Будапештський меморандум, що передбачає гарантії безпеки для України в обмін на без'ядерний статус, потребує перегляду. Про це заявив Віктор Ющенко у Чернівецях. Президент сказав, що договори, які укладались п'ятнадцять років тому, слід замінити двосторонніми угодами, повідомляє tsn.ua.

Нагадаємо, що на момент здобуття незалежності Україна "отримала у спадок" від СРСР третій за потужністю у світі ядерний потенціал. Тому питанням про денуклеаризацію України зацікавились не лише члени "ядерного клубу". Першим кроком стала тристороння заява, підписана у Москві
14 січня 1994 року президентами США, України та Росії. Однак її не було ратифіковано законодавчими органами країн­підписантів.

16 листопада 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а вже 5 грудня 1994 року на Будапештській конференції з питань безпеки і співробітництва в Європі президенти України, Росії, США і прем'єр­міністр Великобританії Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. В односторонньому порядку такі ж гарантії надали Франція та Китай. Ці країни зобов'язались поважати суверенітет, підтвердили, що не не вдаватимуться до силового чи економічного тиску, а також домовились, що у випадку агресії щодо України добиватимуться від Ради Безпеки ООН негайних дій. За­уважмо, що ці гарантії є лише викладом намірів, і саме цей факт раз по раз породжував дискусії про втрати України від нерівноцінних домовленостей.

Те, що країна отримала хиткі гарантії, - один аспект справи, інший, не менш важливий, - постійні порушення домовленостей: перманентні намагання переглянути кордони із Україною, інформаційна блокада та "газові війни"...

Заяви про необхідність безпеки почастішали після російсько­грузинської війни, а події навколо її річниці, візит Патріарха Кіріла, відеозвернення Мєдвєдєва та два суперечливі законопроекти, подані на затвердження в Держдуму (проти фальсифікації історії та поправки до закону "Про оборону", за якими спрощується застосування власних військових сил закордоном, зокрема, для "захисту своїх громадян"). Якщо розглядати лише одну складову напруження російсько­українських відносин - минулорічну війну Росії із Грузією, то навіть у межах цієї теми є кілька моментів, що змушують серйозно замислитись над майбутнім. По­перше, почастішали розмови про "кримську карту", де ситуація із російськими громадянами, подається так, наче вони тільки й чекають звільнення. "Пошта" нещодавно писала про матеріал "The New York Times", в якому подано американський погляд на можливість військового конфлікту між Україною та Росією саме через Кримський півострів. По­друге, все гучніше лунають звинувачення Кремля про використання української зброї та військовиків під час минулорічної війни проти Росії. Перелік критичних індикаторів стосунків із Кремлем, звісно, можна продовжувати, але важливіше інше - якими бойовими потугами володіє Україна супроти армії Росії? Адже стан війська - одна із ключових характеристик держави. У цьому плані достатньо промовистим є порівняння фінансування армій у 2009 році: 11,6 млрд гривень для української армії та 50 млрд доларів (!) для російської.