Язід Дахмані, француз арабського походження, про те, як живеться іноземцям у Львові

Поки правозахисні організації збирають інформацію про расистські злочини, а правоохоронні органи їх розслідують (хоча розслідувати, за їхніми словами, майже нічого), у Львові живуть і працюють люди, що приїхали з різних куточків світу. І для них проблема расизму вимірюється не цифрами, а емоціями і життєвими ситуаціями. Чи комфортно вони почувають себе в Україні? Чи мали якісь неприємності через своє походження? "Пошта" розпитувала про це Язіда Дахмані, француза арабського походження, який народився на півночі Франції.  Вже майже півроку він живе та працює у Львові. Язіду 19 років, він бере участь у молодіжній програмі Європейської волонтерської служби, що фінансується Європейською комісією. 

- Як ти почуваєшся у Львові? Ти швидко адаптувався?

- Перші тижні було дуже важко. Україна відрізняється від Франції: ментальністю, системою,  способом життя.  У мене часто виникали питання, чому те чи інше відбувається саме так. Але поставити їх було нікому. Взагалі, я думаю, орга­нізаціям, які запрошують іноземців, потрібно звертати більше уваги на проблеми їхньої адаптації.

- Чи  в тебе були якісь неприємні ситуації через твоє походження?

- Так, одного разу. Я був у  клубі "Лялька" зі своїм другом, іспанцем Гіярмо, викладачем іспанської мови в університеті ім. І. Франка. Коли ми прийшли, нас оточило близько десяти людей. Зрозумівши, що ситуація виходить з-під контролю, ми вирішили піти.  На нас напали, коли ми вийшли на вулицю. На щастя, вдалося втекти, і все обійшлося кількома синцями. Набагато важче було подолати психоло­гічний стрес. До того ж це трапилося через кілька тижнів після мого прибуття в Україну. Я шукав підтримки у своєї української організації, але там лише сказали, що не варто ходити у такі місця. У Франції, крім організації, яка мене сюди скерувала, про те, що зі мною сталося, ніхто не знає. Я приховав це від своїх близьких, бо не хотів, щоб моя сім'я хвилювалась. Врешті опинився наодинці зі своєю проблемою. Підтримало мене кілька людей, зокрема, директор Французького центру Фанні Раскен.

- Напад почався в "Ляльці". Хіба там немає охорони?

- Там був один охоронець. Але він тільки підсміювався, коли нас почали ображати.

- Ти думаєш, що це трапилося саме через те, що ви іноземці?

-  Так, вони вигукували нацистські гасла, казали, щоб ми забиралися з їхньої країни.

- Нападники були схожі на учасників організацій скінхедів?

- З цього приводу нічого не можу сказати. Вони були одягнені, як звичайні люди. Тому мені трохи страшно, що колись можу зустріти їх на вулиці.

- А ви звернулися до міліції?

- Ще коли ми були всередині, інший мій знайомий, поляк, подзвонив в міліцію, але ніхто так і не приїхав. Наступного дня ми прийшли у відділ подати скаргу.  Вони здивувалися: чого це ми тут, якщо не отримали важких фізичних ушкоджень.

- А ви уточнили, що йшлося саме про напад на ґрунті расової ненависті?

- Так, ми сказали, що це важливо, бо напад мав расистський характер. Але це не змінило їхнього ставлення.

- Були ще якісь неприємності?

- Ні, більше не було. Але, звичайно, неприємно, коли тебе щоразу роздивляються на вулиці. Постійно відчуваю на собі погляди оточуючих. Іноді просто зацікавлені, іноді недоброзичливі.  Намагаюся не звертати на це уваги. В іншому випадку було б дуже важко. Спочатку мене це дуже шокувало. З дитинства я звик, що, коли виходжу на вулицю, бачу людей різного походження з різним кольором шкіри.

- Були ще якісь речі, які тебе тут вразили?

- Так, це патріотизм, намагання весь час демонструвати, що ти українець. У Франції зов­сім інший погляд на те, що таке бути патріотом.  Можливо, те, що я скажу, своєю чергою, шокує тебе. Я колись намагався це пояснити своїм українським студентам,  вони не могли зрозуміти:  у Франції, якщо ти вийдеш на вулицю з прапором, викрикуючи "Франція! Франція!",  люди подумають, що ти нацист. Коли я приїхав в Україну і побачив, що тут це робиться так відкрито, спочатку мене це шокувало. Потім зрозумів, що йдеться просто про відмінність культур. Ставлю собі багато запитань про вашу країну. Я тут майже 6 місяців і тільки зараз починаю розуміти, що Франція і Україна мають дуже різну історію, і будь-яке порівняння тут неможливе.

- Що б ти розповів своїм друзям про Україну? Чи порадив би їм сюди приїхати?

До теми:

Тихий расизм Політики оголошують війну нетерпимості

- Я багато чув про напади в Києві, також чув кілька таких історій у Львові. Потім таке ж сталося і зі мною. Звичайно,  міг би застерегти своїх друзів, сказати, щоб сюди не приїжджали. Але, думаю, що кожен повинен зробити свій вільний вибір. Коли я приїхав,  мене також попереджали про деякі місця: казали в жодному разі не їхати на Східну Україну, не їхати в Київ, бо це  небезпечно. Але намагаюся відрізняти те, що говорять, від того, що є правдою. Думаю, одна з найбільших проблем людства - це стереотипи. Я не роблю для себе висновків про Україну та українців через той випадок, що зі мною стався. І якщо мені радять не їхати в Київ, це не означає, що  туди не поїду. Звичайно, поїду.

Те, що трапилося зі мною, не означає, що люди сюди не повинні приїжджати. Мене хочуть відвідати мої батьки. Я трохи хвилююся, бо в них типова арабська зовнішність. Але, чесно кажучи, я ще нікому ніколи не казав, щоб не приїжджали в Україну.