Попри те, що психо­аналіз глибинно бере свій початок із Заходу України - саме тут народився Фройд, - не можна сказати, що тут він був добре розвинутий. Проте час розставляє все на свої місця, і два роки поспіль президентом Європейської асоціації психотерапевтів був саме українець - Олександр Фільц. За Фройдом, психоаналіз передбачає лікування, дослідження душевних процесів і пояснення через психоаналітичну теорію культуральних та соціологічних явищ. У ХХ сторіччі психоаналіз залишив свої сліди в культурі й особливо у літературі, де образи божевільних довгий час не могли покинути сторінок белетристики.

Олександр Фільц, доктор медичних наук, професор, головний лікар Львівської обласної психіатричної лікарні, про психічний розлад як феномен культури ХХІ століття, творчість та європейський досвід

Про те, як нині функціонує українська психіатрія і який слід залишає в культурі, про культуральні мутації та творчість пацієнтів психіатричної лікарні - у розмові з гостем "Пошти" Олександром Фільцом.

- Щодо неврозів "кінця століття", то це лише точка зору. Вона цікава, але не зовсім стандартна, і до того ж - є оцінкою з нинішнього погляду. Все відбувалося на початку ХХ століття, а зараз ми намагаємося це зрозуміти. Бо нині ми дуже мудрі, багато знаємо про технологію, і нам легше такі оцінки давати. Тільки справа в тому, що в галузі культурології прийнято думати про кінець ХІХ і початок ХХ століття - а це лише 10 років - як про коротку хвилю романтизму, який у Європі домінував добрих 50 років ще у першій половині ХVIII століття. Це свого роду історичний реверанс у бік романтизму. Ми знаємо , що романтизм несе у собі здатність занурюватися у внутрішні переживання, віру в те, що людський геній пов'язаний з генієм всесвітнім; що певні незрозумілі, приховані для нас таємниці існують реально, але ми їх не зовсім уміємо розпізнавати. Але це не було неврозом. Неврози були ідентифіковані Зиґмундом Фройдом завдяки його навчанню у Франції. І щоб сьогодні можна було сказати, що неврози були на той час домінантним феноменом, то такий висновок не випливає автоматично лише з особливостей "fin de cіеcle". Неврозів було достатньо і в інші часи. Щоправда, ми не знаємо, що було з неврозами до то часу, як їх описав Фройд. Вони мали інші назви. Картину неврозів знали ще в часи Стародавньої Греції; про істерію чи іпохондрію говорив ще Гіппократ. Щоправда, "fin de cіеcle" приніс зі собою культурально виправданий і бажаний, модний спосіб життя та розумування, насичений самоаналізом. Сам собою цей спосіб життя може перетворитися на невротичний, "самовигрібання з душі" і замилування цим процесом . Недарма тоді з'явився Фон Захер Мазох.

Сьогодні, з долею ризику можна було б сказати, основним феноменом культуральним, точніше психічно­культуральним, є тривога. Такий розлад, який називають тривожним, або асоційований з тривогою - це різні фобії, або просто тривога як окремий розлад. Він пов'язаний із розгубленістю перед неконтрольованим прогресом технології. Бо ще наприкінці ХІХ століття, мабуть, не можна було говорити про неконтрольованість прогресу, а нині вже можна. Зараз маємо такі технологічні процеси, які вже не можемо до кінця збагнути. Скажімо нанотехнології, де, ми знаємо, теорії навіть "доброї" нема. Розгубленість наростає перед валом технологічних процесів. Наростає тривога ще й тому, що все сьогодні будується на суб'єктивній точці зору - навіть філософія, якою люди керуються протягом останніх 25 років. Підхід постмодерну виявився неспроможним пояснити те, що відбувається. Бо постмодерн поставив під питання цінності, теорії, концепції. Все відносно, і все може бути. Англійською кажуть: "Еverything goes!" Політичні процеси на початку століття почали тріщати по швах, політична карта світу дуже швидко змінюється і немає опор, які ще були десять років тому. Цінності швидко нівелюються. Фундаментальні речі поставлені під питання. Філософія вважала базовими три речі - свободу, безсмертя і Бога. Про Бога ми сьогодні говоримо прагматично і раціонально, справжньої віри серед людей дуже мало; феномен віри також у кризі. Безсмертя отот буде подолане, скоро люди почнуть міняти генетичні коди і вирощувати гібриди. І поняття свободи значною мірою є теж девальвованим: ми знаємо, що вона є, але за фасадом свободи багато неправди; свобода в чистому вигляді взагалі існувати не може. Виходить, усі цінності під питанням. Нема нової філософії, яка б могла трішки надати сучасності інтелектуальної опори, допомогти розуміти сучасний світ. Тому розгубленість є цілком зрозумілою, а там де розгубленість - там і тривога. І тому, думаю, на сьогодні тривожний розлад є домінантним.

