Владімір Шингарьов, герой власної  книги, яку презентуватимуть  на Форумі видавців у  Львові, про досвід спілкування  з українськими  націоналістами

Віктор Тимошенко

З Владіміром Павловичем Шингарьовим я познайомився у Москві. Він сам мені зателефонував і сказав, що треба зустрітися. "Я, - повідомив мій новий знайомий, - наприкінці 50-х років працював учителем у семирічці села Оселя Яворівського району Львівської області". Ми зустрілися поблизу метро "Таганка". Він виявився ще міцним, високим дідом, одягненим у старенький, немодний плащ, в руках тримав кілька папок, перев'язаних шнурочками.

Він зразу взяв "бика за роги": "Розумієте, я колишній журналіст, останніми роками написав кілька книг, серед них і цю". Він розгорнув рукопис, надрукований на звичайній машинці, з численними правками і корективами. На першій сторінці великими літерами виведено назву неопублікованої книги - "Москаль і бандерівці". 

"У Москві ніхто не хоче друкувати. Політкоректність по-російськи. Хіба можна зараз у нас говорити, що західні українці чудові, працелюбні, талановиті люди", - заявив старий. А відтак, глянувши на мене благальним поглядом, додав: "Допоможіть опублікувати в Україні".

За одну ніч я проковтнув повість про москаля і бандерівців. Вона була на диво документальною, рівно ж як художньою, а стилістика автора викликала повагу.

У Києві я показав рукопис Дмитру Стусу, головному редактору журналу "Київська Русь", який згодом мені повідомив, що українське видавництво "Факт" надрукує повість і, ймовірно, на осінньому львів­ському ярмарку з книгою ознайомляться читачі.

-  Володимире Павловичу,  у видавництві виходить ваша книга "Москаль і бандерівці". Описані події 55-річної давнини  відбуваються  у Львівській області, у Яворівському районі, селі Оселя.

- Після закінчення війни я приїхав у Львів і вступив у Львівський державний університет. До того ж без проблем, іспитів не було, приймали за звичайною співбесідою. Я вчився на юридичному, а потім перейшов на філологічний факультет.

- А якою мовою велося викладання в університеті?

- І українською, і російською.

-  А якого-небудь викладача або яскраву подію пам'ятаєте?

-  Так. Латинь у мене викладав доцент Коржинський. Я був не дуже старанним студентом і на його заняття не ходив. Відповідно, завалив іспит. І перескласти його було складно. Разом зі мною в таку ситуацію потрапили дві симпатичні студентки. Вони довідалися, що скласти іспит можна іншому викладачеві. Ним виявився син видатного українського письменника Івана Франка - Тарас Франко.  Він нас запросив до себе додому, я пам'ятаю, як ми піднімалися нагору крутою вузенькою вулицею й у його будинку, зараз це музей, пили чай і розмовляли. Цілу годину говорили про усе,  крім латині. Так я склав цей складний іспит.

- А яким ви запам'ятали Львів кінця 50-х минулого сторіччя?

-   Львів мене вразив своїм архітектурним виглядом. Цікава деталь того часу. Багато було рекламних щитів про обмін квартир. Працювали всі кінотеатри, театри, філармонія, навчальні заклади. Пам'ятаю один фільм - канадський, він мені запав у душу. Він був про любов, з елементами еротики. У Радянському Союзі було немислимо подивитися такий фільм, а у Львові показували.  Львів - це був закордон.

- І що ж вас змусило кинути університет, точніше, перевестися на заочне навчання й податися на роботу в школу?

- Безгрошів'я. У мене була одна мати, з нею жила моя маленька сестра, тож допомагати було кому. Я сказав, що згоден поїхати в будь-яке місце, на будь-яких умовах. Мене зустріли з розкритими обіймами, відразу написали скерування у Яворів, куди я й поїхав. У райвно зраділи, начальство сказало,  що тут саме директор, він вас і доставить до місця роботи. Його прізвище було Кісь, а ім'я та по батькові вже забув. Пам'ятаю, його син Мирон учився у Львівському медичному інституті. Директор віз підручники, зошити, у нього була хура.

- А ви самі знали на той час українську мову?

-  Я жив у Маріуполі, рік провчився в університеті, друзі були українці, але мову знав дуже погано. 

- А ви пам'ятаєте хоча б один випадок в університеті або вже на роботі в школі, щоб вам сказали: от, москаль приїхав, забирайся, "чемодан, вокзал, Росія"?

