Багато хто з жителів великих міст має мрію бути ближче до природи, де чистіше повітря, спокійніший ритм життя, де співають пташки, а овочі й фрукти можна зірвати буквально за вікном. Переважно мовиться про власний будинок у передмісті, але на нього потрібні чималі гроші. Звісно, є й ті, що хотіли б жити подалі від міста, але тут є чимало «але». 

А от подружжя Марії та Яреми Іванцівих разом із чотирма донечками (найстаршій, Яринці – вісім років, Юноні – шість, Меланії – п’ять, а найменшій Катерині – два) переїхало у вересні 2021 року зі Львова, і це був їхній свідомий вибір. І не в передмістя, а за 70 кілометрів, на хутір, і діти пішли в місцеву школу.

Про подружжя Іванцівих, яке не просто захоплюється історією, зокрема епохою Середньовіччя, а й допомагає іншим відкрити її, пережити як новий захопливий досвід, а не як нудний розділ підручника чи набір певних стереотипів про важке й нужденне життя в минулому, «Львівська Пошта» розповідала трохи більше як два роки тому («Усі ми закорінені в минулому, і це коріння дає нам силу», №3 (2324), четвер, 21 січня 2021). Ярема і Марія захоплюються історичною реконструкцією, вони – співорганізатори найбільшого в Україні фестивалю середньовічної культури «ТуСтань!». Також Ярема є засновником громадської організації «Чорна Галич», а Марія – надійна помічниця у всьому. Подружжя переймає досвід живої й цікавої історії на міжнародних фестивалях і конференціях, презентує на них наші історико-культурні заповідники. Зокрема, щойно повернулося з конференції в Польщі. 

Тож «Львівська Пошта» запитала Марію Іванців про те, як узагалі виникла ідея щодо переїзду, що підштовхнуло до її реалізації, які критерії вплинули на вибір нового місця проживання, про враження від життя на хуторі та що потрібно врахувати тим, що теж не проти перебратися з міста до села.

– Цю думку першим висловив мій чоловік Ярема. Коли ми починали наше сімейне життя, то поселилися в квартирі, ось він і сказав, що добре було б створити сім’ю у власному будинку в селі, на природі. Я погодилася: а чому б не спробувати! І ми почали думати, як реалізувати цю мрію. 

– Наважитися було легко, ми виношували цю ідею кілька років, складали список вимог, їздили по різних місцях, дивилися, де подобається, а де ні, оцінювали екологічну ситуацію, зв’язок із цивілізацією. Сумнівів, що чинимо правильно, не було, натомість були роздуми, як краще це зробити. Думали про освіту, бо саме навчання дітей найбільше прив’язувало нас до Львова. Спершу намагалися в місті знайти школу, де дитина не втратила б бажання навчатися, переймалися, аби переїзд не обмежив дітям можливості здобуття освіти. Ми були абсолютно переконані, що спосіб життя на селі здоровіший, а от щодо освіти мали сумніви: чи буде її якість достатньою, чи не створить перешкод для подальшої життєвої дороги.

Але потім зрозуміли, що й поза Львовом у нашій області є чудові навчальні заклади з прекрасними педагогами, які вміють надихати дітей та заохочувати до навчання. А це, вважаю, найважливіше, особливо в молодшій школі. В невеличких містечках і селах бувають більш чуйні, уважні педагоги, та й класи менші, тобто ми побачили більше переваг у освіті дітей. 

– Найстарша донька готувалася йти до школи, і ми вирішили, що саме час. І я, і чоловік виросли у Львові, я – в квартирі на п’ятому поверсі. Чоловік ще трохи їздив до родичів у село, а я взагалі «асфальтна» дитина, тож не до кінця усвідомлювала обсяг роботи і специфіку життя. Просто ми для себе вирішили, що так буде краще для нашої сім’ї, для нашого здоров’я – фізичного й психічного. Окрім того, ковід нас дуже мотивував спуститися з квартири ближче до землі і подалі від міста. Бо якщо в тебе є своя територія – невеличка чи трохи більша – ти маєш більшу свободу з організацією свого життєвого простору.

