Євґєній Гузєєв, Генеральний консул Росії у Львові, про любов до міста Лева, трактування українсько-російської історії та бунти під консульством

Можемо припустити, що працювати консулом Російської Федерації у Львові важко. Можемо також стверджувати, що не менш складно у Львові та й в Україні загалом слухати відеоблоги президента Росії, постійні сіпання істориків та політиків з приводу фальсифікації чи правдивості стосунків між нашими народами. Наше місто - єдине в Україні, за словами пана Гузєєва, де так часто пікетують російське консульство. Усі пікети під брамою закінчуються розмовами про те, що українцям та росіянам потрібно ще багато перемовин і узгоджень свого минулого задля владнання свого майбутнього.

Текст розмови "Пошти" з дипломатом також зазнав чимало узгоджень та переписувань, проте навіть при цьому, на нашу думку, залишився доволі контроверсійним. "Пошта" поставила дипломатові кілька головних, можна сказати наболілих, для українців запитань. Щоправда, під час авторизації тексту пан Гузєєв викреслив не лише кілька цікавих, на думку редакції, реплік, а й тем. Тож вважаємо за доцільне надрукувати також цитати з розмови дипломата із журналістом, які не увійшли до погодженого паном Гузєєвим тексту.

- Мені подобається працювати у Львові. Займаюсь торговельно­економічними стосунками, консульськими питаннями, гуманітарними проблемами. Львів - багате культурне місто. Постійно буваю в Опері, філармонії, органному залі, в музеях, на виставках. Зустрічаюсь із талановитими людьми. Багато з них стали моїми щирими друзями або знайомими. З цього погляду я в захопленні від Львова. Навпаки, не подобається, коли деякі екстремістські сили організують пікети біля стін Генконсульства з образливими гаслами на адресу російського народу, Росії та її керівництва. Але спілкуватися з людьми - це моя робота. Я зустрічаюся з пікетниками, щоб роз'яснити їм нашу позицію. Іноді мені вдається їх переконати. Тоді вони виходять від мене якщо не друзями, то хоча б не ворогами. Я наполягаю, щоб пікетники поважали права і свободи інших громадян, які приходять до консульства вирішувати свої життєво важливі питання. Бо під час пікетів ці люди не можуть сюди потрапити, адже для них існує небезпека. Ми кажемо таким людям, що не можемо гарантувати їм безпеку. Це порушення їх прав.

Для дипломата важливо встановити нормальні робочі контакти з представниками влади усіх рівнів. На щастя, незважаючи на деякі проблеми, мені вдалося встановити і підтримувати добрі стосунки з усіма керівниками державних адміністрацій, обласних рад, обласних центрів. Генеральне консульство не має жодних проблем у вирішенні прямих завдань, які поставлені перед консульськими установами. Влада усіх рівнів у всіх восьми областях консульського округу всіляко нам у цьому сприяє.

За підтримки Генконсульства розширилась присутність російських банків на теренах Західної України. До недоліків я відніс би те, що мені не вдалося налагодити зв'язки між головами відповідних областей України та суб'єктами Російської Федерації. Без співпраці на такому рівні важко розраховувати на залучення інвестицій, створення спільних підприємств, розвиток торговельних зв'язків. На жаль, зацікавленість відсутня.

Не вдалося мені переконати Москву в потребі виділити кошти на облаштування і догляд за похованнями російських солдатів, що загинули у роки Першої світової війни. Я відчуваю, який тягар лежить на моїх плечах, оскільки поховання занедбані, а останки багатьох воїнів узагалі не поховані.

- Так. Це траплялося не за моїх часів, а раніше. Під час Помаранчевої революції два тижні блокували вхід до консульства. Не випускали нікого і нікому не дозволяли увійти. Це вже не демократія, а тероризм. Крім того, ми не політичний заклад, а консульський. Не хочу, аби біля мого консульства крокували люди у напіввійськовій формі зі смолоскипами.

