Істерія щодо можливого повномасштабного російського військового вторгнення в Україну зростала неймовірними темпами впродовж останнього тижня. Тим паче, якщо мовиться про західні ЗМІ. А також про дії західних урядів. Кілька десятків країн закликали своїх громадян якнайшвидше залишити територію України чи утриматися від подорожей сюди. Відкликання дипломатів, переїзд деяких посольств з Києва до Львова. І вперте обговорення можливої дати нового російського вторгнення: західна преса, з посиланням на американські спецслужби, повідомляла про 16 лютого. 

Зазначимо, що 15 лютого Росія заявила про відведення частини своїх військ від українського кордону. Але чи насправді це відбудеться, ще потрібно перевірити. Адже вірити Кремлю на слово неможливо. 16 лютого Служба зовнішньої розвідки Естонії вже оприлюднила прогноз, згідно з яким Росія буде готова розпочати повномасштабну військову операцію проти України з другої половини лютого.

Водночас всередині України наші політики влаштували змагання у коментуванні дій західних союзників, а також у кількості заяв, у яких закликали не панікувати. Виглядало все це дивно, бо що частіше говорити, що паніка не потрібна, то легше її викликати. На щастя, більшість українців зберегли здоровий глузд. Навіть без чітких пояснень влади щодо нинішньої ситуації та логічного плану, що потрібно робити далі.

Те, на що влада спромоглася – це оголошення президентом Зеленським 16 лютого Днем єднання. І перше таке «святкування» відбулося у радянському командному стилі. Ніхто не знає, що саме святкує, але «зверху» сказали, що святкувати треба. Ось така протидія російській агресії.

Можна було б посміятися, але насправді потрібно робити висновки. Чому саме Захід найбільше нагнітав паніку? Чому українська влада не може нормально комунікувати зі суспільством? І якими можуть бути подальші плани Кремля? Спробуємо проаналізувати ключові моменти нинішньої непростої ситуації.

Найменше, що нам зараз потрібне, то це зростання серед українців антизахідних, зокрема антиамериканських та антибританських настроїв. А впродовж останнього тижня багато наших політиків, політичних експертів та ЗМІ тільки те й робили, що критикували підхід США та Британії до нинішньої ситуації з ймовірним російським вторгненням в Україну. Мовляв, це вже було занадто, і це ще більше налякало міжнародних інвесторів та завдало удару по нашій економіці. У дечому це можна назвати правдою. Але водночас є багато «але». Адже саме тоді, коли американці відкликали своїх дипломатів і закликали своїх громадян покинути Україну, вони продовжували надсилати зброю для української армії. І продовжували безперервно попереджати Росію про наслідки ймовірного повторного нападу на Україну, погрожуючи Кремлю новими жорсткими економічними санкціями. 

«Байден і Джонсон могли безпосередньо постачати озброєння та радників Україні. Але такі самостійні дії не підтримали б інші країни Європи, і це призвело б до розколу політичної позиції щодо України взагалі. Поглиблення цього розколу і є метою стратегії Путіна, який при цьому зберігав політичну ініціативу, свободу дій і жодної відповідальності. Путін провокував Байдена зробити хід першим, щоб США змушували європейців діяти і в такий спосіб налаштовували Європу проти американського тиску. Тому Байден і Джонсон обрали іншу стратегію – загнати Путіна у безвихідь. Перехопити ініціативу та створити єдиний політичний фронт у НАТО з питання України, щоб за допомогою «м’якої сили», а не прямого зіткнення провести червону лінію, після якої Путін має бути покараний… І тепер 16 лютого для Байдена та Джонсона у будь-якому разі день перемоги. Неважливо вже, буде Путін атакувати чи не буде, чи захоче зробити це в інший день пізніше. Якщо вторгнення відбудеться, то лідери США та Британії мали рацію, і для порятунку України всі інші країни НАТО також зобов’язані допомагати зброєю та підтримати санкції проти Росії. Якщо вторгнення не відбудеться, то Байден і Джонсон врятували Європу від війни. А якщо станеться, значить, Росія зазнає найжорсткіших санкцій, а підтримку Україні будуть змушені надати більшість європейських країн. А гроші? А гроші повернуться, головне, НАТО рятує наші життя, розумієте, життя», – зазначав на своїй фейсбук-сторінці головний редактор інтернет-видання «Цензор.нет» Юрій Бутусов.

Схожу думку висловив і російський політолог Андрій Піонтковський. «Америка веде дуже цікаву гру. Я точно знаю, що вона має бездоганні джерела інформації всередині Москви. У США розгалужена мережа своїх джерел у Москві. Всі ці історії – Кремль готує провокацію нападу на росіян, планує вторгнення на певну дату – не просто так озвучуються. Вони випереджають Росію. Оприлюднюючи московські плани, вони чітко показують: бачимо ваші плани, знаємо ваші кроки. І після того, як Вашингтон виголошує, РФ вже складніше реалізовувати це. Я, наприклад, вважаю, що 16 лютого, можливо, у РФ і планували вчинити напад на Україну, але після того, як американці про це розповіли, то вже якось дивно, та й недоречно, вчиняти напад 16-го», – мовиться у колонці Піонтковського на сайті «Новое время».