– Для нас це не стало потрясінням. Ми шукали місце, де було б комфортно, де б нам подобалося, шукали свій формат помешкання, але, по суті, навіть після того, як переїхали, наш спосіб життя не дуже змінився, просто одні обов’язки замінили другі. Нам було досить просто ухвалити це рішення. Набагато складніше воно далося нашим родичам і друзям. Більшість із них не розуміли, чому ми переїжджаємо зі Львова в село, точніше на хутір. Та й жителі села теж дивувалися. Мене часто перепитують: «Ви зі Львова переїхали сюди?» Всі звикли, що переважно із села їдуть до міста. Це вже коли почалася повномасштабна війна, люди почали розглядати такі можливості, але радше вимушено. А для нас це був добровільний, свідомий вибір, мета, до якої ми прагнули. 

– Я поки що у відпустці по догляду дитини до трьох років, але наразі не планую повертатися на попереднє місце роботи. Мені подобається займатися творчою діяльністю, яка дуже пасує до такого способу життя. Чоловік працює в Історико-культурному заповіднику «Давній Пліснеськ», а місце, яке ми обрали для життя, неподалік від нього. Тож насправді живемо коло роботи чоловіка, і це було однією з умов вибору місця проживання – близькість до історичної локації. Але на Львівщині дуже багато цікавих історичних місць, а ми поселилися недалеко не тільки від Пліснеського заповідника, а й від Олеського замку.

Не перестаємо займатися історичною реконструкцією, експериментальною археологією. Ми ланка між музеєм-заповідником і глядачем, нашу діяльність можна окреслити як представлення історії, її інтерпретація, музеєфікація пам’яток та історичних місць. Коли почалася повномасштабна війна, наше захоплення давниною набуло нового значення, стало ще актуальнішим, бо люди цікавляться своїм походженням, історією. 

– Намагаємося, наскільки це можливо, дослідити й відтворити спосіб життя в давнину на наших землях, певні його атрибути. Разом працюємо на Пліснеську, тобто чоловік працює, а я попри нього (Сміється). Цього року в нас будуть відкриті археологічні розкопки, будемо будувати ще одне житло за давньою технологією. Торік працівники заповідника сіяли просо, цього року, окрім нього, буде ще експеримент із вирощування льону-довгунця, з якого ткали полотно, і фарбувальних рослин. 

Зараз налагоджуємо міжнародну співпрацю для того, щоби переймати в європейських історико-культурних заповідників досвід того, як розповідати про історію – по-сучасному, цікаво, видовищно. Буквально кілька днів тому повернулися з Польщі з великої міжнародної конференції з експериментальної археології, де представляли наші заповідники, розказували про Пліснеськ, Тустань та ще кілька заповідників, з якими співпрацюємо в Україні. 

Тут ми вільніше почуваємося, в нас багато всілякого інструменту, чоловік має на подвір’ї невелику майстерню для роботи з деревиною, дуже любить цю справу. Тож є можливість працювати і водночас доглядати дітей, пильнувати їхнє навчання. 

– Дивилися, щоби було не надто далеко до школи. Вона в Олеську, за два кілометри від нашого обійстя. Два кілометри без заторів та проблем із пересуванням – це невелика відстань, неподалік від неї в містечку є амбулаторія, необхідні магазини й аптеки, поштові відділення, тобто все для забезпечення сучасного рівня життя. Тобто ми шукали місце проживання, щоби воно було трохи відмежоване, але щоби був доступ до вигод цивілізації.

– Збирає і розвозить дітей «Школярик», можна їхати й велосипедом. Ми поки що возимо їх машиною, але це набагато швидше, аніж у Львові, бо, повторюся, нема заторів, проблем із паркуванням.