Повертаючись до минулого століття, треба сказати, що на той час провідною була істерія. На прикладі істерії базується психоаналіз. А це розлад, пов'язаний із самонавіюванням, часто і з прийняттям бажаного за дійсне, з виразними емоціями і коливаннями, навіть театральним підходом до вирішення проблеми. На початку століття істерії справді було багато. А невроз само собою є порожнім словом, неврозів є багато...

- Не відрізняються: тривогу переживають усі. Що ж до нарікань українців на свою важку історичну долю, то це правда, наша нація багато чого пережила. Вочевидь, українці ще "не віджалілися" на свою долю. Може, через 50 років уже не будуть жалітися. Поки що не вижалілися...

- Так, ми справді з колегами влаштовуємо різні акції. З огляду на те, що робимо, - ми світова крапелька у психіатрії. Багато працюємо як для себе, так і для пацієнтів. Робимо все для того, аби культура не застоювалася, як трясовина. Бо культура - така річ, яка має сенс тільки в процесі буття. І тому повинна мати свої культуральні мутації, завдяки яким розвивається. Але я вам хочу таку аналогію навести: першими і, можливо, найбільш впливовими психіатрами були два журналісти. Один з них Даніель Дефо, а інший знаєте хто? Джонатан Свіфт. Два журналісти, які належали до двох різних партій у парламенті, один - у партії торі, інший - вігів. Вони часто сперечалися, і після палких суперечок обоє стали родоначальниками соціальної психіатрії. Джонатан Свіфт був призначений на посаду директора найбільшої англійської психіатричної лікарні, що увійшла в історію під назвою "Бедлам". А Дефо написав проект ідеального функціонування соціальної психіатрії, який і донині залишається надто ідеальним і нездійсненним. Він написав, що потреби душевнохворих повинні фінансувати меценати, художники, поети, науковці, політики - ті, хто має матеріальні можливості та суспільний обов'язок допомагати іншим. А Джонатан Свіфт заповів увесь свій маєток для божевільних. Однак цей проект у вигляді сучасної на той час клініки реалізували лише після його смерті. Уявіть собі, два журналісти! Так от, психіатрія має два компоненти: безпосереднє лікування і реабілітація, а точніше соціальна підтримка. Адже божевільні - це Богу духа винні, їх Бог звільнив від гріха. Саме собою лікування дозволяє лише пом'якшувати прояви хвороби, але в кінцевому результаті не покращує чогось. Психіатрія колись подолає психічні хвороби, шизофренію і таке інше. Знайдуть нові гени. Але що тоді буде з людьми? Ми не знаємо! Ми до кінця не усвідомлюємо, яку біологічну функцію несе на собі божевілля для людства. Вони іноді можуть дозволити собі таке, на що багато людей ніколи б не спромоглися. У своїх діях вони набагато щиріші, ніж інші, і дуже гостро відчувають несправедливість. Разом із ними ми можемо втратити певні досягнення у мистецтві, яке створюють божевільні. Взагалі в мене була навіть така ідея: хочу, аби наш Кульпарків - то було таке собі ситі. Маленький світ для психічнохворих - це був би ідеальний варіант. Не розпускати велику лікарню, бо вона сьогодні потрібна, а влаштувати містечко, де вони відчували б себе, як удома. В мене було багато таких ідей, навіть божевільна думка зробити на нашому полі у лікарні музей архітектури Львова з кам'яних копій, де частина з реальних будинків, а частина - футуристичних. Музей належав би лікарні, а доглядали б за ним хворі. Для міста це було б корисно, але грошей нема...