- Ні, ніколи. І у Львові, і на роботі, протягом шести років у школі в Оселі до мене завжди ставилися доброзичливо. Батьки школярів завжди називали мене шанобливо: "Пан професор". Мене ніхто, ніколи не ображав і не кривдив. Я у своїй повісті "Москаль і бандерівці" про це пишу багато.

- І що,  ви їхали в село й не боялися бандерівців? У Росії стільки публікацій, статей про те, як російських учителів розстрілювали, вішали, варили, смажили на багаттях...

- Я дуже боявся.

- Ви конкретно про такі факти знали, що бандерівці вбивали вчителів?

- Чув краєм вуха. Але за всі шість років я не пам'ятаю такого - ні в моєму селі, ні в якому іншому. Якби таке було, я б, напевно, відразу ж довідався. Правда,  росіян там не було, а якщо й були, то такі як я.

- А свій перший урок  пам'ятаєте?

- Я не мав досвіду викладання. Але зрозумів  одне: треба дітей зацікавити. Їм повинно бути цікаво зі мною. І це мене врятувало.

- І чим ви їх зацікавили?

- У мене було багато методів. Запам'ятався такий факт: я на свої гроші у Львові чи Яворові купив зошити, ручки, олівці й роздав дітям. Оголосив, хто скільки мені повинен принести грошей за це. І думав, що наступного дня вони принесуть гроші. Але то виявилося довгою історією. Гроші не принесли ні завтра, ні через тиждень. Запитую, чому? Відповідають, от тільки тато з мамою поїдуть у Яворів, продадуть курку й повернуть вам гроші. Я зрозумів, що значить для селянина віддати живу копійку. А по-друге, пан професор одержує багато грошей готівкою. Тож може і зачекати...

- А діти російською мовою взагалі не розмовляли?

- Звідки? Я ж казав - я там був перший росіянин.  Але я вже опанував мову і жодних проблем у викладанні не було. Один раз, я зробив млин,  і за допомогою звичайної батарейки він крутився. Це було чудо!!! Діти всі були в захваті! З нічого й крутить млин. Таким чином,  я завоював довіру дітей. Діти мене любили, поважали.

- А ви пам'ятаєте своє перше знайомство з людьми з лісу, які боролися за волю, за Україну?

- Я пишу про це у своїй книзі. Перше знайомство...,  соромно згадувати. До мене в клас, під час уроку зайшов досить симпатичний хлопець, років 25-ти, з автоматом, ледь напідпитку. Я дуже перелякався, коли він мені сказав "Йдемо, є розмова". Це потім я до­відався, що він ховався від Радянської влади не тому, що був бандерівцем, а тому, що під час війни був поліцаєм у цьому ж селі. Я думав, що він мене виведе зі школи й розстріляє. Але я зайшов у клас до  Віри Васецької, учительки з Полтави, що рік уже працювала в школі. Вона мене заспокоїла. Потім цей "бандерівець"  часто приходив у клас до мене на уроки й говорив учням: "Слухайте вчителів і не лайтеся по-російському".

- А справжніх, переконаних бандерівців ви теж бачили, спілкувалися з ними?

- Так, звичайно. Я це пам'ятаю дуже добре. Я вже жив із дружиною в окремій кімнатці. Якось увечері, годині о шостій, готуємо вечерю. Заходить людина, озброєна автоматом, на боці - пістолет, на поясі - гранати. Увічливий такий. Говорить мені: "Якщо хочете, пане професоре, можете говорити російською мовою".

- Ви злякалися?

-  Так, дуже. Тим більше, що мені сказали в КДБ "справжні бандерівці до тебе ще прийдуть". Але ми з тим пізнім гостем говорили про національно-визвольний рух в Україні.

- Він що, вас вербував?

- Ні. Він говорив про своє розуміння, і дуже хотів почути, що я думаю. Я чесно йому сказав, що закінчилася війна і що Радянський Союз переміг у цій війні, і навряд чи бандерівці зможуть створити свою державу. Я скористався його дозволом і чесно сказав, що не вірю в успіх їхньої справи.

- А ще були зустрічі з бандерівцями?

- Так, крім роботи в школі, я на півставки працював за­відувачем клубу. У мене був єдиний у селі шестиламповий  радіоприймач на батарейках.  Я слухав всі радіостанції - московські, українські, європейські. Якось до мене прийшли вночі бандерівці, і один з них попросив купити у Львові лампу для радіоприймача. Я запитав, яку? Він відкрив задню кришку приймача й навмання показав пальцем на лампу. Я тільки потім зрозумів, що вони перевіряли мене, чи немає в мене передавача для зв'язку із КДБ. Він приходив до мене як розвідник.