– Я дуже задоволена. Маємо наразі дві школярки. У старшої –18 дітей в класі, в молодшої – 28. Школа компактна, усі всіх знають, чудові вчителі. Звісно, треба пильнувати навчання, бо якщо батьки не цікавитимуться, то й нічого не буде. Але це рутина, так є всюди: і у Львові, і в селі

– Де б діти не жили, їм однаково потрібна позашкільна активність, якісь заняття. В Олеську є музична школа. Дві наші школярки навчаються в ній. Ця музична школа нічим не гірша за львівські, є достатній вибір інструментів: клас скрипки, акордеона, бандури, фортепіано, гітари та інші. Є чудові педагоги доброго рівня, які вміють знайти підхід, зацікавити. І записатися в неї набагато легше, ніж у Львові. Окрім того, наші діти зі школи самі переходять на сусідню вулицю на заняття з музики. У Львові ж батьки стають заручниками позашкілля, бо, щоб водити дитину на якісь заняття, треба весь свій спосіб життя підлаштувати під це. Свою першокласницю я б у Львові точно не пускала саму переходити із загальноосвітньої школи в музичну. Та й чи багато є варіантів, коли одна школа так близько від другої? 

У самій школі теж чимало гуртків: писанкарства, витинанки, бісероплетіння та інших. Діти відсилають роботи на різні виставки, з ними працюють активні вмотивовані педагоги. Якщо комусь здається, що дитина в селі, окрім корів, кіз та городу, нічого не бачить, то це не так. Усе, як і всюди, залежить від того, яке налаштування дають батьки, чи вміє заохотити вчитель. Натрапити на педагога, який зіпсує враження і відіб’є бажання до будь-якого навчання, заняття музикою чи гуртка, можна й у великому місті… Навчання у Львові не є запорукою хорошої освіти, всюди спрацьовує людський чинник. Звісно, є села віддалені, складніші, звідки виїхало багато людей, де дітей майже не залишилося. Але це соціальні проблеми, яких в Україні чимало, всюди свої.

– Дуже позитивно, бо ми про це з ними говорили, а ще виконали обіцяне. Наприклад, у міській квартирі не мали домашніх улюбленців, а коли переїхали, то в нас з’явилися котики, песик, курочки. І кожна нова тваринка приносила дітям радість. А ще в нас часті прогулянки, забави надворі. Коли настає сезон ягід і фруктів, діти тішаться, що можна вийти в сад, зірвати яблучко чи назбирати дуже багато черешень, вишень. Звісно, з дорослішанням їхні потреби змінюватимуться, але ця близькість до природи, більше свободи і простору, вважаю, дуже позитивно впливають на загальний розвиток і психічний стан. Ніколи не чула від них обурення або невдоволення через переїзд. 

– Звісно, виростуть, перед ними великий і відкритий світ. Ми не будемо змушувати їх жити в селі, якщо це не стане їхнім вибором. Але сподіваємося, що наш переїзд і знайомство з новим допоможуть їм знайти свою дорогу.

– Щось спростилося, а щось трохи ускладнилося. Ми прожили півтора року на хуторі, але насправді й досі вчимося перебувати в нових умовах. Почали садити город, але це радше експеримент. Я ніколи в житті не працювала коло землі і нічого від цього не очікувала. Торік змогла виростити перші свої органічні овочі, зелень, і це принесло мені велику радість. То був мій особистий успіх. У Яреми з’явилось нове захоплення, яке теж дає чудові бонуси – власна пасіка.

– Спілкування з природою, в місті його бракує. Людина, коли відірвана від природи, багато втрачає, не цілком розуміє, як змінюються пори року, як усе відроджується навесні, як на зиму засинає… А коли бачиш це все, життя стає більш розміреним, спокійнішим. І це особливо важливо для дітей. Коли все їхнє дитинство відірване від листочків, комашок, курочок, то потім це дуже важко надолужити. І це найголовніша причина нашого переїзду. Бо нині з допомогою онлайн-зв’язку і освіту можна здобути, і навіть навчатися в інших державах. Є різноманітні курси, як-от іноземних мов. І цей процес стає щораз відкритішим, а от перебування на природі і живого спілкування бракує щораз більше.

Ця близькість природи нас заспокоює. У місті є загальний ритм, напруження, а ще багато побутових питань, які доводиться вирішувати, які тиснуть. Часто суспільство тисне, а в невеликому містечку чи селі, а навіть на хуторі з цього огляду простіше, вільніше виконувати різні побутові завдання. 

