Бернар Паві, лікар у п'ятому поколінні. У 1970 році здійснив переворот у французькій медицині, ставши у цій державі основоположником дитячої пластичної хірургії. Нині у Франції кожен, хто має намір присвятити себе цьому фаху, зобов'язаний пройти стажування якщо не в його клініці, то принаймні в його учнів, які, до речі, є сьогодні не тільки у Франції, а й у США, Великобританії, Аргентині та інших державах. Уже не один рік допомагає створювати як окрему дисципліну дитячу пластичну хірургію у Марокко, Єгипті, Алжирі, кількох інших державах, серед яких Україна, куди майже десять років поспіль приїжджає на запрошення свого львівського учня, дитячого хірурга Львівської обласної дитячої спеціалізованої лікарні Остапа Могиляка. Під час кожного візиту в Україну Бернар Паві зазвичай робить 20-25 дуже складних операцій (іноді по чотири на день) і дає 50-70 консультацій. Батьки маленьких пацієнтів стверджують, що в нього не лише золоті руки, а й золоте серце.

Цього року навесні у США побачила світ книга американського пластичного хірурга з Флориди Майкла Сольцхауера "Моя прекрасна мама", яка розповідає дітям від чотирьох до семи років про пластичну хірургію. Маючи великий досвід роботи з жінками, які, потребуючи вдосконалити власну зовнішність, часто приходять до нього на консультації разом із дітьми, Майкл Сольц­хауер вирішив написати книгу, покликану позбавити малюків усіх страхів від логічного взаємозв'язку в їхній свідомості невідомого лікаря, забинтованої мами і того, що вона виглядатиме інакше. Час іще покаже, наскільки така книга є доцільною

Однак як бути у тих випадках, коли під ніж пластичного хірурга має лягти не мати, а сама дитина? Коли пластична операція спричинена не погонею за стандартами краси, а елементарною потребою бути здоровим? На цю та інші не менш цікаві теми ми запросили поговорити одного з най­кращих пластичних хірургів у світі, основоположника дитячої пластичної хірургії у Франції Бернара Паві, що уже близько десяти років регулярно приїжджає в Україну (приїхав і зараз) на запрошення свого львівського учня, дитячого хірурга Львівської обласної дитячої спеціалізованої лікарні Остапа Могиляка - людини, що багато працює на те, аби дитяча пластична хірургія сформувалась як окрема галузь і в нашій державі.

- Пане Паві, кожне суспільство подекуди охоплює та чи інша манія. Скажімо, Китай сьогодні схибнувся на пластичній хірургії. Чимало забезпечених тамтешніх  батьків оплачують своїм дітям косметичну операцію як дарунок за гарні оцінки. Читала, що у багатому східному місті Гуанчжоу із провінції, що межує з Гонконгом, юнки найчастіше просять батьків проспонсорувати їм операції щодо форми очей, близької до європейської, а хлопці - відкачування жиру. Масштаби попиту призвели до виникнення стількох підпіль­них клінік, що, за статистикою, від рук таких лікарів-непрофесіоналів серйозно постраждало вже понад двісті тисяч китайців. Чи має схожі манії Європа?

- Для кожної операції, особливо коли йдеться про дітей, мають бути серйозні підстави. Діти віком від 11 до 18 років й справді часто бувають незадоволеними у собі тим чи іншим, хочуть змін. Однак вони ще занадто юні, аби зрозуміти, яких саме змін вони хочуть. І чи ті зміни дійсно важливі, бо, досягнувши повноліття, людина і так зовнішньо змінюється. Я за те, аби робити реконструкції, коли це справді потрібно, а потім закінчувати ті реконструкції естетично. Але категорично проти того, щоб змінювати зовнішній вигляд через забаганки.

- Великий відсоток потен­ційних пацієнтів відраджуєте від операцій? І які аргументи використовуєте?

- Іноді я просто кажу, що людині потрібна не моя консультація, а психолога. Бо проблеми насправді немає, вона - в голові у цього потенційного пацієнта. І саме психолог має визначити, що для нього буде краще. Звичайно, можу поправити в окремих випадках, керуючись естетикою, форму носа, але - не більше. І тому напливу людей саме з такими проблемами не маю.

