justify"> Невеличке нині село Потелич, що на Жовківщині, відоме далеко за межами Львівщини. Саме тут є збережена найдавніша в Україні дерев’яна церква Святого Духа з 1502 року. Її на місці колишнього храму Бориса і Гліба на свої кошти звели місцеві гончарі, вироби яких були відомі в усій Європі.

Древній Телич – серце гончарства

Уперше про могутнє тоді місто Телич, серце гончарства, згадують у літописі в XIII столітті. Тоді у ньому зупинявся у справах князь Данило Галицький. Місто росло і розвивалося, адже було частиною великого торгового шляху. У ньому діяли гончарні майстерні, гути, броварня, гуральня, млини, воскобійня, працювали шевці, ткалі, кушніри, ковалі та боднарі. У 1498 році Потелич отримав Магдебурзьке право.

Але розквіту міста перешкоджали час і обставини. У 1502 році його частково спалили татари. Через шість десятиліть вони знову понищили його. А вже у наступному столітті великий торговий шлях, який з’єднував Люблін і Львів, перенесли через Раву-Руську. І древнє величне місто Потелич з тих пір почало занепадати. Відтак нині є звичайним прикордонним галицьким селом. Хоча ще сто років тому вважалося містом.

Його мешканці обов’язково похваляться, що через Потелич двічі йшли козацькі загони Богдана Хмельницького. Король Олександр намагався всіляко підтримати Потелич у розвитку. Після татарського спустошення у 1502 році звільнив місто на шість років від податків, на два роки від мита та на рік від “чопового”. Через 17 років по тому Потелич отримав право на проведення ярмарків. Ба більше, задля розвитку міста наказом короля заборонили ярмарки у довколишніх селах, у них також заборонили варити пиво – шинкарі мали за обов’язок купувати його, як і мед та горілку, саме в Потеличі. Міщанам дозволили у місцевих заростях та кущах вільно випасати худобу, вирубувати на домашні потреби дерева у лісі та ловити у річці рибу.

Згодом міщани звернулися до короля з проханням дозволити звести у Потеличі оборонний костел. Адже під час небезпеки вони ховалися аж у Любачівському замку, що був досить далеко від міста. Відтак король Зигмунт І у 1533 році дав дозвіл на зведення костелу і його обмурування. Кошти ж на спорудження оборонного храму мали б надійти від споруджених у місті корчми з гуральнею та воскобійні. Усім чужим у краї заборонили варити горілку, займатись шинкарством та робити віск. Та запроваджені нововведення не досягли мети – і за сім років костел так і не змогли збудувати.

Згодом костел таки з’явився у Потеличі. Щоправда, значно пізніше. А новий, мурований, святого Станіслава постав аж у 1826 році.

Завдяки місцевій білій глині, Потелич прославився на всю Європу. Тут упродовж віків сформувались цілі династії гончарів.

Географічний словник Королівства Польського та інших земель про Потелич повідомляє, що “з геологічної точки зору заслуговують на увагу поклади фаянсової і гончарної глини; є також добрий вапняний камінь, білий пісок, придатний для гути скла, а також буре вугілля. У ґрунті знаходять багато скам’янілостей з минулих епох. Великий шматок скам’янілого грабового дерева, який тут було знайдено, король Август ІІІ виставив у своєму дрезденському кабінеті”.

Потелич у ті роки і справді був потужним гончарним центром. Адже станом на XV – XVI століття у ньому працювало 240 гончарів, у Львові ж лише 45. Тому й не дивно, що на міському гербі тоді було зображено два золоті ключі.

Особливістю потелицьких гончарних виробів було те, що їх виготовляли переважно з білої глини. А таких родовищ у всьому світі було не більше десяти. Відтак потелицькі майстри з місцевої пластичної глини виготовляли найрізноманітніші тонкостінні вогнетривкі посудини: глечики, горщики, макітри, миски, горнятка та інше. Не забували і про сувеніри – свистунці та скарбнички. І, звісно, про пічний кахель. Поряд із розквітом гончарства на початку минулого століття у Потеличі зявилася і фабрика порцеляни.

