2021-ий – це рік 30-річчя Незалежності України. Можна було б шукати багато символізму і хотілося б говорити про наші перемоги. Але українське політичне життя продовж останніх дванадцяти місяців не назвеш святковим. Підбиваючи політичні підсумки року, завжди цікаво повернутися думками трохи назад і згадати, а які ж прогнози були на початку. А на початку січня 2021-го «Львівська Пошта» писала про те, що стабільності у суспільно-політичному житті України непотрібно було чекати.

«Президент Зеленський вже неодноразово погрожував нинішньому складу парламенту розпуском. Не зовсім зрозумілими залишаються ймовірні здобутки для Зеленського за такого сценарію, адже навряд чи йому вдасться ще раз провести у Раду свою монобільшість, хіба що це може бути продовженням гри в «доброго царя» та пошуки цапів-відбувайлів. Можна сказати, що на роль останніх більше підходять нинішні засідателі Кабміну, і Зеленський вже одного разу змінював уряд. Але насправді питання можливого розпуску парламенту та можливої зміни уряду взаємопов’язані. Адже для звільнення прем’єра Шмигаля, а з ним і всього уряду, голоси в парламенті можуть знайтися доволі легко, та набагато важче буде з призначенням нового прем’єра. Запустивши сценарій з повним перезавантаженням уряду, президентська команда, навіть не бажаючи цього, може запустити й перезавантаження влади. Якщо в оточенні Зеленського є люди, які можуть стратегічно мислити, то вони повинні розуміти усі ймовірні наслідки різких кадрових змін.

Поки що ми спостерігали за точковими змінами міністрів. З великою ймовірністю цей процес продовжиться у 2021 році. Та в будь-якому разі чи для утримання принаймні формальної стабільності парламенту, чи для його зміни, чи для відставки або ротацій в уряді Зеленському потрібні союзники», – йшлося у матеріалі «Львівської Пошти» від 5 січня.

Власне, приблизно такі сценарії ми й спостерігали впродовж останніх дванадцяти місяців. Хоч дочасні парламентські вибори не були оголошені, але абсолютну більшість політичних подій експерти оцінювали в контексті того, чи призведе це до перезавантаження Верховної Ради, чи ні. І союзники для реалізації планів Зеленського також яскраво себе проявили. Фактично можна говорити, що на зміну монобільшості на папері прийшла нова, хоч і неформальна, парламентська коаліція «Слуг народу» і депгруп «За майбутнє» та «Довіра». Ці депгрупи ще зі самого початку роботи нинішнього скликання парламенту можна було розглядати як сателітів президентської сили, але цього року вже стало очевидним для усіх, що без цих депгруп «слугам народу» не вистачає голосів для ухвалення важливих рішень. 

Щодо змін в уряді, то у разі збереження Денисом Шмигалем посади прем’єра впродовж цілого року, ми тільки те й робили, що обговорювали, а кого з міністрів змінять наступним. Цього року можна виділити дві хвилі урядових ротацій: у травні та на початку листопада. У першому разі відбулася заміна трьох урядовців, у другому – п’ятьох звільнили, чотирьох призначили. Кадрової лави запасних у команди Зеленського немає, тому доводиться перетасовувати посади і витягувати з парламенту неоднозначні персони в уряд. Так Олексій Резніков, що обіймав посаду віцепрем'єр-міністра – міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, став міністром оборони. Водночас віцепрем’єркою та очільницею Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій раптом стала Ірина Верещук. Щодо першого прикладу, то такий перехід ще можна пояснити, а от другий викликає лише купу запитань без однозначних відповідей.

Та, мабуть, найбільш знаковою подією в контексті урядових змін цього року стала добровільна відставка «вічного» міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. Його звільнили у липні, а свою посаду він обіймав понад сім років. Та навіть після звільнення Арсен Аваков продовжує бавитися у сірого кардинала української політики, тепер розповідаючи у різноманітних інтерв’ю про помилки команди Зеленського. Начебто він сам не був причетний до цих помилок.

