«Якщо всі не працюватимуть на перемогу, ми її не здобудемо»

Маркіян Лопачак, секретар Львівської міської ради, боєць 45-ї окремої артилерійської бригади, – про важливість максимального озброєння ЗСУ, військове ПДФО та комплексні програми підтримки воїнів та їхніх сімей у Львові

Секретар Львівської міської ради Маркіян Лопачак з перших днів повномасштабного вторгнення росії мобілізований до лав Збройних сил України та виконує бойові завдання на передовій у складі 45-ї окремої артилерійської бригади. Зі старшим лейтенантом ЗСУ говоримо про життя України та Львова під час війни.
Останнім часом все частіше чуємо, що світ починає втомлюватися від війни в Україні. Навіть у США, які стали нашим найбільшим партнером під час цієї війни, залишається дедалі менше єдності в питанні підтримки України. Чим загрожує така тенденція?
Допомогу наших західних партнерів, а насамперед США, важко переоцінити. У Білому домі допомогу Україні називають життєво важливою для національної безпеки США, і ми вдячні за це розуміння. Але не всі американські еліти, на жаль, усвідомлюють сповна, наскільки важливо для цивілізованого світу допомагати українцям. І мова тут не тільки про світовий порядок і безпеку, що й так очевидно, а й про економічний добробут громадян США, на якому дуже охоче спекулюють противники підтримки України. 
90% коштів, виділених Сполученими Штатами на військову допомогу Україні, було витрачено всередині США. Американські компанії отримали замовлення для заводів, які не виробляли нічого з початку двотисячних, відкрили нові заводи, створили тисячі нових робочих місць і врешті рекордно заробили не тільки на виготовленні зброї безпосередньо для України, а й на продажу такої зброї союзникам по НАТО, які з початком повномасштабної війни почали невідкладно переозброюватися, віддавши українцям запаси своєї старої техніки. 
Тому нашим партнерам варто добре подумати, в чиїх інтересах надавати Україні підтримку і чим може обернутися рішення про відмову від цього. 
А українці вже знають, як це – опинитися з ворогом наодинці. Ми пройшли через це навесні 2022-го. І ми однаково будемо боротися – з допомогою Заходу, чи без неї.
Але гірка правда в тому, що й наші тилові міста не так активно допомагають, не так активно донатять, як у перші місяці повномасштабної війни. Чи відчувається це на передовій? І як сприймається життя в тилу, коли з’являється можливість приїхати сюди?
Це вже, напевно, вічна дискусія про те, яким має бути життя у тилу. Максимально аскетично – все для фронту, все для перемоги? Чи все ж треба намагатися жити умовним «нормальним» життям, щоби суспільство не перебувало в постійному стресі, дбати про розвиток і культуру, згадуючи слова Черчилля про те, за що ми воюємо.
Є різні аргументи і немає такого варіанту, який влаштував би усіх без винятку. Але військові, які приїжджають з фронту, справді часто не розуміють багато речей у тилу. Не розуміють розкішних святкувань і вечірок, поки вони з побратимами змушені ризикувати життям і здоров’ям, не жити, а виживати у надскладних і, м’яко кажучи, далеких від комфорту умовах. 
Так, ми воюємо за те, щоб наша держава існувала, за те, щоб наші рідні, друзі та знайомі в тилу могли жити щасливим життям, але в усьому має бути межа. Якщо суспільство не буде згуртованим, якщо всі та кожен на своєму місці не працюватимуть на єдину мету – перемогу, ми її не здобудемо.
Згадайте 2014 – 2015 роки, коли так звана АТО за якихось півтора року стала «чужою» для більшості українців. Завдяки мужності та патріотизму добровольців нам тоді вдалося зберегти державу, але для більшості суспільства ця війна так і залишилась чимось незрозумілим. До війни звикли, від неї втомилися, антитерористична операція стала чимось далеким, поки про неї взагалі ледь не забули. Ця халатність значної частини українців і помилки багатьох посадовців зрештою призвели до того, що в багатьох речах Україна виявилася не готовою до ескалації цієї війни – повномасштабного російського наступу. Цю помилку не можна повторювати, інакше знову продовжимо війну на покоління й покоління українців.