Потелицьке городище

Історики та археологи однозначно переконані: на території нинішнього Потелича давні слов’яни мали своє городище. У цьому ще на початку XIX ст. переконував дослідник Зорян Ходаковський: “У Потеличах я оглянув гору і каміння на ній, ніби в певному порядку виставлені, і переконався, що викликані наші вчені можуть також не розумітись на цьому, як великі речі здаються благими, а малі великими. На цій горі, яка зветься Господнім Воскресінням від костелу, що на ній був (який недавно розібрано на єврейський бровар), я побачив звичайне городище, тобто святий город старих слов’ян, обнесений навколо валом; а що цей вал на самому схилі скалистої гори насипаний, міг легко обсипатись, встановлено плоске каміння в щілини фундаменту і землею обсипано для зміцнення валів. У деяких місцях це каміння можна побачити серед валу, а в деяких, де валова земля обсипалась, самі тільки ці камені виглядають без розміру, без обробки і без жодного порядку”.

Перлина архітектури – церква Святого Духа

Дерев’яну церкву Святого Духа у Потеличах, зведену у 1502 році, вважають найдавнішою пам’яткою архітектури та монументального мистецтва галицької школи. А ще вона є найстарішим українським тридільним дерев’яним храмом. Заможні місцеві гончарі звели її на свої кошти на місці спаленого татарами колишнього храму Бориса і Гліба.

Церква Святого Духа є яскравим прикладом забудови бойківського типу зі ступінчасто-пірамідальним перекриттям. А поряд з нею височіє 20-метрова вежа-дзвіниця на дев’яти могутніх стояках. Деякі з них у діаметрі сягають 70 см. Місцеві мешканці іноді цю церкву називають підгірською, оскільки вона стоїть біля підніжжя гори.

У храмі упродовж віків не лише молилися потеличани, тут вони шукали і фізичного захисту та порятунку у часи небезпек. Колись при храмі зберігали сім козацьких гармат. Нині про ті оборонні функції свідчать лише дві сторожові вежі на церковному подвір’ї.

Існує переказ про те, що у церкві Святого Духа бував на Літургії Богдан Хмельницький, котрий чекав у Потеличі з розвідки вістуна Буняка. Останній начебто прокляв Потеличі за те, що йому тут вибили око.

У XVII ст. у храмі встановили новий двоярусний іконостас, розписаний у 1620 – 1640 роках. Стіни храму всуціль вкриті розписами. Ці роботи також фінансували місцеві гончарі. Усі розписи стилічно пов’язані з тодішнім суспільно-політичним життям. Сюжети на релігійні теми поміж тим відбивали ідеї національної єдності України та релігійної самобутності, нездоланності православ’я – у “Воздвиженні хреста”, на котрому зображені князь Володимир Святославович та княгиня Ольга. До мужності у боротьбі закликає “Страсний” цикл. А скорбота за загиблими співвітчизниками відображена в “Оплакуванні Христа”.

А у 1683 році відомий художник Іван Руткович намалював для потелицької церкви ікону “Деісус”.

За свою півтисячолітню історію потелицька церква Святого Духа пережила кілька реставрацій. Уперше – у 1718 році її відновленням займався майстер Казимир Домінікович. Згодом він її реставрував ще у 1736 і 1753 роках. Тоді замінили підвалини храму, перекриття над вівтарем та відремонтували піддашшя. На початку минулого століття церкву Святого Духа реставрували ще двічі. Тоді ґонтові дахи і обшиття стін храму обшили бляхою. І лише у 1970 – 1972 роках храм та його стінопис знову реставрували до первісного вигляду.

Ще одна пам’ятка архітектури у Потеличах – дзвіниця з XVII століття. Вона розміщена на південний схід від церкви Святого Духа. Вона квадратна, розміром 4,4 на 4,4 м, двоярусна та вкрита шатром.

Свого часу в Потеличах зберігалися шедеври раннього книгодрукування – першодруки з Києво-Печерської лаври з майстерно виконаними гравюрами: “Тріодь цвітна” (початок XVII ст.), “Апостол” (XVI ст.), “Ірмалігон” (початок XVIII ст.), “Бесіди Василя Великого” (кінець XVI ст.). Зараз вони зберігаються в архівах музеїв.

Ірина Вороняк