- Час від часу світ довідується про дивовижні, подекуди навіть якісь містичні випадки, які доводиться вирішувати пластичним хірургам. Так 2005 року перуанські лікарі прооперували дівчинку із "синдромом русалоньки". А цьогоріч планета стежила за долею дворічної Лакшмі, яка народилася з чотирма руками і чотирма ногами у бідному індійському селищі якраз на свято багаторукого Вішну. Чи маєте у своїй практиці досвід схожих операцій?

- Таких - ні. Але я розділяв дві пари сіамських близнюків. Ці операції теж належать до найвищої категорії. Одні близнюки були з'єднані головами і сьогодні повністю здорові. А інші - боковою ділянкою тіла. То з одним усе в нормі, а інший не дуже добре рухається через те, що в нього недорозвинена відповідна система. Обом парам цих близнюків уже за двадцять років, і я справді щасливий, що ці люди можуть повноцінно жити.

- Кожен лікар має у своєму арсеналі історію, яка починається словами: "Пригадую, був у мене пацієнт..." У Вашому житті це і є історія про сі­ам­ських близнюків?

- Ні, про молоду сім'ю, в якій народилася дитина з розколом губи і піднебіння. Річ у тім, що батько того немовляти шість місяців не підходив до нього, вважаючи, що не міг таке сотворити. А коли побачив уже проопероване своє маля, то сказав, що це - його син і схо­жість може підтвердити уся його родина. Але унікальність історії не в цьому, а в тому, що, розлучаючись з жінкою за кілька років, цей батько наполіг, щоб дитина залишилася з ним.

- В античні часи говорили: працюй, коли тобі сумно, бо це єдиний спосіб прогнати смуток, як працюй і тоді, коли маєш успіх, оскільки немає інших ліків від запаморочення, як робота. Чого працюєте Ви?

- Я страшенно люблю свій фах і навіть не знаю, чи міг би займатися чимось іншим. Вважаю професію хірурга однією із найважливіших, яка здатна на великі речі. Коли я був ще маленьким, мій тато - лікар-офтальмолог - оперував чоловіка, який не бачив. По операції тато покликав мене до себе, а цей чоловік мені каже: "Ти перша дитина, яку я бачу". Це мене дуже вразило. І думаю, що попри те, що в моїй родині у кожному поколінні є лікарі, бажання стати медиком зродилося саме у ті хвилини.

- Як Вам спало на думку ви­ділити дитячу пластичну хірургію як окрему дисципліну?

- До цього підштовхнув мене наприкінці 60-х дуже талановитий хірург, мій учитель Дені Пера. Справа в тому, що тоді у нас, як нині у вас, існували тільки якісь розрізнені елементи дитячої пластичної хірургії, але цілеспрямовано цим ніхто не займався. Я взяв техніку пластичної естетичної хірургії для дорослих і адаптував її до дитячої практики. Відмінність у підходах - величезна. Адже у дорослій пластичній хірургії усе визначене. А під час пластичної операції, яка проводиться дітям, треба врахувати, що людина росте, а отже, треба передбачити, як виглядатиме вона у 25 років, щоб модифікувати свою техніку так, аби результат операції був якнай­кращим.

- Помилки у прогнозах, вочевидь, бувають. Який їх відсоток порівняно з успішними наслідками?

- Це дуже складне питання. Я присвятив кілька десятків років свого життя, аби довести, що чимало видів операцій, проведених у ранньому дитячому віці, не впливають на розвиток дитини і дають дуже гарні результати в майбутньому. Від 70-х років донині я провів близько 40 000 таких операцій. І сьогодні маю усі підстави ствердити хибність переконань багатьох дорослих хірургів, зокрема в Україні, у тому, що "вовчу пащу" (розкол піднебіння) не можна закривати швидше, ніж у віці 4-5 років. Наголошую, що дитина, якій так пізно закриють піднебіння, ніколи не говоритиме нормально, матиме постійні проблеми з запаленням вух, поганий слух тощо. Тільки проведена якнайскоріше операція, під час якої ставиться на місце язик і відтворюється необхідне положення піднебіння, уможливлює нормальний розвиток лицьового черепа, а отже, майже повністю позбавляє вродженого дефекту.

- Які ще пропозиції пана професора несприйнятні у традиційній медицині України?

- Я не можу говорити про сприйняття чи несприйняття, оскільки в Україні дитяча пластична хірургія як окрема ланка поки що не існує. А йдеться про надзвичайно важку галузь, яка потребує мультикомандної співпраці. Мало тільки прооперувати - треба зробити все, аби не було помітно, що та вада колись була. А це означає, що дитиною мають займатися щонайменше 5-7 спеціалістів у різні періоди її життя.