До речі, про бюджет. Після тривалих обговорень військове ПДФО від місцевих громад все-таки забрали до державної скарбниці. Та попри те дискусії щодо того, яку участь повинні брати місцеві громади у фінансуванні війська, тривають. Яке ваше бачення цього питання?
Будьмо відвертими, Україна сьогодні не в тому становищі, щоб обирати. Наш бюджет не співмірний з бюджетом росії. І навіть величезної допомоги від десятків країн на Заході заледве вистачає, щоб тримати лінію фронту. Що вже казати про людський ресурс, який російське командування взагалі не цінує та готове кидати на забій сотнями тисяч. Тому тут вибір без вибору: або затягуємо паски, фінансуємо наше військо – і з державного бюджету, і з особистих кишень, або завтра не буде що фінансувати.
У цьому контексті не можна оминути ще один важливий аспект – становище військовослужбовців, які повертаються додому на лікування, становище сімей загиблих і тих, хто продовжує захищати державу. Яку підтримку готове запропонувати їм місто?
До початку повномасштабного вторгнення у Львові мешкало приблизно сім тисяч учасників війни. Зараз кількість, зрозуміло, що у сотні разів більша.
З 2014 року, відколи почалася війна, ми з колегами-депутатами Львівської міської ради напрацювали комплексні програми підтримки для військових та їхніх сімей. Це матеріальна підтримка і пільги, психологічні та юридичні консультації, адаптація до цивільного життя – через екскурсії, мистецтво та інші активності, підтримка ветеранського бізнесу, допомога у придбанні житла, допомога в навчанні, харчуванні та оздоровленні дітей військових і, звичайно, якісна медична допомога пораненим та тим, хто потребує реабілітації. Всі ці програми працюють досі й, що важливо, постійно оновлюються та доповнюються. 
Звичайно, в умовах гарячої війни, коли і надходження до бюджету зменшуються, і витрати збільшуються, важко профінансувати всі потреби так, як би того хотілося. Однак місто намагається знаходити рішення, адже такі програми підтримки військовослужбовців – це найменше, що може зробити громада, аби вже зараз віддячити тим, хто віддав своє життя і здоров’я заради її захисту. 
Який ваш прогноз на цю війну? Що нам потрібно для перемоги – потужніші санкції, перемовини чи все-таки максимальне озброєння?
Можна продовжувати вірити в силу санкцій, сподіватися на якийсь олігархічний переворот у росії, що в один день назавжди зупинить війну. Можна навіть вчергове повестись на байку про примус росії до миру через переговори. Але все це ми вже проходили неодноразово, починаючи з 2014 року. Нічого доброго з цього не вийшло. 
Ще не було такого документа й такої домовленості, якої б росія дотрималась за всі часи свого існування. А санкції – хоч вони і потрібні, звичайно – це не панацея. 
За останній рік, незважаючи на всі санкції, статки російських олігархів зросли на 38,6 мільярда доларів. Росіяни не те що майже не відчули на собі ніяких наслідків, а й вже встигли повернути до половини втраченого за перший рік повномасштабної війни (у 2022 році найбагатші росіяни втратили 67 мільярдів доларів). При чому відновити статки їм вдалося насамперед завдяки війні. Адже бойові дії спричинили стрибок світових цін на зерно, добрива, метали та енергоносії, що збагатило російські компанії, а вихід західних корпорацій з російського ринку тільки звільнив для них територію.
Тому можна багато говорити про різні фантастичні варіанти, але реальність диктує інше. Тільки достатнє озброєння українського війська, тут і зараз, а не в ефемерному майбутньому, може зупинити цю війну.
Сергій Антоненко
особливий погляд
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.5255 / 1.61MB / SQL:{query_count}