Роман Дашавець, відомий у світі лікар-анестезіолог зі США, про анестезіологію як науку, легке пробудження та потребу бути відповідальним

 

У 1991 році для Львівської обласної дитячої спеціалізованої лікарні відбулася знакова зустріч - сюди вперше приїхав фахівець-анестезіолог зі США Роман Дашавець (нині директор солідної організації Авансована медична допомога Україні), який за всі ці роки не лише в нас оперував, навчав лікарів, переправив до нашої держави понад 600 тонн медичного обладнання, а й допоміг реалізувати чимало життєво необхідних медичних ініціатив, як, для прикладу, створення у "Чорнобильській" лікарні дитячого відділення "штучної нирки" (аналогічний є тільки в Києві). Оскільки жовтень є місяцем, на який припадає Всесвітній день анестезіології (16 жовтня 1846 року американський стоматолог Томас Мортон, запросивши собі на допомогу хірурга, провів першу у світі операцію під ефірним наркозом, розпочавши нову епоху у знеболенні пацієнтів), і оскільки Роман Дашавець цими днями знову перебуває з робочим візитом у Львові, "Пошта" запросила цього самобутнього чоловіка до розмови.

- Пане Романе, більшість людей вважає, що лікар-анестезіолог є тільки тінню лікаря-хірурга. Вам не образливо?

- Ні, бо ставлюся до цього по-іншому. Уже 34 роки, що даю наркози, ситуація однакова: працюємо не під кимось, а працюємо разом. То раніше усі були переконані, що капітанами корабля є хірурги, а насправді рух у правильному напрямі залежить від багатьох спеціалістів.

- Що складніше: ввести пацієнтові наркоз чи навпаки - вивести з нього?

- Пацієнти колись мені казали: "Ти тільки мене присипляєш". А я відповідав: "Ні, я тебе буджу". І приспати - доволі складно, але значно складніше, аби пацієнт після операції зі сну вийшов легко. Адже вже є рани, болі, зміни у тканинах.

- Ви будите зі сну тільки дітей чи й дорослих? І чи є особливості пробудження одних та інших?

 

Приспати - доволі складно, але значно складніше, аби пацієнт після операції легко вийшов зі сну

- Відмінності величезні. Бо коли дитині шість місяців, біля неї треба цілком інакше поводитися, ніж біля підлітка. Скажімо, значно серйозніші проблеми з інтубацією (особливо коли мова про важкі операції) - тобто зі встановленням відповідної трубки до трахеї. Бо вільна прохідність дихальних шляхів - обов'язкова, а ці шляхи у дітей страшенно вузькі. І навіть із встановленням трубки може бути проблема. Тому кілька років тому я почав упроваджувати в Україні новий спосіб присипляння, який використовую у США ще з 1989 року - ларингомаску. Він дуже практичний, бо буває, що маска дитинку рятує.

- Анестезіологія як наука - доволі нова. Чому таким довгим був її шлях? Адже людині від початків її існування притаманне бажання захистити себе від болю. Недаремно у минулі століття, аби хоч трохи полегшити страждання, хворим уводили алкоголь, робили кровопускання, поїли усілякими травами, зрештою, просто били тяжким предметом по голові, аби лікар мав можливість провести потрібні маніпуляції.

- Якщо подивитися на лінію розвитку технології, то впадає у вічі, що вона не рівна, а містить чимало стрибків. Перед тим, як винайшли віз, люди просто зв'язували дві дошки докупи і їх тягли. А вже час від воза до автівки минув дуже швидко. Ще коротшою була часова віддаль від першого літака до ракети. Так і в медицині. Особливо в анестезії, де довгий час усе було дуже консервативним, бо йшла мова про людське життя. І це гальмувало будь-які новації. Однак  час великих змін настав. Багато в чому завдяки досягненням у фармакології. Коли раніше "святою" водою під час операцій були ліки з групи барбітуратів (хоча вони мали чимало побічних дій, від них пацієнти важко відходили), то сьогодні значно сучасніші, які вже не мають усіх тих негативів. Особисто я не використовую барбітуратів уже близько  п'ятнадцяти років.

- Над чим "б'ється" сьогодні анестезіологія як наука?

- Намагаємось, аби після операції пацієнт за день-два міг уже виписатись додому. У розрізі анестезіології потрібно, щоб він добре заснув і легко встав. А це залежить від ліків. Якщо вони в організмі будуть тиждень, то тиждень пацієнт має бути в лікарні. Дія сучасних дихальних чи внутрівенних ліків, попри те, що вони дуже сильні, коротка.

- Чого боїтеся, підходячи до чергового пацієнта?