Я багато часу проводжу надворі – чи то у справах по господарству, чи просто сидячи на своєму подвір’ї, в саду. Дихаю свіжим повітрям і споглядаю довколишню красу. Коли жила в квартирі, великого бажання гуляти не було.

– Люблю зелень, різноманітні салати і впродовж літа маю все це у вільному доступі просто коло хати. Знаю, що вони виросли без хімікатів. Я не чекаю суперрезультату, все, що виросте, мене тішить. В нас не якісь дуже великі городи, бо не маємо досвіду, вирощуємо все у невеликій кількості. Займаємося господарництвом – городом і тваринами – але радше як хобі, яке приносить корисні й смачні бонуси, від цього не залежить забезпечення себе продуктами, не ставимо перед собою такої мети. А зараз, навесні, теж маємо приємні клопоти: коник землю переорав, а ми, коли маємо вільний час, садимо цибулю, бурячки, моркву, кабачки, тобто традиційні культури. Окрім того, експериментуємо: замовила якусь цікаву червону картоплю. Відтак маємо що збирати. Українська земля прекрасна, життєдайна, благословенна, тому навіть якщо я не встигну чи не зумію доглядати ці культури як слід, то все одно якийсь урожай зберу. 

– Безпосередньо в нас на хуторі поки що магазину немає, тут лише кілька дворів, небагато людей. Але за два кілометри від нас є чудове містечко Олесько, в якому є все необхідне: продукти, одяг, взуття, господарські товари, дрібна техніка тощо. Ми вже півтора року живемо тут, але в нас не виникало потреби спеціально кудись їхати, аби щось придбати. Зрештою, нині майже все можна замовити через інтернет і отримати в поштовому відділенні. До того ж ціни на деякі продукти навіть нижчі, ніж у Львові. Окрім того, є сусіди, які мають корівку, тож усі молочні продукти – молоко, сир, сметану – отримуємо суперорганічні, натуральні. Це чудовий бонус, особливо якщо є діти.

Нині проживання в селі чи на хуторі не відмежовує, якщо людина не ставить собі за мету відділитися від соціуму чи відмовитися від впливу глобалізації. Звісно, можна поїхати геть від людей і провадити натуральне господарство, але це буде тільки твій власний вибір. 

– Ні, не бракує. До Буська або Золочева, де є кінотеатри, зо 20 кілометрів. Якщо хочемо подивитися якусь виставу чи виставку, приїжджаємо до Львова. Культурне життя можна забезпечити, навіть живучи в селі, а можна жити у Львові й ніколи не ходити до театру, не знати, що відбувається. Важливо не те, де ти живеш, а яке середовище створюєш навколо себе.

Ми як їздили, подорожували, так і їздимо по різних заповідниках. Новий спосіб життя не прив’язав нас до городу чи курей. Відлучаємося, коли потрібно, і їдемо, куди хочемо, а нашу живність просимо погодувати сусідів.

– Ми не відмежувалися від міста – їздимо до Львова до батьків (хтось їздить до батьків у село, а ми навпаки), на якісь події. Друзі залюбки приїжджають до нас відпочивати, зазвичай улітку, на день чи кілька, надихатися повітрям серед зелені, посидіти в садочку, поспілкуватися. Соціальні контакти в нас не обірвалися. Маємо телефони, одразу після переїзду подбали про інтернет. Аби було бажання спілкуватися, а де ти живеш не так уже й важливо. Хтось поряд живе і рідко зустрічається...

– Ми переїхали у хату, збудовану 1914 року, і ще не завершили ремонт, не довели її до того стану, який задумали, але працюємо над цим. Намагаємося зрозуміти, який обсяг роботи ще потрібно виконати, як зберегти автентичний вигляд і конструкцію нашої хати, надаючи їй тої функціональності, якої потребуємо. 

