Навіть не надто уважному спостерігачеві після 50-денки Януковича зрозуміло, за яким зразком він вибудовує своє президентство. Число контактів із Кремлем перевалило вже за десяток, кількості підписаних і запланованих до підписання угод позаздрив би навіть Леонід Кучма. Проєвропейська риторика залишилася у двох візитах – до Брюсселя та Страсбурга, причому останній можна записати чи не до найганебніших сторінок сучасної історії. Мабуть, саме там Віктор Федорович дуже наочно продемонстрував, що для нього російський досвід та російські підказки, далебі, важливіші, ніж Європейський Союз, з його асоціаціями, “дорожніми картами” та “східним партнерством”.
Відзначення перемоги у Другій світовій війні, неформальний саміт лідерів СНД лише утвердили песимістичні передчуття тих, хто вимріював собі хвилевість проросійської риторики Президента. Мовляв, вона потрібна йому цілковито для зиску: в умовах пересторог Заходу, консолідації опозиції Януковичу буцімто ні на кого покластися… Справді, 4 відсотки, які дали В.Ф. жадану перемогу, – не надто надійна гарантія того, що надалі тобі дозволять діяти самостійно та на власний розсуд.
Тому саме російська модель влади стала для Януковича якщо не рятівною соломинкою, то найприйнятнішим способом керівництва державою. Заручившись підтримкою Москви, він тепер не надто озиратиметься на Європу, що переймається своїми “греціями”, отримає мовчазне схвалення Обами з його ідеєю-фікс “перевантаження” відносин із РФ, і зосередиться на вибудовуванні владної вертикалі для того, аби утримати владу не п’ять, а десять років, тобто дві каденції.
Не факт, що Янукович застосовуватиме ті ж методи укоськання незгодних, до яких вдається чинний російський дует. За сприятливих для нинішнього режиму обставин опозиціонери самі нищитимуть одне одного, оскільки, як бачимо, навіть перед загрозою втрати суверенітету ніяк не можуть визначитися із лідером. Самопоборювання не лише знесилює середовище націонал-демократів, воно робить їх порухи карикатурними, чим дуже вдало користає пропагандистська машина “Регіонів”, беручи на кпини спроможність “революціонерів” на серйозні вчинки.
Час працює на регіоналів. З легкої руки Верховної Ради вибори до місцевих рад зависли у повітрі, а, отже, дискредитація опозиційних провінційних лідерів триватиме доти, доки уряд не роздасть пенсіонерам та злидарям по кілька десятків гривень, а парламент не ухвалить низку соціально-популістських законів. Відтак до сільських, районних та обласних осередків влади у Галичині дістанеться потрібна кількість представників ПР, аби забезпечити Києву більш-менш надійну керованість цим неслухняним краєм. У будь-якому випадку столиця зробить усе, аби остаточно маргіналізувати Галичину, мінімізувати її впливи на загальноукраїнському рівні. Амбітні проекти федералізації, які почасти озвучили пані Герман та пан Тіхонов, покликані не стільки бути реалізованими, як виконувати роль жупела для соборників, яким став Табачнік з його освітньо-історичною маячнею.
Однак Вікторові Федоровичу у перспективі допікатимуть не тільки опозиціонери. Френсіс Бекон свого часу зауважив, що “людина, владарюючи над іншими, втрачає власну свободу”. Ось і Янукович, опанувавши посаду Президента, формально втратив контроль над власною партією. Ключові посади прем’єра і лідера регіоналів зосереджено нині в руках Миколи Азарова. У контексті парламентської республіки, якою нині бодай номінально є Україна, – це надзвичайно дієвий інструментарій для самостійної політичної поведінки. Тому Янукович змушений іти навспак. Певні дуже обережні месиджі про можливість зміни Конституції, фактично перегляд реформи 2004-го, свідчать про потребу повернення до президентської форми правління. Російський взірець диктує саме такий розвиток подій. Звичайно, Азаров та його прихильники не надто тішитимуться такою перспективою: вона б означала для них вторинність і тимчасовість, повну залежність від настрою гаранта. Отож, цілком ймовірними є внутрішньопартійна дискусія у лавах “Регіонів”, а також цілком несподівані, як на перший погляд, зовнішньополітичні впливи. Зокрема, тієї ж таки Росії, з прем’єром якої Владіміром Путіним у Миколи Яновича налагодилися сердечні стосунки. Хто візьме гору – подивимося, проте для України, для перспективи утримання бодай якоїсь подоби “демократії”, хай навіть “керованої”, спідручніше було б залишатися у статусі-кво. Як-не-як, але множинність центрів впливу завжди передбачає залучення союзників, варіантність векторів, потребу публічної артикуляції позицій, а, отже, й свободу слова. Якщо владу буде зосереджено в одних руках, тоді нам не обминути авторитаризму. Його завжди можна виправдати світовою кризою, потребою консолідації спільноти перед зовнішніми загрозами, меркантильністю у підходах до тих чи інших міждержавних союзів, зрештою, бажанням “стабільності” і “певності” завтрашнього дня. Була б ідея, а тлумачі знайдуться… Нічого дивного, ще Платон помітив, що тиранія “виростає із демократії. Інакше кажучи, із крайньої свободи виникає найбільше і найжорстокіше рабство”.
