Дякуємо за захист України!

До повномасштабного вторгнення вони патрульні поліцейські Львівщини, а зараз – мужні і сміливі воїни, які несуть службу на Бахмутському, Миколаївському та Херсонському напрямках. У їх послужному списку бої на Донеччині, Харківщині, Луганщині… Поки вони боронять рідну Україну від ворога, вдома їх з нетерпінням чекають дружини та діти.

Тарас Забродоцький: «Ворога треба вигнати з нашої землі»

Заступник командира роти тактико-оперативного реагування Тарас Забродоцький почав службу в Патрульній поліції з 2015 року. Спочатку був інспектором та завдяки сумлінній службі, невдовзі його призначили заступником командира роти.

2017 року вирішив випробувати свої сили, вміння та навички у роті тактико-оперативного реагування. Успішно пройшов відбір і був призначений командиром взводу.

Поліцейський постійно працює над собою і, окрім фізичної підготовки, займається практичною стрільбою з пістолета, став інструктором з CrowdControl (керування натовпом та протидія масовим заворушенням).

У 32-річного поліцейського двоє синів близнюків, коли почалася повномасштабна війна, окрім злості на ворога, було хвилювання за сім’ю. Зібрався з думками та твердо вирішив, що поїде захищати найрідніших.

У складі зведеного загону Департаменту Патрульної поліції ніс службу на Миколаївському та Херсонському напрямках. Сім’я дізналася, де боронив рідну землю поліцейський лише тоді, коли той повернувся.

«Я твердо вирішив їхати, бо якщо ніхто не поїде, тоді ми втратимо свою країну. Від побачених руїн, лише одна думка в голові, що ворога треба вигнати з нашої землі будь-якими методами», – каже Тарас.

На згадку про перший обстріл з різного виду озброєння, Тарас зробив собі татуювання. Каже, коли лежиш в окопі, розумієш, що снаряду байдуже, наскільки ти підготовлений і навчений. Згадує, що коли ворог позбавив Миколаївщину води, то порятунком був дощ. «Ми збирали дощову воду, аби помитися, випрати одяг, приготувати», – згадує поліцейський.

Тарас радить усім, хто їде на війну отримати навички домедичної допомоги. Готувати себе психологічно та морально.

І хоч основним вподобанням чоловіка є служба, проте життєві сили черпає, коли вирушає в гори з друзями. Мріє, що після Перемоги вони зустрінуться там і відсвяткують.

Юрій Томашик: «Поки є сили та здоров’я, я буду на передовій»

32-річний інспектор відділу озброєння вже 8 місяців на Бахмутському напрямку. Мав лише незначні відпустки на кілька днів. Коли їхав у них, планував зробити багато справ та вже вдома у пріоритет ставив зустрічі з найближчими, аби наговоритися з ними.

«Поки є сили та здоров’я, я буду на передовій. Так, я не бачу, як ростуть мої дві донечки. Але якщо не зупинити війну тут, вона прийде додому. Своє завдання я намагаюся виконувати якнайкраще. Ми артилеристи. Наносимо вогневе ураження по противнику з мінометів калібром 120-мм. Прикриваємо піхоту», – говорить Юрій.

Поліцейський каже, що заїжджаючи у зруйновані міста, стає вкрай важко коли бачить будинки, де завмерло життя – фотографії, іграшки, особисті речі господарів. «Розумієш, що тут було налагоджене життя, люди раділи, будували плани на майбутнє. А орки прийшли до нас і нищать усе на своєму шляху. Водночас побачене підсилює бажання зробити все, аби ця "чума" не поширювалася, – каже захисник.

Юрій завжди турбувався про інших. На його рахунку майже сотня здач крові та її компонентів. Має звання «Почесного донора». Після перемоги, каже, хоче трохи пожити і для себе. Візьме відпустку і гайне подорожувати із сім’єю.

Євген Горпинченко: «Другий день народження у мене був у перші дні повномасштабного вторгнення»

Євген Горпинченко обіймає цивільну посаду в управлінні (мовиться про відділ комунікацій). Отримавши повістку в перші дні повномасштабного вторгнення, одразу став на захист Батьківщини. І вже на початку березня був у найгарячішій точці. Тоді ж з побратимами опинився під танковим обстрілом, витягував пораненого бійця з поля бою. Вижити вдалося не всім, тож вважає той день – другим днем народження.