– Наша хата за площею як двокімнатна квартира, загалом близько 60 квадратних метрів. Хочеться ще додаткового простору, особливо коли зважати, що в нас підростає четверо дівчат: чи то облаштувати приміщення на горищі, чи кімнату добудувати. Але коли живеш у квартирі, то й організувати додатковий простір важко, навіть речі нікуди подіти. А коли живеш у власному будинку, можеш цей простір збільшувати без переїзду. 

Зрештою, коли маєш свою територію, то брак простору відчувається не так гостро: завжди можна вийти в сад, послухати, як співають пташки, подихати свіжим повітрям і в такий спосіб відмежуватися на якийсь час. Коли є своя територія, можеш швидше знайти свій куточок, щоб усамітнитися на якийсь час, відпочити. Тому психологічно набагато легше. 

– У нас чудова джерельна вода. При переїзді однією з наших вимог до нового місця проживання була наявність води якщо не в хаті, то бодай на обійсті, її якість. Для комфортного проживання це дуже важливо. Було кілька варіантів, які ми відхилили саме через те, що не було доброї води. А тут нам пощастило знайти хату, де вода з джерела в лісі вже була заведена всередину, були невеличка ванна і туалет. Перед нами там жили старші люди, їм того вистачало. А ми вже зробили належну каналізацію, бо без цього ніяк. Звісно, в хаті ще багато роботи, щоб довести її до потрібної нам функціональності. Але всюди є майстри, які зроблять все необхідне, порадять, як саме в наших умовах зробити це краще: прокласти каналізацію, провести воду, підключити бойлер чи пральку. Бо все це вони вже робили в подібних хатах. Не треба думати, що люди нині живуть у селі так само, як 50 чи більше років тому. Ті, що мають бажання жити комфортно, роблять сучасний ремонт, встановлюють сучасну домашню техніку, мають усі сучасні вигоди. А тому все, що потрібно для базових робіт, є на місці. Зрештою, як і в місті, можна все робити власноруч, якщо маєш достатньо вмінь і часу, а можна знайти майстра, який це зробить. 

– Ми опалюємо нашу хату дровами. В нас немає батарей і котла, але є печі. Чимало людей у селах мають парове опалення. Нині опалення не проблема, і хоча треба щоразу принести дров, цієї зими було просто чудово, ми ні від кого не залежали і палили стільки, скільки треба було, щоби почуватися комфортно.

– Ні, це зовсім не важко, можна замовити відразу колоті. А щодо вартості, то за централізоване опалення квартири приблизно такої ж площі ми платили за зиму в два з половиною-три рази більше, аніж тепер за дрова.

– Не потрібно боятися. Переїзд у село не означає необхідність працювати на городі, заводити господарку, бо інакше не виживеш. Можна переїхати в село і купувати в магазині картоплю, інші овочі, молоко, можна і в сусідів. Вас ніхто не засудить, не тицятиме пальцем, що ви не садите картоплю, а працюєте за комп’ютером чи малюєте картини. Можливо, десь є такі ортодоксальні села чи регіони, але навіть коли ми їздили в пошуках нового місця, з таким не стикалися. 

Не треба вагатися, квартира в багатоповерхівці – це простір у повітрі, а своя земля – більш надійно. І буквально, і образно – ґрунт під ногами. Просто потрібно підсумувати свої бажання, зрозуміти, чого насправді хочеш, яка площа тобі потрібна. Насправді для комфортного життя не треба аж так багато місця. Часто люди думають, що їм знадобиться 200 метрів квадратних. Можна розглядати доступніші варіанти. Як я вже казала, в селі особистий і спільний простір сприймається трохи інакше. Не треба вишукувати перешкод. 

Якщо людина справді хоче вибратися з міських нетрів, треба шукати можливості, як це зробити. Бо всі ці села довкола – це так само наша земля, їх потрібно наповнювати життям. У них дуже самобутні общини, дуже цікаві люди, в кожному селі свої звичаї, обряди, атмосфера. Такий переїзд не звужує, а розширює кругозір наш і наших дітей. 

