скелях поблизу села Урич на Сколівщині – є не тільки унікальною історичною локацією, а й цікавою пам’яткою геології. На думку дослідників, фортифікаційний комплекс на скелях був заснований у ІХ столітті племенами білих хорватів як оборонний і митний пункт: повз Тустань проходив Соляний шлях, яким перевозили сіль із Галичини до країн Центральної Європи. Згодом місто-фортеця стало прикордонним і митним центром між Галицько-Волинським князівством та Угорщиною. Перші письмові згадки про нього датовані XIV століттям.

Нині Тустань є популярною туристичною локацією, місцем проведення фестивалю «Ту Стань!». Окрім самих скель, цікавими для відвідувачів будуть музей Тустані та культурний центр «Хата у Глубокім». Варто також сказати, що заповідник є складовою Національного природного парку «Сколівські Бескиди».

Нинішнє село Звенигород, що за 20 кілометрів від Львова, є давнім містом, старішим за Львів і Галич, про яке можна знайти щонайменше 15 згадок у давніх літописах, одна з перших князівських столиць на заході України. Позаяк Звенигород збудований на болотистій місцевості, а ґрунт тут добре консервує різноманітні матеріали, то збереглося чимало унікальних артефактів, зокрема з княжого часу, проте досліджена ця давня столиця не більш ніж на 10 відсотків. 

Перша літописна згадка про місто датована 1086 роком, звідси походять три найдавніші документи Державного архівного фонду України – берестяні грамоти, одна з них містить зразок письма та мови ХІІ століття. 

Своєму розквіту в ХІІ столітті Звенигород завдячує князюванню тут Володимирка Володаревича (1124 – 1141 рр.). Він перетворив місто на багату столицю, площа якої в межах укріплених ділянок становила 139,5 га.

Однією з менш знаних і популярних туристичних локацій є замок в Старому Селі. До речі, його можна відвідати дорогою до Звенигорода. Старосільський є найближчим замком до Львова і пам’яткою архітектури XVI – XVII століть, а завдяки своїй площі (2 га) вважається найбільшим на Львівщині. Прикро, що він у аварійному стані.

Це п’ятикутна оборонна споруда, проте її будівничі невідомі: хтось каже, що замок будували у 1584 – 1589 роках на замовлення князя Костянтина Острозького, хтось схиляється до пізнішого датування: в 1642 році його заклав Владислав-Домінік Заславський. Стіни мали висоту вісім метрів і товщину два метри. Башти були заввишки 14-16 метрів (донині збереглося три з п’яти). Обороноздатність фортеці підвищували рови, вали й довколишні болота. Замок кілька разів руйнували й відбудовували.

Попри значну руйнацію тут є чим захоплюватися й надихатися: потужні мури, вишукано оздоблені вежі, величезна площа… 

Ще одна малознана локація – залишки Добромильського замку. Серед усіх фортець Львівщини ця є найвищою, бо збудована на висоті 560 метрів над рівнем моря. За гарної погоди з мурів замку добре видно Самбір, відстань до якого становить 40 кілометрів, а також віддалений на 30 кілометрів Перемишль. Цікаво, що гору, на якій зведений замок, називають Сліпа.

Добромильський замок є пам’яткою архітектури другої половини XVI століття. Однак від нього залишилися руїни. Можливо, саме в цьому привабливість об’єкта, особливе зачарування. Бо нерідко саме поруйновані мури більше зворушують, розбурхують уяву, аніж гарно реставрований, «як новенький» історичний об’єкт. Перший Добромильський замок тут збудував львівський ловчий Микола Гербурт у середині XV століття, але він був дерев’яний і згорів під час татарського набігу. Мурований замок постав на цьому ж місці завдяки Станіславу Гербурту в 1566 році (після того, як місто здобуло магдебурзьке право), а добудовували його вже нащадки. Замок був овальним, завдовжки 85 метрів і завширшки 25 метрів. Цікаво, що в ньому ніколи не жили – його призначення було тільки оборонне. Дорога до замку починається в селі Тернава (не доїжджаючи до Добромиля), дістатися туди можна рейсовим автобусом.