«Другий день народження у мене був у перші дні повномасштабного вторгнення. Поранені, загиблі. По нас стріляли прицільно. Слідкував за кожним рухом дрон і нас "накривали". Коли вижив, то зрозумів, що ще не виконав основного призначення на землі», – каже Євген Горпинченко.

Чоловік за освітою інженер зв’язку, життя його практично одразу пов’язало з правоохоронною системою. Він працював у профільних освітніх закладах. Після участі в антитерористичній операції, куди його теж мобілізували, він вирішив змінити місце роботи і приєднатися до реформи – з 2015 року він у команді Патрульної поліції у Львівській області.

Каже, що на війні, попри весь жах, його вразила поведінка тварин: "Коли стадо корів бігло під час обстрілів по замінованому ворогами полю, і хтось з них підривався, то усі зупинялися і стояли довкола пораненої тварини до останнього подиху". Ще досі із щемом у серці згадує собак Жужу, Дружбана і Майоршу, з якими ділив навпіл сухпай.

У його послужному списку бої на Донеччині, Харківщині, Луганщині. Надивився на горе, на руйнування, каже, що звик до вибухів і вже навіть засинати у тиші не може. А ось коли вибухи були у Львові, то за першої ж можливості зв’язувався із рідними і переживав за їхнє життя. Тут на нього чекають дружина, троє дорослих доньок, 9-річний онук.

Мирослав Чабан: «Ми були очима, вухами й руками Збройних Сил України. Коригували їхню роботу»

«Розбиті міста, немає людей – відчуття, що ти у фільмі чи комп’ютерній грі. Та, на жаль, це був не фільм, а реальність українських міст, де лютує ворог», – каже командир роти тактико-оперативного реагування Мирослав Чабан.

Для нього повномасштабна війна розпочалася на службі. О 3-ій годині ночі 24 лютого він проводив інструктаж особовому складу, подивися у телефон і побачив інформацію про вибухи. Відтоді безперервно провів два тижні на службі.

Після цього добровольців скерували у Київ, а звідти на перші завдання. Мирослав з побратимами вирушив в Ірпінь. У перші ж хвилини дороги вони опинилися під вогнем. Дістатися до позиції вдалося лише з другого разу. Шляхи були заблоковані. Подекуди, лежачи на холодній підлозі, між позиціями наших і ворога, було небезпечно ворушитися, бо бій артилерії був безперервний.

«Ми були очима, вухами і руками Збройних Сил України. Коригували їхню роботу. У перші три дні в Ірпені через стрес я з’їв лише шматок шоколадки, зробив ковток крижаної води і спав чотири години. Потім звик до всього», – згадує ті дні Мирослав.

За деякий час поліцейський поїхав на Бахмутський напрямок. Навчився стріляти з гранатомета. Двічі його ротації припали на холодну пору року, тому на якісь матеріальні потреби не зважалося, хотілося тепла.

У Патрульній поліції Львівської області Мирослав від початку. 31-річний поліцейський пройшов шлях від інспектора батальйону до командира роти ТОР.

Він любить активно відпочивати із дружиною та 4-річною донькою. Віднедавна завів домашнього улюбленця – бельгійську вівчарку. Вважає, що життя треба жити, а не проживати. Постійно працює над своїм фізичним розвитком. Представляє футбольну команду управління, займається функціональним багатоборством.

Мирослав готується, що вже невдовзі поїде на нову ротацію, щоб допомогти Силам оборони захищати цілісність України.

Роман Кухаречко: «У Попасній я зміг остаточно взяти контроль над своїм страхом»

До Патрульної поліції у Львівській області Роман Кухаречко приєднався 5 років тому, швидко заявив про себе відмінною службою. Після 24 лютого його життя, як і мільйонів українців, поділилося на до та після.

Перша його поїздка в зону проведення Операції Об’єднаних сил була ще 2019-го в Маріуполь. Вдруге – у січні 2022 року у те ж саме місто. Там власне і зустрів війну. Потому боронив рідну землю на Донеччині і Луганщині.