– Потрібно скласти список побажань, вимог і максимально їх врахувати. Повторюся, для нас дуже важливою була екологічна ситуація. Ми шукали можливість оселитися щонайдалі від великих агрохолдингів, побоювалися, що якість води буде гіршою, якщо це великі поля, то через застосування добрив, пестицидів чи інсектицидів виникатимуть алергії чи якісь захворювання, якщо ж це тваринництво, то завжди є відходи, а отже, й запах. Тож ми шукали житло подалі від великих полів і ферм. 

Потрібно не тільки розпитати все про воду, щоб вона була принаймні на обійсті, не «пропадала», а й обов’язково скуштувати її. Завести воду в хату можна й самому, як і зробити каналізацію. А от наявність доброї води – річ базова! 

Якщо є діти, важливими є близькість до школи та якість освіти. Варто подивитися на школу, поспілкуватися з учителями, дітьми, батьками, місцевими людьми. Також варто розпитати про доступність медичної допомоги.

Довідатися про наявність неподалік поштового відділення, а також іншої інфраструктури – магазинів, аптеки тощо. А ще якість дороги, бо це мобільність. У нас дороги, що має покриття середньої якості, всього два кілометри – це небагато, а далі вже київська траса. 

Можуть бути індивідуальні побажання, як-от річка неподалік. У нас таким побажанням був сад. Звісно, багато де було місце, щоби його закласти, але знадобляться роки, щоби він виріс і дав плоди. А на обійсті, яке ми придбали, вже був сад, хоч і трохи старий. Ми його почистили, висадили нові дерева, і вже зараз можемо не тільки милуватися його красою, а й збирати екологічні фрукти. 

Треба бути готовим до того, що доведеться багато їздити, оцінювати кожне місце за своїм списком. У нас це забрало кілька років, бо ми дуже деталізовано розглядали кожне обійстя, кожну хату, інколи після чергової поїздки список доповнювали новими побажаннями чи вимогами. Але таки знайшли своє ідеальне місце. 

– Якщо порівнювати зі Львовом, то за ту суму, в яку обійдеться паркомісце у новобудові, можна придбати в селі пристойну хату із земельною ділянкою, а часом навіть із базовим ремонтом. Варіантів дуже багато. Можна знайти хату, в якій можеш оселитися в найкоротший термін без особливих зусиль, і це буде набагато дешевше, аніж у львівській багатоповерхівці. Ціни взагалі непропорційні. А за ті гроші, які потрібні на квартиру у Львові, фактично голі стіни, можна придбати пристойне обійстя з хатою, господарським будинком, подвір’ям, невеликим городом або садом, зробити прибудову, сучасний ремонт, обставити всім необхідним ще й красиво подвір’я облаштувати. Себто можна створити дуже цікаве місце, свій простір, в якому буде затишно і зручно.

На ціну впливають дуже багато чинників, і вона може серйозно різнитися, але, якщо є бажання, можна знайти дуже бюджетні варіанти. 

– Так склалося, що коли почалася війна, ми вже пів року жили на селі, і це багато що спростило, бо у Львові ми мешкали на дев’ятому поверсі, і я не уявляю, як би ми по кілька разів на добу, вдень і вночі, спускалися з чотирма дітьми в підвал, як би це позначилося на нашій психіці.

Тож у якомусь плані спокійніше, а в якомусь – ні. За два десятки кілометрів прилетіла ракета, загинули люди. В іншому місці, теж недалеко, ракета впала на зупинці і, на щастя, не вибухнула. Ми попри цю зупинку їздимо до Львова. Завжди боляче, коли долітають звістки про полеглих на фронті…

– Ми не можемо бути в повній безпеці. Нема таких думок, що ми на селі і нічого з нами не станеться, кому ми тут потрібні. Бо хоч ці наші території відносно безпечні, розуміємо, що вся Україна – це один простір, війна всюди. Куди б не їхали, «беремо» її зі собою, бо це наша реальність, частина нашого життя, нашої свідомості. 

Але цей сільський ритм життя, «заземленість», близькість до природи допомагає долати тривожність, надихає вірою в нашу перемогу і в розквіт тієї України, про яку ми мріяли та за яку боролося не одне покоління наших предків. Ми на своїй землі!