А от втілений уже проект - каталог малюнків "Инший" - найкращий з психіатричних каталогів, які я бачив. Хотів би також відкрити кафе, де усе б робили пацієнти. У Кракові діють такі готель і кафе. Це байка, що хворим не можна довіряти відповідальну роботу, насправді, навпаки. Є хронічні випадки, а є й ні.

- Це теж було цікаво. На площі був змонтований лабіринт, куди заходили люди. Таким чином вони могли зануритися у світ, яким його бачать наші пацієнти (ну і психіатри також). Кожен бачив те, що хотів. Там були й фотографії лікарні, вироби пацієнтів, самі пацієнти, які грали, співали говорили. Жодних акторів там не було. Ми маємо свій прекрасний театр і хор, до речі, дуже добрий.

- Наші актори більше виступають на психотерапевтичних конференціях. Хоча проект такий є, ми плануємо з театром ім. Заньковецької або Курбаса поставити виставу. Написану самостійно, але щоб там грали акторипрофесіонали і наші актори. Ідея наразі висить у повітрі...

- Якщо банально, то допомагає, бо пацієнт це чи ні, але творчість дає можливість спрямувати свої психічні сили на конкретну мету.

- Це трохи механічно. Чи допомагає влитися у життя, не знаю. Взяти, до прикладу, художника, то завдяки заглибленню у творчість він і не бачить того життя. Якраз навпаки, намагається втекти від нього, тим паче від такого, як тепер.

- Малюють, в'яжуть, розмальовують, роблять ляльки, картки. Артмайстерні існують давно. У майстерні немає професійних художників, були тільки напівпрофесійні. Є один чоловік Кузовкін, який почав малювати у пізньому віці і став одним з визнаних художників, у мене в кабінеті навіть стоять його мініатюрки. У цілому малювання допомагає пацієнтам кожному порізному. Адже людина має природну потребу у спілкуванні з іншими людьми. Шизофренія - той стан, який цю потребу ламає, або ж відбирає. Людина закривається у своєму внутрішньому світі і не може вийти до людей. Малювання - один із засобів піти до людей. Це специфічний спосіб комунікації.

- Я був ним два роки, тепер я екс­президент і маю інші повноваження. Я заснував там групу з вивчення філософських і культуральних основ психотерапії. В Україні я не втілював досвід європейської асоціації, бо не було потреби: ми і є європейці. Багато хто міг би запозичити ще й наші ідеї....

- До 1975х років. Так, справді. Проте, якщо казати про акції, то ми прогресивні, якщо ж про опіку пацієнтами - вона жахлива в Україні. Жах у тому, що лікарні не забезпечені матеріально, пацієнти живуть в умовах минулого століття. Є хороші лікарні у Тернополі та Франківську, наша лікарня, на жаль, не є доброю. Тому, що стара, тому що потрібно багато коштів, і пацієнти змушені жити в таких умовах.

- Так сталося. Я поїхав до Австрії на стипендію. У 1992 - 1993 роках австрійські лікарі за підтримки українських, які працювали в Австрії, долучилися до того, щоб львівські лікарі поїхали до Австрії на стажування. Я заприятелював з професором Бернером. Довгий час працював у його клініці, він на той час був президентом віденського психоаналітичного товариства. Я кажу йому, що наші стипендіати живуть у кімнаті по восьмеро у поганих умовах. А він написав листа музею Зиґмунда Фройда з проханням виділити мені кімнату. У приміщенні музею на третьому поверсі було гостьове помешкання, там я й оселився. Опісля ту кімнату закрили і зробили додатковий архів. Тому я завжди кажу, що був останнім мешканцем музею Фройда