«Сєвєродонецьк, Лисичанськ…Перші зачистки, перші втрати… У Попасній я зміг остаточно взяти контроль над своїм страхом. Там я зрозумів, що хліб – безцінний», – каже поліцейський роти тактико-оперативного реагування.

29-річний патрульний майже не був вдома від початку повномасштабного вторгнення росії. Зараз він у складі зведеного загону ДПП бореться з окупантом на Донецькому напрямку.

Його весілля, яке планували з коханою два роки, було під питанням. Тоді ще майбутня дружина запитала, невже все скасується, та тоді Роман і сам не знав, як буде. На щастя, командир відпустив поліцейського додому одружитися. «Все було без ресторану і зайвих урочистостей. У колі найближчих ми стали подружжям. Невдовзі після весілля я повернувся туди, де гаряче – на Харківський та Донецькі напрямки. Дружина дзвонить і каже, одружилася, а чоловіка не бачила», – каже інспектор.

І хоч у кожному новому місці дислокації бракує то світла, то зв’язку, інтернету, та це дрібниці. Найважливіше, щоб тебе чекали найрідніші і вірили, що ти повернешся з Перемогою.

Василь Гринчишин: «Війна змусила швидко вчитися і здобувати нові навички»

До Патрульної поліції Василь Гринчишин прийшов будувати нову історію України. Як у воду дивився, бо зараз він це робить пліч-о-пліч із Силами оборони на лінії зіткнення.

Інспектор роти тактико-оперативного реагування є гранатометником і з квітня 2022 року на війні.

«24 лютого я був за кордоном у відпустці. Мав можливість не повертатися в Україну, та обрав її захист. Це було ще те випробування дістатися додому, коли нічого у тому напрямку не їде. Виїхати з України було важко, а повернутися було ще важче, та 25 лютого я вже був тут», – згадує ті дні поліцейський.

Він вже мав п’ять ротацій і зараз там, де гаряче і зранена земля здригається від безперервних обстрілів. «Болить, дуже болить, коли бачиш смерть і руїни», – каже боєць.

Війна змусила швидко вчитися і здобувати нові навички. Тож 30-річний поліцейський опанував гранатомет. «Зараз такий час, що швидко вчишся. Вся інформація засвоюється миттєво. Кожен з нас розуміє, для чого це і що на кону», – акцентує Василь.

У нього підростає син. Зараз йому 3 роки. Після війни Василь Гринчишин познайомить його зі своїм хобі – гірськолижним спортом.

Василь Маційовський: «Кожен, хто їде у «гарячі» точки, має вміти себе опановувати»

"На війні – молитва сильніша ніж будь-де, адже щоразу є відчуття, що це кінець. Так було і під час одного з обстрілів. Ми з побратимами були в окопі. І раптом почало прилітати з «Граду», била артилерія, і під кінець почав працювати ворожий танк по наших позиціях. Спочатку був вибух, потім звук від самого пострілу. Ми зрозуміли, що він надто близько і це може закінчитись недобре. Ми вижили…», – згадує поліцейський відділення тактичної підтримки(ТАКТІМ) Василь Маційовський.

Коли почалась повномасштабна війна, Василь був на лікарняному. Він швидко закрив його і вийшов на службу, бо знав, що має і буде захищати державу, адже має досвід участі в бойових діях. Рідні вважали, що поліцейський у звичайному відрядженні, а в цей час він вже був на півдні нашої країни. Потому були Бахмут і Соледар.

«Кожен, хто їде у «гарячі» точки, має вміти себе опановувати, пам'ятати про людей, які тебе люблять і підтримують та не брати нічого поганого близько до душі», – каже Василь.

Василь Маційовський дуже цілеспрямований. До Львова він перевівся з Тернополя. Був у роті тактико-оперативного реагування, а коли оголосили про створення відділення тактичної підтримки, вирішив спробувати свої сили. «З трьох десятків кандидатів перші випробування подолали 12 поліцейських, а навчання завершило – 6. Відбір був доволі суворий», – каже він.

Мріє, що після Перемоги подорожуватиме і просто відпочиватиме зі своєю майбутньою дружиною та більше часу проводитиме з донечкою.

коментарі відсутні

Для того щоб залишити коментар необхідно увійти