Засновник новітньої дитячої пластичної хірургії в Україні Остап Могиляк про фах, "Доктора Хауза" та багату душу

До двох уже хрестоматійних патріархів української хірургії - Миколи Амосова, що вважається засновником вітчизняної кардіохірургії, та Олександра Шалімова, який розробив нові методи хірургічного лікування судинних і гастроентерологічних захворювань, сьогодні - без жодних застережень - можна додати ще одне вагоме у медицині ім'я. Хірург Львівської обласної дитячої спеціалізованої клінічної лікарні, головний лікар Галицької медичної спілки "Майбутнє", член Президії Всеукраїнської асоціації пластичних, реконструктивних та естетичних хірургів Остап Могиляк є людиною, яка - перша в Україні - почала активно впроваджувати новітні підходи до дитячої пластичної хірургії у рідній державі.

Учень основоположника дитячої пластичної хірургії у Франції Бернара Паві (який допомагав створювати дитячу пластичну хірургію як окрему дисципліну у Марокко, Єгипті, Алжирі, кількох інших державах) Остап Могиляк сьогодні дуже багато працює на те, аби дитяча пластична хірургія з'явилася як окрема галузь і в нашій державі.

- Вельми щасливий той, для кого його щоденна праця це і хобі одночасно. У цій площині мені й справді дуже поталанило, бо без хірургії свого життя просто не уявляю. Амосов дійсно має рацію: фах хірурга (коли живеш тим, чим займаєшся) дає такі пристрасті, з­під влади яких уже не можеш та й не хочеш виходити.

- Насамперед у гостроті самої дисципліни, яка передбачає активність, швидкість, вправність, адекватне відчуття пацієнта й чимало інших речей, що зумовлюють відмінність хірургії від інших медичних спеціальностей. Скажімо, я себе в галузі спокійніших дисциплін просто не уявляю, бо це суперечило б моїй суті. Будучи змалку дуже рухливим, я і професію завжди хотів мати, пов'язану з рухом. Мав два шляхи - або вибрати спорт, або медицину, яку мав намір обирати мій найближчий товариш. Медицина видалась цікавішою. А оскільки завжди тяжів до чогось несподіваного, нестандартного, обрав хірургію. Бо що таке хірургія? Постійний рух - рух думки передовсім, що має блискавично переходити у порух руки. І цей процес не може припинитися ніколи. Звичайно, хірурги також бувають різні - інтелігентні і не дуже, швидкі, зі скоординованими рухами і напівсонні, які, уже розпочавши операцію, ще не до кінця уявляють, що будуть робити. Коли кажу, що хтось - добрий хірург, маю на увазі передовсім його самокритичність і постійну готовність вчитися. Адже хірургія - творча дисципліна, яку пристосовувати до конвеєрності не можна. Тут завжди є елемент несподіванки, яку потрібно достойно долати і у підсумку отримувати гарні результати.

- Якщо хтось говорить, що він не помилявся, - бреше. Коли мова про гостру, активну, рішучу дисципліну, все може трапитись. Однак не завжди помилка пов'язана з необдуманим лікарським кроком, а з особливостями організму чи тканини, які тільки на операційному столі дають про себе знати. Це і є ті підводні камені, завдяки яким хірургія багата на гостроту відчуттів і які вимагають від хірурга невтомності розумової праці. Коли хірург себе поважає, то навіть найменша помилка є для нього віховою і стимулює до подальшого розвитку. Адже насправді хірургія - не професія - спосіб життя.

- Телевізор дивлюся не так часто. Але переконаний, що чинити так, як чинить Хауз, можна тільки, володіючи дуже глибокими та об'ємними знаннями.

- Внутрішню потребу змінювати те, що мене не задовольняє, почав відчувати, ще коли працював хірургом в ургентній хірургії. Дуже добре пам'ятаю випадок із 17річним хлопчиноюспортсменом, який, на великій швидкості упавши з ровера, серйозно травмував селезінку. Вважалося, що наслідком такої травми є те, що селезінку можна повністю видалити. Але селезінка відповідає за опірність організму, відає імунологічними моментами, а після її видалення людина може вмерти навіть від банальної пневмонії. І я був переконаний, що селезінку потрібно рятувати. У колишній книгарні Дружба" ще раніше придбав книжку польською мовою, яка свідчила, що це можливо. Відтак зі спеціальної штучної тканини, яка спроможна адаптуватися в організмі, зробив гамак і селезінку у нього зашив, у такий спосіб зберігши її для пацієнта. І, попри те, що наступного дня від мого керівництва мені добряче перепало, я був дуже щасливим, що зумів застосувати відповідний прогресивний метод лікування, зберігши хлопцеві фізичне здоров'я. До речі, за те, що постійно оновлюю свої знання, впроваджую прогресивніші методи лікування, дістається мені і сьогодні. Не від керівника нашої лікарні, від якого якраз наша команда (а командність у мої роботі - надважлива) має цілковиту підтримку, а від інших лікарів України. Скажімо, чимало каменів летіло у мій бік за ранню корекцію при вроджених вадах лицевого черепа, зокрема щілини верхньої губи та піднебіння. І потрібно було 15 років практикування, щоб інші українські хірурги переконалися: саме у такому віці її і треба робити. Бо тільки якнайраніше проведена така операція майже повністю позбавляє вродженого дефекту. В інакшому випадку (а в нас вважали, що таку операцію не можна проводити швидше, аніж у 45 років) дитина, якій так пізно закрили піднебіння, ніколи не буде говорити нормально, матиме постійні проблеми зі запаленням вух, понижений слух й інші проблеми.