- За моїми спостереженнями, стосунки між українцями і росіянами дуже теплі, ми переплетені родинними зв'язками. Можна сказати, що кожний другий львів'янин має родичів у Росії, а кожний другий росіянин - родичів в Україні. Нас важко роз'єднати. Тільки частина українців проживала поза межами єдиної держави. Тому ментальність у цієї частини населення дещо інша. З тією частиною України, яка була довший час у межах єдиної держави, у нас спільні поняття. Нам з ними легко. Справді, трактування історії викликає суперечності і біль. Але головно це стосується людей, чиї предки проживали довгий час за межами Російської держави, СРСР, а також керівників, які розділяють їхні погляди. У росіян і українців, які проживали у єдиній державі, єдине розуміння і трактування більшості важливих подій в історії: це і Полтавська битва, і Конотоп, і громадянська війна, і роки колективізації, і індустріалізація з використанням дешевої робочої сили у системі ГУЛАГ, і Великий голод 1932 - 1933 років, і Велика Вітчизняна війна. Головне - не використовувати історичні події на шкоду відносинам між державами і народами. Нехай цим займаються історики, а потім спільними зусиллями аналізують, наприклад, хроніку подій громадянської війни 1917 - 1920 рр. Вирішення будьяких питань повинно відбуватися шляхом діалогу, перемов з урахуванням інтересів двох сторін і на підставі базових домовленостей - Угоди про дружбу, співпрацю і партнерство.

- Я з великою повагою та любов'ю ставлюся до української мови, пісні і взагалі до української культури. Оскільки ще в молоді роки мені пощастило вивчати цю прекрасну мову у класичному варіанті, то я з задоволенням спілкуюсь нею і в офіційному, і в дружньому оточенні. Особливо мені подобається всмоктувати чарівний галицький діалект української мови, львівська ґвара - це щось неперевершене. Можу з упевненістю сказати, що за мовою мене вже не відрізняють від справжнього галичанина, чим я пишаюсь. Я також можу спілкуватись мовою хінді, англійською, італійською, трохи французькою. Що стосується статусу мов - української та російської (в значенні руської - поновому - русскої) в Україні - то я переконаний європейський демократ (п'ять років праці у Раді Європи). Я вважаю, що будьяка людина або громада мають право розмовляти тією мовою, яку вони всмоктали з молоком матері, яка є для них рідною і якою вони мислять. І держава зобов'язана зробити все, щоб забезпечити це право людини, тобто людина чи громада, що компактно проживає у якомусь місці, має право звертатись до влади своєю рідною мовою і отримувати відповідь цією ж мовою. Батьки мають право навчати своїх дітей рідною мовою, а влада повинна надати їм такі можливості. Держава повинна формувати толерантну мовну політику, а не діяти методом насильства, заборони. Адже будьяка демократична держава, чи то Росія, чи Україна, повинні виконувати зобов'язання, які вони взяли відповідно до чинних загальноєвропейських документів. Чи то не дискримінація, коли людині у школі навіть під час перерви не можна спілкуватись з однолітками рідною мовою. У чому тоді полягає захист "титульної" мови?

Росіяни - це корінне населення цієї чудової країни України. Руськими називали себе люди Галицької і Червоної Руси, русинами (тобто руськими чи русскими поновому) називали себе галичани ще на початку ХХ сторіччя. Знаю, що дехто зі мною не погодиться, але, на мою думку, росіяни - це державоутворюючий народ поряд з українцями. Якщо дотримуватись цієї логіки, то росіяни, які становлять не менш 30% населення, мають право на те, щоб їхня мова мала статус державної нарівні з українською. Якщо б це було так, упевнений, в українському суспільстві настали б лад і гармонія. На початковому етапі можна було б використовувати руську мову як регіональну у місцях компактного проживання мільйонів людей, які вважають себе росіянами за національністю. Я нічого не висловлюю від себе. Про це свідчать документи Ради Європи і ОБСЄ. Тому прошу "свідомих українців" не ображатись на мене, а владу - не розглядати мої міркування як спробу втручання у внутрішні справи. Урештірешт, я не тільки консул Росії, але ще й росіянин, який народився в Україні. З повагою і любов'ю ставлюся до України.

- Російський культурний центр як приміщення та як організація є українським. Генеральне консульство підтримує морально і матеріально, у рамках своїх можливостей, діяльність громадських організацій, які проводять свої культурно­просвітницькі заходи у будинку Центра. Щоб не виникало ніяких міркувань з цього приводу, скажу відверто: наша допомога незначна - сума становить тисячу доларів у 2009 році. Щобільше, ми маємо у своєму розпорядженні 23 тисячі доларів для підтримки організацій співвітчизників у 8 областях консульського округу. Прямо скажу: ніякої "п'ятої колони" ми не створюємо і не фінансуємо. Ті, хто про це говорить, або не знають реальної ситуації, або виконують політичне замовлення. В Україні немає "п'ятої колони", яка б складалась з росіян. Є люди, які мають свої погляди на розвиток суспільства і які хочуть зберігати і розвивати свою рідну культуру. Саме цим і займаються ентузіасти у Російському культурному центрі. Шкода, що Росія так мало їм допомагає. З іншого боку, ще більше розчаровує те, що забезпечені люди з російської громади у Львові (а вона налічує майже 90 тис. осіб) дуже стримані у наданні допомоги осередку російської культури. Генконсульство ж не має права сплачувати рахунки за газ, електропостачання, воду, утримувати штат працівників Російського культурного центру. Це ж українська організація. А поки у центрі відключено газ, там зимно. Але, незважаючи на це, щосуботи та неділі там відбуваються дуже цікаві заходи: концерти, конкурси за участю талановитих людей.