- Зазвичай усе обмежується однією операцією чи по­трібні повторні?

- Усе залежить від того, про який дефект ідеться. Є вади розвитку, коли лікарська робота просто зобов'язана поділятися на етапи. Так, можна ліквідувати у дитини "заячу губу" і "вовчу пащу" одночасно у віці 2-3 місяців, але в подальшому все одно треба підсаджувати кістку в щелепу, коли дитині виповниться сім років. Водночас під час моїх візитів в Україну на мій стіл потрапляють пацієнти, яких без особливих успіхів оперували по 4-10 разів, хоча можна було обійтися однією-двома грамотними операціями. Моя основна ціль - аби кількість операцій в майбутньому у дитини була якнайменша.

- Коли говорите, що хтось - хороший хірург, які професійні риси маєте на увазі?

- Він не має бути зверхнім і стверджувати, що є найкращим. Інакше, він - серед найгірших, оскільки перестає розвиватись. Добрий хірург - це обов'язково людина, якій властивий творчий підхід до своєї роботи, самокритика і постійний прогрес у професійному розвитку.

- Праця з дітьми передбачає якісь особливі психологічні підходи?

- У цьому аспекті в дитячій хірургії багато проблем. Для дітей, які народилися з дефектами, патологія органічна. Приходячи до мене через рік-два після операції, вони почуваються налякано. І тільки коли їм виповнюється чотири-п'ять років і вони починають усвідомлювати, що я для них зробив, то сприймають мене як рідного дідуся. У нас у команді є психолог, але волію сам спіл­куватися з дитиною, навіть ко­ли їй лише місяць від наро­джен­ня. Одного разу до мене завітали принц із принцесою та почтом з однієї з країн Європи - тиждень тому їх дитина ошпарилася. То поки ми всі спілкувалися, я поміняв пов'язки, а вони здивувалися, як це мені вдалося. Бо у їхній країні, аби це зробити, дитині потрібний був наркоз. Коли людина добра, малеча дозволить їй багато речей. Саме дитячі хірурги відчувають дитину, знають її потреби і вміють їх вирішити.

- Хто є Вашою найближчою родиною?

- У мене вона завжди була дуже велика: дружина, п'ятеро дітей, удвічі більше онуків... Перших десять років моєї практики я багато часу присвячував роботі - працював від ранку до ночі. Часто телефонувала дружина, просила, щоб ішов додому, бо діти чекають, хочуть спати, але перед тим хочуть сказати мені: "На добраніч!" Ми тоді мали проблему - син (а в мене він один - нині відомий не лише у Франції, а й поза її межами лікар-ревматолог, інші - дівчата) страшно кричав між першою і третьою годинами ночі - про сон не могло бути й мови. Психолог, яка близько тижня майже цілодобово спостерігала за малим, з'ясувала, що в такий спосіб малюк виявляв незгоду з тим, що рідко мене бачив. Тому щодня я мав бути вдома від 6 до 9 вечора, бавитися з дітьми, вкладати їх спати і тоді повертатись у шпиталь. Проблему і справді вдалося усунути, але той період мого життя був дуже важким. Адже це був період становлення, треба було багато читати, вишукувати інформацію, ос­кільки відповідної літератури не було, створювати по крихтах дисципліну, яка у Франції сьогодні є справді вагомою. Водночас у той самий період я займався дітьми, які мали опіки. Аби вижила дівчинка з 60% опіків шкіри - а дитячої реанімації тоді ще не було - мені довелося тиждень прожити у лікарні.

- Ви багато мандруєте сві­том. Що приваблює Вас в Укра­їні? І де почуваєтеся найкраще?

- Мені багато що тут подобається, але найбільше - люди. Дуже шаную ентузіастів, які, попри труднощі, роблять усе від них залежне, щоб медицина не тупцювала на місці, щоб лікування ставало якіснішим. У вас такі люди є, тому мені не шкода ні знань, ні досвіду, ні часу. Окрім того, до України маю особливий сентимент ще й тому, що моя нянька була українкою. Досі пам'ятаю запах українського борщу і смак вареників, які вона ліпила. Тому вважаю, що в мені живе часточка ще й української душі. А найкраще, звичайно, почуваюся вдома, куди мене завжди тягне. Однак натуру, напевно, маю схожу до циганської. Бо місяць у Парижі - мені вже забагато, знову потребую кудись їхати, щось пізнавати...