Глобальне потепління не міф, але заморожені конфлікти на пострадянському просторі танути не збираються. Навпаки, їх кількість росте.

Де-факто визнання Росією виборів у Донецьку та Луганську показує, що Кремль наважився перетворити підконтрольну повстанцям частину Донбасу в ще одну затяжну “маленьку холодну війну”. Росія вибудовує нові транскордонні відносини з аномальним політичним утворенням, яке не визнане жодною міжнародною спільнотою, а в культурному та історичному плані належить не уявній “Новоросії”, а “повсталому з могили” СРСР.

Чому заморожений конфлікт на Донбасі може бути вигідний Росії? У політичному сенсі більша частина режисованих з Москви заморожених конфліктів сформували власні версії “феодальних демократій”, чиї лідери в основу влади поклали корупцію і “капіталізм для своїх”. Можливості для соціального та економічного розвитку мізерні, а ризики серйозних соціальних катаклізмів, навпаки, доволі великі.

Перетворивши Донецьк у заморожений конфлікт, Росія спробувала вставити палиці в колеса Україні і ускладнити на найближчий час робочі відносини між Президентом Порошенком та прем’єром Яценюком. Але у довгостроковій перспективі цей крок сприятиме єдності української держави на основі антиросійських емоцій і політики.

Які ж геополітичні наслідки дестабілізації Донбасу та перетворення його в ракову пухлину біля південно-західного кордону Росії? Чому Кремль санкціонував вибори, які гарантовано не визнає ніхто у світі?

Відповідь проста. Росія загнала себе в кут, і Кремль не має послідовної стратегії, лише набір коротких тактик. Російське керівництво не може собі дозволити дій, які були б розцінені російською громадською думкою (на яку воно парадоксальним чином опирається) як зраду повстанців. Російські ЗМІ створили в суспільстві істерію, яка позбавляє російську політику щодо України гнучкості. Політику Москви визначає намагання не показувати слабкість перед західним тиском і підтримувати націоналістичну істерію в країні.

Враховуючи вибори, які провели проросійські ополченці, ситуація в Україні стає все більше схожою на заморожений конфлікт. 

Україна, яка весною цього року була змушена уступити Росії Крим, тепер стала ще меншою. Підтримані Росією сепаратисти заявили про формування суверенних урядів після проведення фіктивних виборів. 

США, Євросоюз та ООН засудили ці вибори, назвавши їх загрозою перемир’я, що було укладене у вересні. Росія підтримала проведення виборів, однак офіційно їх результатів не визнала. Чиновники у Києві запевняють, що дипломатія вже приносить свої плоди. Насправді ж повернути утримані ополченцями території можна лише за допомогою військової сили, але українська армія зовсім не готова до виконання цього завдання.

Самопроголошені республіки визнала лише Південна Осетія, яка й сама є самопроголошеним сепаратистським режимом. Однак ці вибори дають Кремлю привід наполягати, щоб Київ вів переговори безпосередньо із Олександром Захарченком та його колегою з Луганська Ігорем Плотницьким. Вони також дають Москві можливість надавати цим “державам” фінансову допомогу і підтримку в питаннях безпеки.

Хоч договір про перемир’я й не зміг зупинити бої, він суттєво зменшив їх інтенсивність. Багато мешканців цих місць повернулися у свої будинки. Деякі ресторани та магазини знову відкрили двері. Однак фіктивні вибори можуть порушити цю рівновагу.

Лідери ополченців обіцяють відвоювати території, які вони втратили літом. Частина спірних районів має величезне значення для виживання цих республік, як-от портове місто Маріуполь та електростанція, що розташована на північ від Луганська. Питання полягає не в тому, чи зроблять повстанці наступний крок, а в тому, коли вони його зроблять.

“Так, Радянський Союз називали Верхньою Вольтою (раніше це була самоврядна автономія, тепер країна Буркіна-Фасо – “Пошта”) з ракетами, – визнав президент Росії під час зустрічі у Сочі з експертами з міжнародної політики. – Може бути, але ракет у нього було скільки завгодно, і були такі яскраві політики, як Микита Хрущов, який стукав черевиком в ООН. І світ, передусім США і НАТО, думав: ну, навіщо рухати цього Микиту, ракет у них повно, візьмуть і вмажуть – краще будемо відноситися до них з повагою”…

Спостерігачі назвали цей виступ чи не найбільш агресивним у кар’єрі Путіна. Не є простим збігом і те, що цей вияв гніву проти Америки і “однополярного” світу відбувся за кілька днів до парламентських виборів в Україні, на яких, як і очікувалося, перемогу здобули орієнтовані на Захід демократичні сили. Тепер там є передумови для появи виконавчої влади, яка може взятися за низку необхідних Україні реформ.

Ситуація Путіна почала погір­шу­ватися. Він зробив наріжним каменем своєї політики утримання України в сфері інтересів Росії. Однак з кожним днем стає зрозуміло, що більшість українців готові не тільки голосувати, а й воювати за те, аби уникнути такого життя. До того ж все більш незручним стає й міжнародне середовище. Дають про себе знати введені Заходом санкції, а ціни на нафту тягнуть донизу курс рубля.