Цитати з розмови

Про стосунки між росіянами та українцями

У Галичині є свої особливості. Розбурхують ці стосунки тільки певні нечисленні групи. Які в силу свого виховання так сприймають події, або ж виконують завдання певної партії. Тоді використовують методи, які використовували ще у далекому 1953 році у книжці Григорія Клімова "Князь миру цього". Ця ворожнеча штучна. Мені завжди кажуть, що НКВД у 1939 році застосував репресії до галичан, тому галичани не люблять росіян. Але ж до НКВС входили не тільки росіяни, але й українці, євреї, грузини. Це підтверджує історія. Візьміть, наприклад, керівника тюрми на Лонцького, де нібито було вбито 4 тисячі людей...Усього за тиждень липня 1941 року було стільки вбито в трьох тюрмах Львова. Я в цьому переконався особисто, коли прийшов туди і переглянув архівні матеріали. Підписували ті документи українськими прізвищами. До чого тут росіяни? Вся справа і керманичі були вихідцями із Грузії (Сталін та Берія), України... Треба говорити про це справедливо, а не звалювати всю вину на росіян. Росіяни постраждали більше від цієї системи, аніж усі інші. Було репресовано 130 тисяч людей, з них 70% поляки, а інші були вивезені на Далекий Схід, у тому числі й тато Жиріновского. Так що ж казати, що винні у цьому росіяни? Ні. У кожної нації є свої Драколюки і Паршиволюки. Вони з'являються, коли є система. Система була несправедливою. Але вона об'єднувала людей різних національностей. Той же голод, у якому звинувачують росіян, - був голодом для всіх - і для українців, і для росіян. У мене мама пережила голод. Що стосується смерті героїв Крут, то слід пам'ятати, що під час війни боролися не нації, а ідеологічні сили. Хто винен, а хто ні - й досі важко з'ясувати. Що ж до бандерівців, то останнім часом стали появлятися такі мотиви, що вони билися з гітлерівським окупантами. Я прошу, покажіть мені, де відбувалися бої. Ніхто не міг показати. І тільки цього року 11жовтня показали битву між бандерівцями та фашистами. Дуже добре, ось це і треба показувати. Я спілкуюся з галичанами і знаю, що половина з них негативно ставиться до бандерівців, а їх намагаються зробити героями. Та ось нехай доведуть, що воювали з гітлерівцями.

Про відеопослання Дмітрія Мєдвєдєва

Треба чітко розділяти термінологію: це було послання Президентові України, а не українському народу. Я повторюю, що українці позитивно ставляться до росіян, до Росії і до її керівників. Ви бачили соціологічні дані "Левада­центру"? Позитивно ставиться до Росії 91% українців. Це і більша частина галичан. І я це підтверджую. Там же наведені дані про те, що росіяни погано ставляться до українців, - це неправда. Є народ, є держава, є керівники держави. Так от, росіяни негативно ставляться до окремих персон зовнішньої політики керівництва України.

Про війну в Грузії

Зброєю, яку постачали з України в Грузію, було вбито тисячі людей у Північній Осетії. У першу ніч 8 серпня було розгромлене місто Цхінвалі з цієї зброї. Знищено російських миротворців, збито чотири літаки збройних сил Росії саме з цієї зброї. Хіба в нас може бути після такого позитивне ставлення? Щоб навчитися стріляти з установки "Град", треба щонайменшу півроку. Отже, ще за півроку до того їх хтось навчав. Ми припускаємо, що це були українські спеціалісти. Тому що тільки вони знають, що таке система "Град".

Чи є дані, які б підтверджували такі припущення?

Триває збір усіх документальних фактів, які будуть представлені громадськості після детальної перевірки. Коли? Що? Де? Як? Існує дуже багато фактів про те, як велася ця війна. Невдовзі вони будуть опубліковані.