- Якби страху не було, то це означало б, що не готуєшся. Скажімо, вчора ми оперували дитинку, і я вже знав наперед, що інтубація буде важкою і ризики для пацієнта великі. А тому аналізував наперед усі варіанти розвитку подій. Якщо ти готовий до війни, війна не приходить. Навіть коли пацієнт потрапляє на операційний стіл ургентно, досвід і ті варіанти, які ти продумував раніше, завжди допоможуть.

- Траплялося Вам у Вашій практиці помилятися, чи Бог  від цього милував?

Хаос - навіть у малих речах - у медицині може зробити велику біду

- Якщо анестезіолог каже, що ніколи не помилявся, отже, він ще працює недовго. Немає іншої галузі, яка має робити людину скромною, як медицина. Адже за одну секунду і ти можеш усе згубити, і твій пацієнт. І треба знати, що тіло є тіло, і кожне - інакше, і щоб усі варіанти вивчити - життя не вистачить.

- У Вас є ритуали, з яких починаєте день чи, навпаки, день завершуєте в надії, аби все склалося добре?

- Мені всі мої колеги кажуть, що серед анестезіологів я найбільш ритуальний чоловік. Завжди приходжу на роботу найшвидше і складаю все в одному і тому ж порядку. Бо хаос - навіть у малих речах - у медицині може зробити велику біду. А іншим обов'язковим ритуалом є перед операцією сказати пацієнтові щось смішне, аби він засміявся. На контакт із хворим є лише 5 хвилин, і якщо цей контакт буде приємним, то пацієнт краще спатиме і легко прокинеться. Переконаний, що психологія в анестезіології дуже важлива, розум максимально впливає на те, як тіло буде виходити із ситуації.

- Чому обрали цей фах? Адже коли Ви починали, анестезіологія ще не мала тих досягнень, що зараз, та й узагалі лікарі часто поєднували в од­ній особі спеціальність хі­рур­га та того, хто присипляє.

- Найбільше на це моє рішення вплинула практика, ще коли був студентом, у великій дитячій лікарні у Бостоні. Був вражений, як мучаться діти по операціях. І застановився, що хочу працювати, аби полегшити дитячі страждання. Хоча у центрі оперуємо і дітей, і дорослих, допомогу дітям вважаю пріоритетною.

- Ви в Україні були уже кілька десятків разів. Проблеми, з якими у лікарнях опиняються українські дітлахи, різняться від тих, які мають їхні ровесники в Америці?

- Різниця колосальна. Мої американські колеги, з якими сюди прилітав, вражені: бо зі схожими проблемами у США не стикалися. В Україні дуже багато опіків (значно більше, ніж в Америці) через недбайливість родичів, через відсутність елементарних знань правил безпеки. Та й травми у вас значно гірші, скажімо, через те, що дитина без перешкод добралася до електричних дротів або ж була не прищеплена ременями безпеки в авто, яке до того ж не мало подушки безпеки. Тобто є чим турбуватися і що вирішувати.

- Пане Романе, що веде Вас ще і ще до України?

- Уперше я приїхав до Львівської обласної дитячої спеціалізованої лікарні взимку 1991 року. Ми возили тоді валізками кілька речей, а ще робили операції на суглоби для дорослих, і тоді вирішили створити спеціальну організацію, аби не лише привозити в Україну спеціалістів, а й вантажі кращої технології, якої тоді у вас не було. Однак мене тягне в Україну ще й тому, що я - українець, мої родичі були українськими націоналістами, яких свого часу звідси вивезли, а потім вони емігрували. Однак ціле моє життя мене вчили любити Україну - землю, яка дала життя і духовну силу моїм прадідам.

- Але приїжджаєте Ви сюди не самі, а привозите фахівців, які про нашу землю хіба що читали у книжках. Що вабить до нас іноземців?

- Поведінка колег в Україні щодо наших лікарів є дуже гарна. Один іншого шанує. А в медицині це дуже важливо. Бо я не з'їв усі розуми, і хтось не з'їв усі розуми. І ми взаємно це розуміємо та намагаємся чогось один від одного навчитись. Скажімо, я в анестезії вже дуже довго, але у вас багато чого пізнав. Бо часом як медики не мають технології, вони вигадують способи, як хворому полегшити страждання. А інше - наші лікарі та медсестри дуже зацікавлені тими проблемами, які доводиться у вас вирішувати, бо в нас такого не побачиш. Зараз ми створили міні-групу, яка працюватиме і далі. До групи входжу я, засновник дитячої пластичної хірургії у Франції професор Бернар Паві та лікар від Бога Остап Могиляк з України. Спільними зусиллями працюємо на те, аби допомогти дітям, у яких без цієї допомоги дуже мало шансів бути прийнятими у суспільство.

Розмовляла Ярина Коваль