Чекісти не були б чекістами, як­би за усіма невдачами не бачили диявольської змови. Давній і близький соратник Путіна у нещодавньому інтерв’ю просторо пояснював, що США хочуть добитися розвалу Ро­сії, аби захопити її природні ре­сурси. Америка разом із “диктатором” Грузії Саакашвілі почала війну 2008 року, і, зрозуміло, усе, що відбувається в Україні, теж не є проявом волі українського народу – це організована і дуже дорога спецоперація американців. Із такого аналізу виходить лише один висновок: черевиком потрібно стукати все голосніше й голосніше. Доти, поки на хрестоматійне путінське “ти мене поважаєш?” Вашингтон нарешті не відповість: “Так”…

Головною ціллю залишатиме­ть­ся Україна, але потенційно під підошвою черевика Путіна може опинитися будь-яка країна, в якій Кремль побачить ознаки внутрішньої слабкості.

У 80-ті не було такої кількості людей, істерично впевнених у праведності шляху влади. Всі вже розуміли, що ця біда велика і надовго, тому кожен шукав свій спосіб виживання. Кожен пристосовувався по-своєму. 

Якісь одиниці, яких називали диси­дентами, знаходили в собі сміливість і сили говорити вголос про те, що відбувається. Їх за це гнобили. Письменники і художники намагалися вставляти певні шпильки, тримали фігу в кишенях. Це приймалося на “ура”. От зараз цього нема. Сьогодні бояться. І дивно…

Концерти й тоді зривалися, але, я пам’ятаю, на кожен хоч трішки антирадянський жарт зал зривався оплесками. Зараз, якщо щось таке відбувається у театрі, – гробова тиша. Я був нещодавно на одній п’єсі – люди просто бояться плескати… Я дуже боюся однієї речі. Що наш президент у певний момент відчує себе остаточно загнаним в кут і скоїть помилку, за яку розплачуватиметься все людство. Ось це мене сильно лякає.

Новий представник ЄС з питань закордонних справ Федеріка Могеріні сумнівається у користі запроваджених у березні антиросійських санкцій. Однак канцлер Німеччини Ангела Меркель тримається попереднього курсу.

Антиросійські санкції пом’як­шу­вати поки не планують. Представник канцлера Німеччини не виключив навіть введення нових обмежень проти Москви, якщо ситуація на сході України погіршуватиметься. Зовсім по-іншому звучать слова Федеріки Моргеріні. “Вони впливають на російську економіку і відчутні для російського керівництва. Але все ще відкритим залишається питання про те, чи змінить через це Москва свою політику”, – сказала Могеріні в інтерв’ю Sueddeutsche Zeitung. Мовою дипломатії це означає дистанціювання від попереднього курсу ЄС щодо Москви.

Антиросійські санкції знову опиняться на порядку денному під час зустрічі міністрів іноземних справ країн ЄС 17 листопада. У ЄС вже давно немає єдиної позиції щодо антиросійських санкцій. До прикладу, Австрія нещодавно виступила проти запровадження нових санкцій. Фінляндія у ході останнього посилення санкцій також висловлювала сумніви щодо такого кроку. Угорщина ж виступає за розширення контактів із Росією і продовжує просувати проект “Південний потік”.

Володимира Путіна важко назвати хорошою людиною. У 2014 він відібрав в України Крим і чужими руками розв’язав на території сусідньої країни криваву війну, в ході якої підбили цивільний авіалайнер. 

Однак навряд чи хтось назве цього непередбачуваного, позбавленого суперників й такого, який ні перед ким не звітується, главу ядерної країни слабким. Питання не в тому, хто могутніший: всевладний, зі своєрідним характером лідер колишньої наддержави чи глава панівної у світі країни, у якого зв’язані руки? Ми уже другий рік поспіль, визначаючи найбільш впливову людину в світі, голосуємо за російського президента. Далі за ним йдуть президент США Барак Обама і лідер Китаю Сі Цзіньпінь.

Наш щорічний рейтинг 72 найбільш впливових людей світу (по одній на кожні сто мільйонів людей планети) формується голосуванням редакторів Forbes. Враховуються фінансові ресурси, обсяг влади і готовність її застосовувати, а також кількість людей, яких зачіпає діяльність потенційних фігурантів списку. Ми не намагаємося перечислити найбільш впливових людей на Землі або зобразити новий істеблішмент. Ми просто оцінюємо грубу силу.

Отож, що коротко можна сказати про найбільш впливових людей 2014-го? Перше місце вже другий рік дістається Путіну. Раніше його займав Обама – практично незмінно, за винятком 2010 року, коли першим номером став політичний і воєнний лідер Китаю Ху Цзіньтао. Перша десятка залишилася такою ж, як і у 2013 році. Номером четвертим став папа Франциск, а номером п’ятим – канцлер Німеччини Ангела Меркель, найбільш впливова жінка у світі. 

Шосте місце посіла глава Федеральної резервної системи США Джанет Йеллен, за нею йдуть Білл Гейтс і глава Європейського центрального банку Маріо Драгі. Прем’єр-міністр Британії Девід Кемерон опустився на десяте місце. Найбільш впливовими підприємцями виявилися Ларрі Пейдж і Сергій Брін із Google, які розділили дев’яте місце. 

Цього року в списку нараховується 12 новачків, у тому числі нові глави двох країн – прем’єр-міністр Індії Наренда Моді і президент Єгипту Абдель ас-Сісі. Загалом жінки посилюють позиції: уперше ми бачимо у першій десятці двох жінок – Меркель та Йеллен. У списку найвпливовіших цього року всього дев’ять жінок – тобто 12%, хоча їх частка в населенні світу складає 50%.