Однак і тут можна знайти багато «але». Адже ми достеменно не знаємо усіх подробиць перемовин колективного Заходу з Росією. Так само нинішня українська влада уникає чітких пояснень суспільству, що ж відбувається з перемовинами у «нормандському форматі» (Україна, Росія, Німеччина, Франція). Чи на тлі погроз Заходу Росії, наші союзники водночас тиснуть і на Україну щодо політичних поступок Кремлю? З огляду на риторику французького президента Макрона, такий сценарій є цілком ймовірним. «Львівська Пошта» про це уже писала. Тоді наскільки цей тиск є масштабним і яке місце тут займають США і Британія? Зараз важко говорити про стовідсотково правильні відповіді на ці питання. Адже не забуваймо, що в кожної країни свої інтереси. Публічні заяви – це одне, це важливо для «збереження обличчя», але реальний розклад може стати цілком зрозумілим вже з часом. Та якби українська влада не гралася у шоу, а хоча б спробувала чесно поспілкуватися зі суспільством, то, можливо, все стало б зрозумілішим вже зараз.

А поки зауважимо, що 15 лютого президент США Джо Байден вчергове пригрозив Путіну новими санкціями і заявив, що кожна країна сама має обирати, у якому альянсі бути. «Вчора російська сторона публічно запропонувала продовжувати рухатись дипломатичним шляхом. Я погоджуюся – дипломатії треба дати всі шанси. США запропонували конкретні кроки задля безпеки у Європі. Ми пропонуємо нові заходи контролю за озброєнням, нові заходи прозорості, нові заходи стратегічної стабільності, які застосовуватимуться до обох сторін – і НАТО, і Росії. Але ми не готові жертвувати основоположними принципами. Країни мають право на суверенітет і територіальну цілісність, мають право обирати свій курс і свої альянси. Це більше, ніж про Росію та Україну, це про захист того, у що ми віримо – за майбутнє, яке ми хочемо для цього світу, за свободу та право країн обирати свою долю, право народів обирати своє майбутнє. Це про те, що країни не повинні силою змінювати кордони своїх сусідів», – заявив Байден. Також глава Білого дому зазначив, що «ні США, ні НАТО не мають ракет в Україні, і ми не маємо планів розміщувати їх там».

А російська влада цього тижня, схоже, проявила свій альтернативний план тиску на Україну та на Захід. 15 лютого Держдума РФ звернулася до Володимира Путіна щодо визнання «незалежності» так званих «ДНР» та «ЛНР». Та господар Кремля не став поспішати. 15 лютого, коментуючи це питання, він лише згадав про необхідність виконання Мінських домовленостей. 16 лютого прессекретар Путіна Пєсков зазначив, що визнання «ДНР/ЛНР» «не корелюється з Мінськими угодами».

Представники української влади одразу ж заявили, що такий крок з боку Кремля одразу ж означатиме вихід Росії з Мінських домовленостей. Насправді, якщо говорити власне про вихід РФ з Мінських домовленостей, то для України це було б навіть вигідно. Адже саме Мінські угоди є важливим для російської влади інструментом впливу на владу українську. Дарма, що ці домовленості нічого не варті, що вони не ратифіковані українським парламентом, що Росія ніколи їх не виконає (бо не збирається виводити свої війська з Донбасу та роззброювати бойовиків), але Кремль використовує їх для того, щоб змусити офіційний Київ змінити нашу Конституцію, надати «особливий статус» ОРДЛО, а це призведе до федералізації нашої держави. То для чого Путіну відмовлятися від такого інструменту політичного впливу?

Поки справді схоже на те, що Кремль вирішив не так визнавати «ДНР/ЛНР», як використовувати ймовірність цього визнання для торгів зі Заходом і для того, щоб Захід «вмовив» українську владу якнайшвидше виконати політичну частину «Мінська». Розрахунок на те, що визнання самопроголошених терористичних республік може створити «підстави» для офіційного введення туди російських «миротворців» й операції щодо розширення територій ОРДЛО і на ту частину Донбасу, яка нині контролюється Києвом. Це той самий сценарій залякування і шантажу України та світу ескалацією конфлікту, як і брязкання зброєю на наших кордонах. Та чи зможе Кремль довго використовувати такий шантаж, чи виторгує щось і змусить Захід сильніше «натиснути» на Україну, чи, зрештою, таки визнає «ДНР/ЛНР» і піде на воєнне загострення – зараз однозначно відповісти неможливо. 

Небезпека від Росії не зменшилася. І навряд чи взагалі вона може зменшитися в найближчі роки. У такій ситуації нам потрібно розуміти, що загострень і шантажу може бути ще дуже багато. І окрім військ на кордонах, Росія використовує також кібератаки, як це нещодавно відбулося, а також не переставатиме намагатися дестабілізувати внутрішню українську політичну ситуацію. Буде вторгнення чи ні, нам потрібно бути готовими до будь-яких сценаріїв. І владі потрібно думати не лише про шоу та свята, а й про зміцнення армії, про справжню, а не бутафорну єдність зі своїми громадянами.