Та проблема не у тому, хто і що заявляє, а у тому, що загалом усі урядові зміни відбувалися не для виправлення помилок президентською командою і не для проведення справжніх реформ. А лише для пошуків більш лояльних виконавців, які не тягнутимуть ковдру на себе і слухняно стануть ширмою для збільшення впливу Офісу президента на усі сфери в державі.

«Прізвища міністрів не мають значення, якщо команда президента Зеленського зі самого початку не може чітко сформулювати та дотримуватися стратегії розвитку держави. Сьогодні, 20 травня, виповнюється рівно два роки з дня інавгурації Володимира Зеленського. За цей час він сформував вже два уряди, до того ж нинішній склад Кабміну, що працює з березня 2020-го, за рік також зазнав кардинальних змін. Оновлення другої версії «ЗеУряду» пришвидшуються, на відміну від виконання реформаторських обіцянок глави держави. Не забуваймо основне: нинішній президент повністю контролює уряд, має начебто монобільшість у парламенті (те, що ця монобільшість рідко може знайти 226 голосів, є вже проблемами виключно президентської команди). Таких сприятливих умов не мав жоден попередній український президент. Але ми й далі спостерігаємо за тим, як Офіс президента продовжує шукати окремих цапів-відбувайлів, щоб виправдовувати свої промахи», – про це писала «Львівська Пошта» 20 травня. 

Та Офіс президента шукав цапів-відбувайлів не лише в у своєму уряді. «Жертви» знайшлися і серед «своїх» у парламенті. Впродовж року різні ЗМІ та експерти смакували протистояння між Банковою та Дмитром Разумковим, першим номером виборчого списку партії «Слуга народу», який до 7 жовтня цього року був головою Верховної Ради України. 

«Андрій Богдан, Олександр Данилюк, Олексій Гончарук, Руслан Рябошапка. І навіть начебто не зовсім член команди Зеленського Арсен Аваков, який також відіграв для Зеленського величезну роль на початку президентської каденції. Усі згадані люди уже без посад. Лише за два з половиною роки президент розпрощався з головними обличчями своєї так званої команди. Тепер дійшла черга до Дмитра Разумкова. У 2019-ому він був основним публічним спікером команди Зеленського ще під час президентської передвиборчої кампанії, потім став першим номером списку «Слуги народу» на дочасних парламентських виборах і, зрештою, став головою Верховної Ради України (ВРУ) у перший день роботи нинішнього дев’ятого парламентського скликання. Та вже через пів року ЗМІ почали писати про «непорозуміння» між Зеленським і Разумковим, пізніше про зростання самостійницьких амбіцій Разумкова, а останні кілька місяців ми усі могли спостерігати відверту політичну війну між Офісом президента та головою ВРУ. Апогеєм усього цього стала ініціатива парламентських «слуг народу» щодо відкликання Разумкова з посади. Зрозуміло, що Разумков заважає не нардепам від «Слуги народу» (у фракції вже давно немає ніякої єдності), він заважає Банковій швидко проводити будь-які рішення через парламент в обхід регламенту ВРУ. Заважає не тому, що Разумков такий хороший і правильний політик. Ймовірно, це результат боротьби різних груп впливу всередині команди «слуг народу», – йшлося у матеріалі «Львівської Пошти» від 7 жовтня. 

Експерти пов’язують Разумкова з бізнесменом Рінатом Ахметовим. І, зрештою, з відставкою Разумкова публічне протистояння між Банковою і Ахметовим також загострилося. Дійшло навіть до того, що Володимир Зеленський під час пресмарафону «30 питань президенту України» 26 листопада зробив сенсаційну заяву про підготовку держперевороту в Україні на 1-2 грудня, і що, начебто, «хтось» (президент чітко нічого не пояснив) хотів залучити Ахметова до підготовки держперевороту. Ніяких таких рухів не відбулося, президент, мабуть, думає, що про його заяву вже усі забули. Але загалом це демонструє, що влада взагалі не переймається своїм іміджем, коли на весь світ робить подібні заяви. І також треба зазначити, що протистояння між Зеленським і Ахметовим матиме вплив на політичне життя в Україні впродовж наступного року. Можливо, і не тільки.