- У площині дитячої пластичної хірургії - так. Але цікава ситуація - в Ук­раїні до цього часу спеціальності "пластичний хірург" офіційно немає. Кілька років тому чиновники уже були готові її запровадити і навіть видали спеціальні накази, однак усе вперлося у фінансування й, відповідно, затихло. І ця ситуація не є нормальна. Адже пластична хірургія в Україні наразі не керована ніким і ніяк. Тобто якщо якийсь недобросовісний лікар завдасть пацієнтові серйозної кривди (і навіть спричинить каліцтво), пацієнт повністю безправний. Дехто думає, що пластична хірургія - це щось легке, радісне, безтурботне і дохідне, однак мова йде про одну з найважчих ділянок медицини, де, аби стати добрим спеціалістом, потрібно затратити навіть не роки - десятиліття. Бо лише після того, як отримаєш базу загальної хірургії, навчишся працювати з тканинами, виходити із ситуації втручання у людський організм, передбачати наслідки цього втручання, проникати у психологію пацієнта, можна говорити, що можеш пробувати свої сили у пластичній хірургії. Однак аж ніяк не самодіяльно, а попередньо максимально перейнявши досвід провідних світових спеціалістів.

- Відомо, що пластичною хірургією займалися ще кілька тисячоліть до нашої ери - трепанаційно втручалися в череп, укріплювали кістки чужорідним матеріалом, відновлювали той чи інший орган. Уже в наші часи пластична хірургія як дисципліна (зі своїми правилами гри, взаєминами "пацієнт - лікар", з впровадженнями тих чи інших методик) дістала серйозний поштовх до розвитку після Першої світової війни. У 1933 році в Парижі відбувся Перший світовий з'їзд пластичних хірургів. І пішло­поїхало. Сьогодні йдеться про два різновиди пластичної хірургії - реконструктивну (відновну) та естетичну. Однак грань між ними дуже тонка. Адже часто, відновлюючи втрачений орган чи ліквідовуючи ваду розвитку, хірург повинен враховувати також кінцевий естетичний результат власної праці. Тобто, аби в майбутньому навколишні не запідозрили, що пацієнт мав колись ту чи іншу ваду.

- Безперечно, до того, де переконані - пацієнта треба любити. Я узагалі заборонив би холодним людям працювати в хірургії - хай працюють біля дерева чи заліза, але не коло людей. На жаль, лікарів, які не люблять пацієнтів, є маса. Таких особисто я нещадно виганяв би з медицини. Адже вирахуваність і самолюбство до себе - перший крок до того, що пацієнт у твоїх руках може зазнати кривди. Переконаний: якщо лікар дивиться на пацієнта як на матеріал (а в найгіршому випадку - як на предмет збагачення), він - злочинець.

- Повірте, за сучасного стану медичної площини, у якій практикую, нема зараз безнадійних пацієнтів. Дитяча пластична хірургія (а йдеться про ліквідацію у дитини "заячої губи", "вовчої пащі", інших вад чи травм) досягла того рівня, що для пацієнта не лише є надія, а й усі можливості надалі комфортно себе почувати в суспільстві. Інша справа, якщо пацієнт потрапив до гореспеціаліста, який живе повоєнними критеріями, виходить тільки з того, що його колись навчили, не має творчого підходу до своєї роботи, самокритики та потреби постійного прогресу у професійному розвитку. Результати не всіх таких медичних втручань у подальшому можна виправити. Нещодавно бачив телепрограму за участі головного пластичного хірурга України Сергія Галича. Так от він сказав: у пластичну хірургію нині пхається маса людей, які без жодних на те підстав іменують себе пластичними хірургами, однак таких, щоб рівнятися на них, то на всю державу набереться заледве тридцять. Згоден із ним на сто відсотків.

- По­різному. У спілкуванні з рідними та друзями. Коли взимку спускаюся з гори на сновборді чи коли влітку йду по воді на віндсерфінгу. Коли виходить поїхати на риболовлю чи у ліс по гриби. Коли дивлюся гарний фільм чи коли читаю добру книжку. До речі, дружина та діти (Юстина Могиляк - дизайнер одягу, Северин Могиляк - економіст - "Пошта") стежать, аби цікаві книжки та події, попри мою величезну зайнятість, не минали повз мою увагу. Зрештою, відновлююся, коли є нагода і час щось смачне приготувати. А готувати люблю, вмію і постійно оновлюю за допомогою кулінарних книжок та відповідних програм перелік страв, які хочу приготувати.

- Це, швидше, людські риси - лицемірство, нечесність, брехливість і продажність. Ті, що їх спокійно сприймати за своє життя я так і не навчився.

- Не тільки в серці, у душі також. Коли мені кажуть, що хтось - погана людина, але хороший спеціаліст, не вірю. Знаю, справді досягти чогось можна тільки тоді, коли на серце і душу ти дійсно багатий...