Лікарська етика: як сказати пацієнтові про його справжню недугу і чи треба казати взагалі?

Слово має надзвичайну силу. Воно може зцілити, а може й убити, тим паче коли лунає з вуст лікаря. Чимало пацієнтів, особливо важкохворі, вірять у лікаря не менше, ніж у Бога. Вони ловлять не тільки кожне його слово, а й погляд, жест і з того роблять для себе висновок: є шанс на одужання чи ні.

"З такими діагнозами не живуть"

Моїй подрузі терміново треба було робити операцію. Ми бачимося з Людмилою лише під час відпустки, бо живе вона в іншій області, тож я не знала, що у неї купа болячок. Вона завжди була оптимісткою, ні­коли не скаржилася на здоров'я. Під час підготовки до операції лікарі зауважили деякі негаразди з серцем й порадили спершу підлікувати його. Завідувач кардіологічного відді­лен­ня, переглянувши історію хвороби, як твердить подруга, несподівано спитав: "Скільки ви заплатили, щоб вам поставили такі діагнози? З такими діагнозами не живуть". Важко сказати, чим керувався цей лікар. Можливо, думав, що доволі молода жінка хоче отримати групу інвалідності (випадки, коли діагнози купують, є), а може, просто вирвалося мимохіть? Та річ у тім, що діагнози в Людмили були не куплені, а реальні.

- Ні я, ні діти раніше ніколи не бачили, щоб Людмила плакала, - розповів її чоловік. - Вона тримала все у собі, вміла керувати своїми емоціями. Я знав, що в неї негаразди зі здоров'ям, але на мої розпитування вона завжди відповідала: "Не хвилюйся, все буде добре". Але того дня ми її не впізнали - двері квартири відчинила ін­ша жінка. Її обличчя опухло від сліз, вона була на межі істерики. Довго не могла себе опанувати, жодні заспокійливі не допомагали.

Ситуація склалася така, що коли після вихідних Людмила прийшла влаштовуватися в кардіологічне відділення, завідувача не було, захворів. Її прийняв інший лікар - уважний, тактовний, відкритий. Серце підлікували, операція пройшла успішно, але травма, заподіяна словом, болить і досі.

- Я вже давно пробачила цього лікаря і рада б усе забути, - каже подруга. - Але його слова: "З такими діагнозами не живуть" уп'ялися в мій мозок і я ніяк не можу їх забути. Вони перевернули моє життя, я весь час чекаю чогось поганого.

...Лікарська етика - штука специфічна. Її викладають у медичних навчальних закладах, але, як і інші дисципліни, кожен засвоює її неоднаково. Може, насправді вона - складова таланту медика, передається йому з молоком матері? І взагалі, чи варто казати хворому про його справжній діагноз, особливо коли йдеться про важке захворювання? Поділитися думками з цього приводу "Пошта" попросила професора, доктора медичних наук, представника України в Комітеті з біоетики в Раді Європи Зореславу Шкіряк-Нижник.

Молитва за здоров'я творить дива

- Мені важко прокоментувати цей випадок, бо не віриться, що колега міг так нетактовно повестися. Не можемо його осуджувати, бо не маємо доказів того, що лікар сказав саме так. Може, жінка, спов­нена емоцій (адже попереду операція), не так сприйняла його слова. Але якщо припустити, що такий випадок таки мав місце, то це просто нетактовний лікар, і переконана, що він не користується повагою і довірою ні колег, ні пацієнтів.

- У медичних навчальних закладах є такий предмет, як лікарська етика?

- Є. Етика лікаря, етика лікарської практики, етика стосунків між лікарем і пацієнтом, між медсестрою і хворим - цього студентів-медиків учать. Але на це відводиться дуже мало часу. Майбутні лікарі мали б мати значно більшу підготовку з моральних аспектів лікування, з духовних аспектів взаємин хворого та лікаря і особливо взаємин важкохворого і лікаря, а також родини важкохворого і лікаря. Я побувала більш ніж у 40 країнах світу, вивчала організацію медичної допомоги. Свого часу багато стажувалася у країнах Європи, США. Скажімо, у США на практичні заняття запрошували акторів, де вони грали роль лікарів, а медперсоналу відводили роль пацієнтів, щоб ми могли подивитися на ситуацію збоку. Скажімо, нас вчили, як хірург, у якого на операційному столі помер пацієнт, має сказати про це рідним, що чекають у коридорі. Значення має все: як вийти, з яким виразом обличчя, з чого почати нелегку розмову, з якою швидкістю говорити і що саме сказати. Нашим медикам такі практичні заняття також би не завадили.

