Близько 30-­40% пацієнтів, які перебувають у психіатричних лікарнях, не повинні там бути

Так вважає відомий правозахисник, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України Семен Глузман. А люди у важких побутових і моральних умовах перебувають в психіатричних лікарнях тому, що їх, по­перше, нікуди виписувати.

У суспільстві не створено фактично жодних умов для таких пацієнтів, в яких вони почували б себе адекватно і не були повністю ізольовані від соціуму. Виписавшись з лікарні, частина пацієнтів навіть втрачає можливість отримувати медикаменти.

Інша частина пацієнтів залишається у стінах психлікарні до кінця своїх днів через те, що справді перебуває на тяжкій стадії хвороби. Але до неї могли б не допустити, якби в Україні була розроблена модель реабілітації психічно хворої особи.

Серед професорів-психіатрів багато шарлатанів

На думку Семена Глузмана, в Україні професійна психотерапевтична допомога доступна далеко не кожному, і проблема не стільки у дорогій вартості такої допомоги, скільки у відсутності кваліфікованого рівня психотерапії в Україні.

За словами  правозахис­ника, серед відомих про­ фесорів­психіатрів значно більше шарлатанів, ніж фахових спеціалістів. "Бо психіатрія в занепаді не тільки в Україні, але і на всьому пострадянському просторі", - вважає він.

Правозахисник, зокрема, навів приклад, який вразив. На одній з науково­медичних конференцій відомий професор, колишній завідувач кафедри психіатрії одного з національних ВНЗ, заявив, що винайшов ліки не тільки від багатьох складних захворювань, а й синдрому Дауна. І це тоді, коли навіть школяр знає, що  захворювання на генетичному рівні лікуванню не піддається. Проте шанований професор впевнено відстоював власну теорію, а близько двох десятків лікарів з усієї України уважно си­діли та слухали його, записуючи його "теорію" слово в слово. 

На думку Глузмана, це свідчить найперше про те, що в середовищі психіатрів немає достатньо критичної маси, яка б унеможливлювала проникнення подібних ідей навіть у простір наукової дискусії.

Утім, найбільші проблеми, за його словами, є в дитячій психіатрії. "У нас багато спеціалістів європейського рівня, але докорінно ситуації це не змінює", - вважає він.

За словами Юрія Закаля, віце­президента з питань євроінтеграції та міжнародного співробітництва Асоціації психіатрів України, головна ставка у лікуванні психічних дитячих захворювань робиться на батьків. Бо саме вони можуть і лікарю, і міністру вільно висловити обурення й вимагати належного ставлення та лікування, тоді як у лікарському сере­довищі оприлюднення  власної позиції загрожує адміністративним тиском і навіть звільненням.

Без права
на гідність

Проблематика української психіатрії, а також умови перебування пацієнтів у психіатричних закладах, підсумок візиту  українських, німецьких та польських фахівців до психіатричних закладів Одеси, Криму, Києва стали підставою для  серйозного обговорення проблеми спеціалістами за "круглим столом". Адже нині цілком очевидно, що психіатрична служба України вимагає серйозного реформування.   

Юрій Закаль наголосив, що у більшості психіатричних лікарень умови перебування у стаціонарі принижують людську гідність пацієнта: у нього немає місця для приватного майна, санітарні вузли у жахливому стані та й обладнані так, що цілковито руйнують інтимність людини. Через погане фінансування у кримських лікарнях пацієнтам доступні тільки дешеві медикаменти.

Проте, попри все це, хворих не можуть  виписати з лікарні, бо це означає для них - залишитися без догляду й не отримувати жодних медикаментів. Тож вони приречені на постійне і безутішне перебування в лікарні до кінця своїх днів. 

І причина криється не лише у вічній нестачі грошей. У нашій країні погано розвинута система соціальних служб. Адже в європейських країнах для хворих створені спеціальні общини і гуртожитки, майстерні і клуби для пацієнтів, де вони можуть спілкуватися і нормально жити. 

"Допомога психічно хворій людині  у нашій державі починається з кінцевого етапу  - з інтернату. І це тоді, коли  у Європі, всі кошти зосереджують на поступовій реабілітації людини і  запобіганню погіршення психічного стану настільки, що єдиним місцем існування стає спеціальний інтернат",  - наголошує Юрій Закаль.

В Україні, натомість,  ні про яке запобігання прогресу недуги не йдеться. І це тоді, коли  психічно хворі  пацієнти і люди з вадами розвитку мають велику потребу в суспільному житті. Вони мають право на особистий простір, дозвілля і  місце у житті громади.

"Інколи мені здається, що вся міністерська машина у сфері соціального захисту, включно з чиновниками різних рівнів, займається настільки глобальними справами і вирішує такі концептуальні проблеми, що  ситуація з окремою людиною, її життям, чи конкретною лікарнею просто не вміщається у діапазон їхньої "турботи". На жаль",  - підсумував Семен Глузман.

"Не варто останні гроші нести психотерапевту,
а треба взяти себе в руки"

Відомий правозахисник вважає маніпуляціями заяви посадовців, спеціалістів різного рівня про те, що через різке погіршення економічних умов у психіатрів зросте кількість пацієнтів. Він стверджує, що кількість психічно хворих людей у суспільстві приблизно однакова і соціальні фактори не стануть  причиною її збільшення.

"Я думаю, що у співвідношенні кількості хворих і здорових людей ми анітрохи не гірші від австрійців чи, скажімо, італійців, - каже Семен Глузман. - Проте людина повинна зрозуміти, що коли вона втратила роботу, позбулася матеріальної стабільності і перебуває у депресивному настрої, то, по­перше, це нормальна реакція організму на стрес. По­друге, не варто останні гроші нести психотерапевту, а слід спробувати взяти себе в руки і пошукати но­ву роботу. Тільки в окремих випадках, коли людина справді не може впоратися із ситуацією самостійно, їй потрібна консультація фахівця".