- І що потім?

- Потім до мене разом з озброєними людьми прийшла молода жінка, яку я дуже добре запам'ятав.

- А як її звали?

- Що вони представлялися або документи показували? Я подумки назвав її бандерівським комісаром. Вона, на  відміну від інших, була дуже освіченою  людиною,  і  сперечатися з нею було важко. Вона мене запитує: "А ви Троцького читали?" Звідки я міг Троцького читати? А вона й Троцького, і Леніна, і Сталіна читала, і в Росії була. До того ж навіть попросила мене купити у Львові статут ВЛКСМ. Залишила дуже приємне враження. Потім я довідався, що вона, на жаль, загинула.

- А ви звідки знаєте, що вона загинула?

- Мені про це сказав капітан КДБ. 

- Володимире Павловичу, справа давно минула, розповідайте про КДБ... Жадали від вас якоїсь інформації?

- Звичайно. Вони взяли з мене розписку. До того ж сказали, що якщо відмовишся, то вважатимемо тебе посібником. А з посібниками одна розмова - Сибір.

- Тобто  обидві воюючі сторони знали, в якому ви становищі перебуваєте?

- Так.

- А от  кажуть, що тих учителів, які працювали на КДБ, бандерівці розстрілювали. А Яворівський район був бандерівським? Хто його контролював?

- Наше село Оселя перебувало на стику трьох районів і двох областей - Дрогобицької і Львівської. Район уночі належав лісовим людям, а вдень радянським військовим. 

- Можете згадати якийсь випадок з педагогічної практики?

- Це були разюче талановиті діти. Пам'ятаю обличчя, прізвища. Питаю на уроці, хто за мною повторить теорему, тому ставлю п'ятірку. І що,  повторювали. Пам'ятаю своїх талановитих учнів: Іван Рибак - такий заводний хлопець, Катерина Демків, Марія Малюга, Ганна Волосяк. Особливо мені запам'ятався Ярослав Малець. Він завжди був одягнений по-міському....

- А діти були слухняними?

-  Знаєте, побутова культура на Західній Україні зовсім не така, як у Росії. Я не пам'ятаю, щоб хтось у селі бився, напивався до одуру, до неподобства й валявся.

- А ви застали час, коли почали утворюватися колгоспи?

- Так. Десь в 50-х роках. Але відразу почалися неприємності. Народ не хотів йти в колгоспи. Приїжджала бригада з райкому, переконувала, але люди не хотіли. Їх саджали в холодний підвал, декого били.  Був збройний опір.

- А на вибори народ ходив?

- Це найстрашніше й найне­приємніше. Напередодні вибо­рів з міста приїжджав офіцер, з ним загін військових з 5-10 осіб. Уже до цього часу організували "яструбків" - місцевих міліціонерів. Тієї ночі ми не спали, нас додому не пускали. У школі була виборча дільниця. О сьомій ранку вона відкривалася, починалося голосування - голова сільради, учителі й військові... і все. Правда, першим завжди голосував місцевий житель Володимир Павлович Жук, він пізніше став головою колгоспу. Він першим опускав бюлетень і при цьому говорив: "Я за радянську владу!". Потім ми брали маленькі урночки й ходили по хатах. Народ голосувати не хотів і придумував усякі хитрощі, хвороби. Усі знали про вибори, але йти в школу боялися... Опускали бюлетені в урни ми самі.

- Чого ж ви від цього раю втекли в Москву?

- Я був молодий і в мене була  мрія. Я в 1950 році вступив у Літературний інститут імені Горького в Москві. Спогади дуже гарні. Я вчився разом з Рождєствєнскім,  Євтушенком, Вознєсєнскім. До нас приходили багато видатних поетів - Гамзатов, Свєтлов, письменник Рибаков, який написав "Діти Арбату". Але час роботи в школі  в селі Оселя  я згадую із трепетом і ніжністю.

- Чому сьогодні таке нерозуміння й ворожнеча між Україною й Росією?

- Погано те, що  російські люди піддаються імперським амбіціям. Ми звикли до того, що ми найкращі. Хоча, якщо розібратися, російський народ - жертва своєї влади. І російський народ живе гірше, ніж інші народи.