- За порушення лікарської етики передбачено покарання?

- Морального суду в нас нема. Можна, звісно, подавати до суду. І якщо там доведуть, що слово лікаря призвело до погіршення стану здоров'я чи , скажімо, серцевого нападу... Але ці речі, скажу відверто, недоказові. Й звертатися до суду - марна справа.

- А як за кордоном?

- І там довести, що погір­шення здоров'я стало наслід­ком необережних слів лікаря, непросто, збір доказів перетвориться на тяганину. Але якщо лікар допустив якісь інші промахи в роботі, його чекає суворий суд. Передусім його викликають на професійний суд. Такі випадки розглядає лі­карсь­ка асоціація й виносить суворий вердикт. Його вчинок широко висвітлюється в мас-медіа: друкують статті, показують по телебаченню. Пригадую, у США довго показували процес, як лікарська асоціація засуджувала колегу за те, що він матері, яка годувала грудьми, виписав штучне молоко. Він полінувався їй пояснити, як підтримати грудне вигодовування, бо на таку розмову потрібно було немало часу, адже треба було розібратися, чому зменшилося виділення молока, пояснити, як ситуацію виправити, що їсти, пити і т.п. Куди простіше було виписати дитячу суміш. Такі публічні розбірки у пресі для лікарів - гірше покарання, ніж пониження в посаді.

- Триває дискусія про те, говорити хворому правдивий діагноз чи ні, особливо коли йдеться про важке захворювання. Одні - за, інші - проти. Ваша думка з цього приводу?

- Усе залежить від ситуації. Якщо лікар, побачивши діагноз, розуміє, що він може мати летальний випадок, про це однозначно треба сказати родині. Інша справа, як це сказати. Лікар має знати родину пацієнта і визначитися, кому про це можна сказати. Бо у когось може бути хворе серце чи, скажімо, донька вагітна, таким людям про несприятливий перебіг хвороби говорити не можна.

Бувають випадки, коли хворий, ідучи на обстеження, каже лікареві: я не хочу знати свого діагнозу. Повідомте про нього рідних. Лікар повинен це взяти до уваги. Можливий другий варіант: хворий каже, що який діагноз би йому не поставили, він хоче знати правду. Так, як правило, діють спокійні, сильні люди. І лікар має зважати на прохання пацієнта. Моя особиста думка, що у більшості випадків краще хворому обережно сказати правдивий діагноз. Навіщо це потрібно? Хворі мають якесь майно, сімейні статки, можуть мати і якісь духовні настанови. Скажімо, хочуть ще зустрітися з дітьми, які живуть далеко, чи скласти заповіт. І ми не маємо права забрати в них цю можливість. Це юридична, духовно-медична культура кожної цивілізованої країни. У більшості країнах хворому кажуть правду. Одного підходу до всіх важкохворих немає, але є єдиний рецепт - слова мають бути виважені, коректні, ніколи не можна говорити про це зненацька, діагноз має бути сказаний так, щоб залишати хворому надію і шанс на одужання. Оптимізм людини, її віра у силу духу, надія на Господа, коли людина каже собі, що ще не все зробила на цій землі, їй треба підняти дітей чи онуків, - така установка мобілізує хворого на боротьбу за життя. Бувають випадки, коли лабораторно підтверджені важкі діагнози завершуються навіть повним одужанням.

- У вашій практиці були такі випадки?

- І дуже багато. Пригадую випадок, коли у хлопчика була пухлина нирок, метастази були навіть на аорті. Оперувати його було неможливо, бо коли б відірвали метастаз від аорти, виникла б кровотеча. Тож просто зашили. Тактовно сказали про це батькам, дитині, призначили лікування й дали поради, як діяти. Сказали, що коли дотримуватимуться цих порад, то є шанс на те, що все буде добре. Батьки повелися дуже розумно: вони постійно підтримували в сина віру в надію, в силу лікування, в силу молитви. І хлопчик одужав навіть з таким важким діагнозом. Ми ще не все знаємо у цьому земному житті, але випадки, коли у багатьох церквах багато людей одночасно моляться за одужання однієї людини і згодом кардинально змінюється перебіг хвороби на краще, є. І їх багато, тож ми повинні тим користатися. Бо немає нічого страшнішого, ніж зневіра, песимізм.