Микола Рябчук, журналіст, публіцист, перекладач, про “ситуативну” українську еліту, етос політиків і втрачену гідність українців

У чому відповідальність інтелектуала і як функціонує інтелігенція в розбалансованому українському суспільстві? Що може стати поштовхом до реального розвитку нашого публічного простору і хто винен у тому, що за двадцять років незалежності Україна так і не спромоглася на створення власної виразної національної і політичної моделі? Ці питання дискутували після відкритої лекції "(Без)відповідальність інтелектуалів у (дис)функціональному суспільстві: суб'єктивні рефлексії", прочитати яку Український католицький університет запросив Миколу Рябчука. Після лекції "Пошта" запросила відомого українського інтелектуала до розмови.

- Мені, навпаки, здається, що принципової відмінності між українською інтелігенцією і політичним класом немає, якщо йдеться про рівень освіченості. Наш правлячий клас генетично походить із совєтської інтелігенції. Інша справа, що в нашій так званій еліті панують дещо інші закони, ніж у середовищі української інтелігенції. Але я б не хотів протиставляти ці дві групи. Не можна вважати інтелігенцію хорошою, а політиків поганими. Просто інституційно наш політичний клас перебуває у гіршому становищі, адже він не має жодної традиції, тоді як інтелігенція все ж має її, хай навіть перервану, покалічену.

Натомість у нашому політичному класі немає жодного етосу, це колишня партійна номенклатура, яка доповнилася бізнесгрупами і кримінальниками. І якщо інтелігент входить у владу, то мусить прийняти панівні для цієї групи правила гри, чи, швидше, закони зграї. А прийнявши їх, зрозуміло, перестає бути інтелігентом.

В Україні ці процеси ускладнені ще й тим, що маємо еліту низької якості, провінційну. У нас є територіальна еліта, а не національна. Майже ніхто з політичної еліти, може, крім Ющенка, не має особливих симпатій до справ українських. Це теж колосальна проблема, бо наші теперішні можновладці увійшли в українську політику ситуативно, просто тому, що трапилася нагода. При цьому ніхто з них не мав жодної ідеалістичної візії змін в країні, її розвитку і перспектив. Усім їм йдеться тільки про здійснення особистого проекту, а не загальнонаціонального. В цьому сенсі інтелігенція є більш гідною, бо принаймні не має можливості і спокус будувати свій статус на основі "ролексів" і "лексусів". Але ця відмінність не є радикальною і суттєвою. Українські інтелігенти так і не стали незалежним класом.

- Не тільки. Чинником є і сама структура суспільства, в якій наша інтелігенція залишається одержавленою. Найкращі місця для інтелігентів пов'язані сьогодні з державною службою.

- Я ставлюся дуже скептично до самого терміна "національна ідея". Це романтичний термін, який немає нічого спільного з науковістю. У науковому дискурсі його просто смішно вживати.

Донедавна вважав, що такої ідеї немає, але на одній з дискусій почув думку про те, що українці могли постановити собі за мету наближатися до "золотого мільярда". Тобто до "першого світу", щоб не бути "третім". Головне - втовкмачити нашому бідному спантеличеному населенню, що третього шляху немає. Або ми потрапляємо в перший світ, або повземо в третій.

- Я не хочу входити в цю дискусію: що первинне - культура чи економіка. Культура підтримує економічний розвиток, а економіка - культуру, це пов'язано, і кореляція значна. Водночас, не бачу нічого поганого в тому, що ми ставимо собі за мету приєднання до "золотого мільярда". Це аж ніяк не суперечить культурним перспективам, бо стратегія "золотого мільярда" передбачає не тільки економіку, але й цілу систему цінностей: права людини, ліберальну демократію. Це передбачає широкі зміни, в тому числі і культурні.

- Усі ці сфери спокійно реалізовуються в заданих рамках. У правовій державі ми не матимемо жодних проблем, до прикладу, із двомовністю. Будуть прописані закони, і можна буде спокійно знаходити компроміси, правда, звичайно, при наявності волі до виконання цих законів.

Я б не сказав, що існує суперечність між цією стратегією і всіма щоденними процесами культурного будівництва чи національного відродження. Визнаю, що ці проблеми існують, але в рамках згаданої стратегії їх цілком можна вирішити. Навіть гасло двомовності у правовій державі не було б таким страшним, бо основний акцент був би на достосуванні службовця до клієнта чи громадянина.