Та не Ахметова можна назвати головним ворогом Зеленського. Принаймні сам президент навіть після виборів 2019-го продовжує протистояння зі своїм попередником Петром Порошенком. На думку багатьох експертів, так званий закон про олігархів (проти якого виступав і Разумков, і який постійно критикують на телеканалах Ахметова), ухвалений цього року парламентом, спрямований насамперед проти Порошенка. Для створення якомога більше перешкод для останнього в контексті майбутніх президентських виборів. Погоджуватися із цим чи ні, кожен може зробити свій висновок. Але, знову ж таки, якщо згадувати важливі події цього року, то помітно, що боротьба Банкової з Порошенком – це «гра у довгу». І заноситься на те, що головним завданням для влади на цей рік було інформаційно пов’язати Порошенка з одіозним кумом Путіна Медведчуком. Особливо помітно це зараз. Спочатку Зеленський за допомогою РНБО запровадив санкції проти телеканалів Медведчука, далі проти самого Медведчука, далі кримінальна справа проти Медведчука через державну зраду. Але великих наслідків для самого кума Путіна це поки що не мало. Адже домашній арешт не можна назвати великим наслідком. І от 20 грудня Державне бюро розслідувань заявило, що оголосило підозру Петру Порошенку у держраді та сприянні тероризму. «П'ятий президент України підозрюється у тому, що він, діючи за попередньою змовою групою осіб, зокрема з-поміж представників вищого керівництва Російської Федерації, сприяв діяльності терористичних організацій «ЛНР» та «ДНР», – такою є позиція слідчих. Йдеться про кримінальну справу про організацію злочинної схеми постачання вугілля з тимчасово окупованих територій на 1,5 млрд гривень. Начебто Порошенко був у змові з Медведчуком. 

Адвокати Порошенка заявляють, що підозру правоохоронці засунули у ворота біля будинку експрезидента (раніше Порошенко відмовився спілкуватися з представниками ДБР), і що підозра підписана не генпрокурором, а лише заступником (а оскільки Порошенко нардеп, то підозру мала підписати очільниця Офісу генерального прокурора Венедіктова). Венедіктова зараз у відпустці, Порошенко перебуває з робочими візитами закордоном. Він заявив, що повернеться в Україну за своїм графіком на початку січня і точно нікуди не тікатиме. Тож зрозуміло, що найближчими місяцями ця історія стане головною у політичному житті України.

Можна по-різному ставитися до Порошенка, як і до Зеленського, але публічне протистояння між п’ятим і шостим президентами вже виходить за межі просто політичної конкуренції. Ця історія матиме вплив на імідж України на міжнародній арені. До кінця незрозуміло, наскільки це плине і на внутрішню українську ситуацію. Але на тлі продовження російської агресії проти України, Кремль може скористатися будь-якою нестабільністю. Чи думають про це на Банковій, чи дитячі образи для нинішньої влади мають більше значення? 

У будь-якому разі зрозуміло, що президент Зеленський вже готується до переобрання на другий термін. Йому потрібно інформаційно «заглушити» скандал з провалом спецоперації щодо «вагнерівців», потрібно «перебити» і скандал з вже колишнім заступником міністра внутрішніх справ Гогілашвілі. Тому для Зеленського головною і надалі буде фейкова деолігархізація та боротьба з Порошенком як основа виборчої кампанії, а не, до прикладу, відкриття ринку земель сільськогосподарського призначення, що відбулося 1 липня цього року, але чого не підтримує значна частина населення через дезінформацію усіх попередніх років; чи судова реформа, щодо якої в Зеленського багато обіцянок, але результатів поки дуже мало. Нинішня влада любить і вміє створювати шоу. Схоже, що наступного року їхні шоу будуть масштабнішими.