- Ви натякаєте, що ми хочемо, як барон Мюнхгаузен, витягнути себе за волосся? Тобто планувати таку стратегію, не маючи відповідно сформованого і відповідального суспільства? Але треба з чогось починати! Якщо ми проголошуємо стратегічну мету і хочемо потрапити в цей "перший світ", то зможемо змінити не лише економіку. Давайте працювати над нашою ментальністю для того, щоб туди потрапити. Починати треба з чіткої постановки проблеми. Наші політики забивають людям голови "третім шляхом". Це так, як Гондурас казав би про американську імперію з центром у Гондурасі. Повна маячня! Треба припинити це шахрайство. Про "третій шлях" може говорити Росія, бо має ресурс, хоч і це ілюзія. А нам це взагалі не світить. Ми мусимо або приймати відповідні світові правила гри, або повзти туди, куди повземо і зараз, - у "третій світ".

- У нас немає проблем зі самим продуктом, але я думаю, що це ілюзорне уявлення - нібито досить створити хороший український продукт, і він стане цікавим для всієї України. На жаль, це не спрацьовує, для багатьох людей на сході українська мова - це вже ознака сумнівності. Оцей стереотип, що україномовні тексти - нижчої якості і не можуть бути цікавими, бо "справжня культура робиться в Москві", є досить сильним. Його важко переламати. Навіть геніальний український твір не читатимуть, але почнуть читати, якщо в Москві його визнають чи розкрутять. Тоді його прочитають і в Донецьку. Ще однією проблемою є те, що в Україні немає також і відповідного, навіть мінімального освіченого середовища, яке відразу знає і обговорює, до прикладу, новий роман Андруховича, щойно він вийшов з друку.

Я думаю, що чекати, доки народ прозріє і почне читати українською, - це ілюзія. Американець ХІХ століття ніколи б не читав роман, який написав чорно­шкірий, яким би чудовим цей роман не був.

- Я не проводив дослідження і не знаю, як його подолати. Я тільки думаю, що, прийнявши стратегію "золотого мільярда", можна шукати консенсусу і з російськомовними інтелектуалами. Проте мусимо усвідомлювати, що у нас виросло тільки перше покоління інтелігенції міського походження, яким не треба було відкривати для себе фільми Антоніоні.

Ці зміни - тривалий процес, і не можна очікувати, що він відбудеться швидко. Не варто теж і знижувати планку, але варто усвідомлювати, що дива не трапиться, бо саме середовище інтелігенції є дуже розрідженим. Зрештою, подивіться на список 100 найбагатших людей в Україні - скільки серед них україномовних?

- Ні. Але про соціальні характеристики. Вони свідчать про те, що збереглася колоніальна еліта, яка формує певні смаки і тренди, і в суспільстві домінантою є та мова, якою говорить 100 найбагатших людей.

- Я і далі вважаю, що існує дві України, а не 22, як в цьому впевнений Ярослав Грицак. Тобто, європейська і креольська, євразійська. Це два проекти, і дві України. Не можна цього об'єднувати, треба просто пояснити суспільству, що воно мусить зробити вибір між цими двома моделями. Третьої дороги нема.

- Напевно, через мас­медіа, форуми, позицію в парламенті. Якоюсь мірою це спрацює. А стратегічно - боротися за верховенство права. Бо тільки у правовій державі людина починає себе поважати.

Довідка

Микола Рябчук закінчив Львівський політехнічний інститут (1977) за спеціальністю інженерелектромеханік та Літературний інститут ім. Горького в Москві (1988) за спеціальністю філологія.

Працював редактором, завідувачем відділу та заступником головного редактора журналу "Всесвіт", оглядачем відділу культури газети "День", відповідальним редактором часопису "Критика", науковим співробітником Інституту культурної політики та Центру європейських гуманітарних досліджень Національного університету "КиєвоМогилянська академія". У 1994 - 1996 роках та 1999му перебував на викладацькій та дослідницькій роботах у США. З 1997 року - член Асоціації українських письменників. Починаючи з 2006го, щопонеділка пише колонку в "Газеті поукраїнськи".

Опублікував кілька книжок та десятки статей в українських і зарубіжних журналах та наукових збірниках. Поряд з літературними та культурологічними темами активно досліджує проблеми становлення національної ідентичності, формування громадянського суспільства та державонацієтворення.

Перекладає з англійської та польської мов. Дружина - поет, перекладач Наталка Білоцерківець. Має дочку та сина.

Основні книги:"Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення" (Київ: Критика, 2000), "Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і "розбудова держави" (Київ: Критика, 2000), "Дві України: реальні межі, віртуальні ігри"(Київ: Критика, 2003), "Деінде, тільки не тут" (Львів: Класика, 2002), "Зона відчуження: українська олігархія між Сходом і Заходом" (Київ: Критика, 2004), "Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки" (Київ: К.Ш.С. 2009).